Розправа над ЦВК
На жаль, подібні застереження сьогодні не надто популярні серед широких верств населення. Однак в експертному середовищі на діяльність чинних можновладців із кожним днем споглядають усе з більшим острахом. Особливо після вельми сумнівного рішення припинити повноваження членів Центральної виборчої комісії.
Нагадаємо, цькування ЦВК розпочалося з відповідного подання Президента Зеленського від 10 вересня. Глава держави помітив у діяльності головних «рахівників» ознаки упередженості, а його офіційні «коментатори» пішли ще далі.
Під час численних обговорень проблеми вони добалакалися до того, що знімати чинний на той час склад ЦВК потрібно тому, що попередній склад упродовж тривалого часу був... нелегітимним. А відтак цей слід нелегітимності поширюється і на команду, що її менше року очолювала Тетяна Сліпачук...
Подібна логіка здатна огорошити будь-кого, але не нинішніх народних депутатів, котрі минулої п’ятниці охоче підтримали президентське подання. А оскільки формальне узаконення такого рішення потребувало конституційної більшості у 300 голосів, до «слуг народу» приєдналися депутати з ОПЗЖ, групи «За майбутнє» та «Батьківщини». В сумі вийшов 341 голос за відставку ЦВК.
Чимало експертів саме їх уже встигли охрестити новою конституційною більшістю в чинному складі парламенту. Так воно чи ні — покажуть подальші голосування. Але вже тепер більшість спостерігачів прогнозують, що зміна Центрвиборчкому потрібна Володимиру Зеленському для вирішення якихось непрозорих домовленостей.
Ще один парадокс полягає в тому, що й самі депутати, котрі минулої п’ятниці, не роздумуючи, натиснули кнопку «за», вказують на професійність відправленого ними у відставку складу ЦВК.
Та й вибори (як президентські, так і дострокові парламентські) визнають одними з найдемократичніших в історії Незалежної України. Але хіба такі аргументи коли-небудь зупиняли політиків у гонитві за доцільністю і бажанням мати ту чи іншу керовану структуру?..

Регламент заважає...
Утім, це — далеко не єдине парламентське голосування, котре доводить справедливість тези про загрозу узурпації влади. Так зване ухвалення Закону про імпічмент Президента насторожує не менше.
Кричущі порушення Регламенту не зупинили «слуг народу» і вони з проміжком у п’ять хвилин (!) підтримали відповідний законопроект у першому та в другому читанні. Попри те що чимало депутатів запропонували власні поправки, а відтак документ мав обов’язково відправитися на доопрацювання в комітет.
Пояснення спікерів пропрезидентської партії не відзначалось оригінальністю — мовляв, немає жодної потреби правити щось у законопроекті Президента, якого підтримали 73% виборців країни. Що тут можна ще додати... Хіба що констатацію того, що чинна влада сьогодні керується виключно сумнівною формулою державотворення, як вони кажуть, «через безпосереднє спілкування з народом».
До речі, Регламент ВР у цьому випадку й справді — неабияка перепона для новоспечених політиків. Він гальмує процес, і з цим щось треба робити. Доки готуються зміни, доводиться маніпулювати, хоча це й обурює меншість.
«Хай фракція більшості буде чесною і щирою, — наполягає депутат від «Голосу» Роман Лозинський. — Хай скасує Регламент і тоді працює в довільній процедурі. А те, що відбувається сьогодні, — це ламання парламенту через коліно. Коли думки депутатів, які не входять до більшості, абсолютно не враховуються.
Замість того щоб урахувати всі правки та пропозиції, внести до другого читання, зробити законопроект якіснішим, абсолютний ігнор, усмішки і 250 голосів «Слуги народу» — єдиної фракції, яка підтримала цей закон».
Власне, «слуги народу» не надто й приховують, що одним із найближчих їхніх кроків і є тотальне перекроювання Закону про парламентський Регламент. І такого перекроювання варто очікувати буквально з дня на день.
Схоже, що показна зневага до опонентів також є елементом сценарію. Падіння рейтингу влади поки що не відбувається: публіка в захваті від шоу. І цей захват треба постійно підтримувати. Навіть якщо за кулісами відбуваються вкрай небезпечні речі, публіка захоплена зовнішнім блиском і грою акторів.
Меншість і справді мало що може протиставити. Найдосвідченіші політичні аксакали нині усе наполегливіше радять «Європейській солідарності» та «Голосу» (можливо, й «Батьківщині» та тверезомислячим позафракційним) виходити із зали на знак протесту проти найбільш суперечливих резонансних голосувань.
Інакше, беручи участь у шоу й не маючи можливості навіть вставити в його сценарій свої «п’ять копійок», вони фактично перетворюються на співучасників. І саме це, вочевидь, потрібно нинішній монобільшості.
Власне, однією з червоних ліній, яку пропрезидентські депутати поки не перетнули остаточно, і є внесення змін до чинного парламентського Регламенту. Але законопроект № 1043 «Щодо протидії зловживанням прав народних депутатів у ході законодавчої процедури» вже ухвалено в першому читанні.
Передусім він цікавий тим, що обмежує ініціативу внесення депутатами правок і фактично нівелює їхню діяльність. Якщо документ ухвалять, окремий депутат перетвориться на ніщо. Бо щоб внести звичайну правку, йому доведеться заручитися підтримкою ще 149 своїх колег. А це вже буде повний колапс парламентаризму як такого.

