І все могло б скластися добре, коли б у життя Гната одного дня не повернулося справжнє кохання — Варка... Події починають розвиватися дедалі швидше, а невдовзі стає зрозуміло, що вже не уникнути трагічної розв’язки.
Автор, а за ним режисер та актори, не дають прямої відповіді на запитання, хто ж винен у ситуації, що склалася. У виставі немає того «злого генія», який руйнує щастя. Однак кожен із героїв посвоєму глибоко нещасний. Досить часто ми самі стаємо головною причиною наших нещасть. Очевидно, те ж саме можна сказати й про персонажів спектаклю «Зачарований».
Хоча більшість ролей у виставі зіграли молоді актори, особливо запам’яталися роботи народного артиста України Ярослава Гаврилюка (Іван) та заслуженої артистки України Тетяни Ігнашкіної (Ганна). Їхні герої — повна протилежність один одному, проте разом вони створюють колоритний дует, що надовго запам’ятовується.
Вистава «Зачарований» серйозна. Але хоч яке серйозне, а інколи навіть трагічне життя, завжди в ньому знаходиться місце і доброму гумору. Саме такі добродушні гумористичні нотки у спектакль вносять артисти Юрій Потапенко і Володимир Чигляєв (старости) та Анастасія Євтушенко й Анастасія Блажчук (дівчата). А для Олексія Нежурка роль Степана стала першою серйозною роботою в театрі. У його трактуванні дивакуватий Степан насправді людина з чистою душею і добрим серцем. Цей персонаж спочатку викликає глузування, а потім — повагу.
У виставі не проводиться ніяких паралелей із сучасністю, проте коли глядач дізнається, що Степана забирають у москалі, то мимоволі згадується невтішне сьогодення.
З одягу персонажів важко зрозуміти, де й коли відбуваються події. Очевидно, режисер це зробив навмисне, аби ще раз підкреслити, що тема кохання вічна і не підвладна часові та просторові. Та все ж із декорацій стає зрозуміло, що події відбуваються в Україні, зокрема, старий вітряк, що стоїть у кінці сцени, немов німий свідок, що вже багато чого встиг побачити на своєму довгому віку і, напевно, чимало ще побачить.
Зазвичай, серед українських класичних вистав глядач надає перевагу саме комедіям. Цього ж разу був представлений доволі серйозний спектакль. І судячи з реакції публіки, він їй сподобався. Це означає, що є майбутнє у серйозної української драматургії, а в нас починає формуватися вдумливий глядач, для якого є близькою українська класика.
Едуард ОВЧАРЕНКО