Такі різні хустки: світлі, темніші, квітчасті, ромбами, вишиті, з люрексом... І у кожної своя історія, як і в кожної людини... У колекції Людмили Грабовенко понад 300 хусток. На її рахунку десятки виставок хусток в Україні й за кордоном.
— Ка­ли са­ме і як по­ча­ла­ся Ва­ша ко­лек­ція хус­ток, па­ні Люд­ми­ло?
— На свою першу зарплату я купила, не повірите, хустку. Жіноча хустка — як оберіг пам’яті українського народу. Про те, що колись буду виставляти хустки напоказ, і не мріяла. Та на все свій час.
Якось у столичному «Родинному домі» хотіли організувати щось затишне, домашнє... Ось тоді й пригадала, що ще коли жила в Миколаєві, вже робила виставки в бібліотеці, розповідала про цей родинний оберіг.
...Мій дідусь загинув на війні, і пам’ятаю, що після цього бабуся ніколи не знімала рябенької хустки. Зі скрині я забрала її із собою, коли бабуся пішла за межу. Я зрозуміла, наскільки ця річ була для неї дорога...
Спочатку в моїй колекції були лише родинні хустки — моєї бабусі, мами, але згодом з’явилися й хустки знайомих, друзів. Таким чином, ці хустки, кожна з яких має свою історію й енергетику, продовжують жити, їх бачать люди, охоче слухають їхні історії.
— Знаю, що Ви запи­су­єте іс­то­рії ма­ло не кож­ної хуст­ки?
— Так, це неймовірно цікаво й корисно. Серед численних експонатів є й давні хустки, яким понад 80 років, і більш сучасні. Михайло Грушевський в «Історії України» писав, що хустка відома по всій території України починаючи ще з часів Київської Русі.
Це — невід’ємний елемент одягу, що підкреслює його буденність чи святковість, інформує про родинний чи матеріальний статус жінки. І досі хустка в Україні зберігає побутове та обрядове значення.
Хустку традиційно використовували, коли народжувалася дитина, а потім і на хрестини. Хлопчиків на проводах в армію мами обов’язково перев’язували ними. Вважалося, що ця хустка берегтиме від усіх негараздів.
В Україні був поширений такий звичай: дівчина мала винести судженому хустку як знак згоди, що виходить заміж по любові. А на весіллі і зараз збереглася традиція три рази покривати цим головним убором наречену. Це означало, що вона переходить у статус заміжньої жінки.
— Хуст­ки ос­пі­ва­ні в на­род­них піс­нях, є ро­дин­ни­ми обе­ре­га­ми...
— Тарас Шевченко у поемі «Хустина» писав: «Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита». Він яскраво описав козацький звичай: якщо козака ховали з почестями, то тіло його клали в домовину, накриваючи червоною китайкою, а сідло коня накривали хустиною: «Ведуть коня вороного, розбиті копита... А на ньому сіделечко хустиною вкрите».
А хустка на спеченій хлібині, на дитячій колисці... Хустка — це і вузлик із вечерею для хрещених батьків, і подарунок нареченому, як у пісні співається: «Два рушники — старостам, третій — молодому, і ще йому подарую хусточку шовкову...»
— У Ва­шій ко­лек­ції є осо­бли­ві хуст­ки, на­віть та­кі, які ви­ко­ну­ють ба­жан­ня?
— Щось у тому є. Якось моя приятелька Світлана Винограденко передала до колекції хустку 1936 року. Ця хустка з Харківщини, належить родині Романових. Та хіба можна не прислухатися до її історії!
Прадідусь пішов на війну і офіційно «пропав безвісти». Коли прабабуся брала цю хустку, то завжди говорила: «Чоловік живий, я відчуваю якесь тепло, неймовірну енергетику. Не вірю, що він помер». І він таки невдовзі повернувся живим!
Ця хустка найпростіша — вона із сатину. В родині була оберегом. Тепер люди прикладають руку до неї, загадують бажання й воно неодмінно здійснюється!
— Яка з хус­ток ко­лек­ції має най­щем­ли­ві­шу іс­то­рію?
— Зараз у мене більше 300 хусток. У колекції хустки з різних областей України. Скажімо, одного разу під час виставки в Сумській області до мене підійшов чоловік і попросив затриматись, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Його мама під час війни дала прихисток 47 сиротам, а потім усіх вивела в люди.
— Па­ні Люд­ми­ло, а са­ма Ви лю­би­те вби­ра­ти­ся в хуст­ку?
— Так, люблю. Одного дня одягла квітчасту хустку з китицями і пішла вулицями. На Андріївському узвозі зустріла делегацію іноземців і півгодини з ними фотографувалася.
— Знаю, що має­те за­по­віт­не ба­жан­ня. Мо­же­те йо­го озву­чи­ти?
— Загадавши бажання, краще мовчати, але в даному випадку озвучу. Усі хустки в колекції мені дорогі й рідні, але є й улюблені, найрідніші, найтепліші. Вони належали мамі та бабусі. Кожна з них має свою історію.
Є хустка, освячена в жіночому монастирі «на добро», а також родинна хусточка, в якій діти носили родичам калачі на Різдво. Отож маю бажання й надію створити Музей хустки, який би став центром родинних зустрічей, місцем для виховання у молоді родинних цінностей.
Головне — не вивітрити з пам’яті, а зберегти символи людського роду від забуття і байдужості, зробити їх набутком для всіх.
Хустка — візитна картка її власника, яка передавалася з роду в рід як реліквія, як пам’ять роду. Хустка — це і оберіг, і прекрасний подарунок.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