Недоторканність як лакмусовий папірець
Звісно, й ухвалених на сьогодні рішень достатньо для того, щоб бити на сполох. Навіть найбільш очікуване багатьма громадянами скасування депутатської недоторканності не слід сприймати як стовідсоткову перемогу над депутатською «кастою».
Так, починаючи з наступного року затримати чи заарештувати нардепа, а також притягти його до кримінальної відповідальності можна буде без згоди парламенту. На перший погляд це — очевидна перемога здорового глузду й подолання одвічної проблеми.
Більше того, відповідний законопроект був поданий ще 2017-го попереднім Главою держави Петром Порошенком, однак застряг на етапі доопрацювання. Нині ж Верховна Рада ухвалила його 373 голосами, майже 70% з яких дала президентська монобільшість. Тут проти була лише ОПЗЖ.
Поспіх нової влади, вочевидь, пояснюється так: очікування виборців настільки завищені, що зволікати з їх задовольнянням не слід. Якщо «припинити війну» й завершити «епоху бідності» зусиллям політичної волі неможливо, то є чимало інших способів потішити електорат.
Один із таких — «наведення порядку» в парламенті, який традиційно має вкрай низьку підтримку громадян. Приміром, у березні 2019-го антирейтинг довіри до Верховної Ради становив 69%. Більша недовіра, згідно з даними Центру Разумкова (не плутати з прізвищем чинного спікера), тоді була лише до російських ЗМІ — 72%.
У найкращому разі пересічний українець вважав Верховну Раду осередком безладу, у найгіршому — клубом привілейованих ділків та корупціонерів, але в жодному разі не опорою представницької демократії. Тож запит на «закручування гайок» був дуже сильним.
Пропозиції зменшити кількість депутатів (до речі, такий законопроект уже також перебуває у процесі остаточного узаконення); скасування недоторканності; боротьба з кнопкодавством та прогулами — усі ці ініціативи приречені на суспільне схвалення.
Трішечки «слуги народу» минулого тижня попсували собі реноме, коли двоє з них були публічно піймані на кнопкодавстві. А особливо коли «покарання» (позбавлення зарплати) виявилося набагато лояльнішим, аніж у передвиборних обіцянках (позбавлення мандата).
Втім, поки що найбільша суспільна увага усе ж таки прикута до скасування недоторканності. Виконавши цю обіцянку, нова влада автоматично додала кілька пунктів до свого рейтингу, який, як уже було сказано, й так залишається високим.
«У депутатів зберігається індемнітет, вони не відповідатимуть за політичні рішення, за голосування чи будь-які політичні та публічні виступи. Мова про дозвіл на притягнення до кримінальної відповідальності», — запевняв парламентарів і суспільство Президент Зеленський у день голосування за рішення щодо скасування недоторканності.
Але насправді перешкодою для покарання за кримінальні злочини недоторканність ніколи й не була. Свого часу імунітету позбавляли і Юхима Звягільського, і Павла Лазаренка, і ще зо два десятки діячів.
Звичайно, не всі вони дістали належне покарання. Однак це вже особливості роботи прокуратури, слідчих органів, суду, зрештою, банальної корупції та дірок у законодавстві. Але зовсім не поки ще чинної норми про недоторканність.
Теоретично депутати могли б щоразу вмикати «кругову поруку» й не видавати свого «недоторканного» колегу органам правосуддя. Але насправді, коли справа доходила до зняття недоторканності, Верховна Рада зазвичай погоджувалася. Навіть без наявності монобільшості.
То що вже казати про нинішній парламентський склад, коли конфігурація ВР зовсім інша: щоб зняти з народного обранця недоторканність, достатньо буде голосів лише «слуг народу».
Тому схоже, що влада й тут перестраховується, створюючи неформальні інструменти підтримання дисципліни, передусім у лавах власної монобільшості. Бо синхронність, з якою «слуги народу» тиснуть на зелену кнопку, може виявитися тимчасовим явищем.
Чим більше новообрані депутати обживатимуться в нових для себе умовах, чим краще розумітимуть нові можливості й чим сильнішими ставатимуть нові спокуси, тим більш рихлою буде президентська монобільшість.
Спад суспільної підтримки, якого не вдавалося уникнути ще жодному українському президентові, не кажучи вже про партії, теж негативно впливатиме на партійну дисципліну. Тому депутатів слід зробити якомога вразливішими, а отже, залежними від своїх партійних босів.
Серйозним інструментом тиску може стати саме кримінальне переслідування. Причому неугодних необов’язково навіть садити до в’язниці: достатньо, щоб кожен депутат відчував, що його будь-якої миті можуть вивести із сесійної зали в кайданках.
За доволі «гармонійних» стосунків президентського Офісу з Генпрокуратурою та силовими відомствами влаштовувати такі показові «страшилки» можна хоч щомісяця, і відповідний психологічний ефект депутатам буде гарантовано. Ще більше можливостей для влади відкриває недореформований суд.
Власне, те саме стосується й парламентської опозиції, особливо тих її представників, які донедавна перебували на високих посадах. Після скасування недоторканності влаштовувати судові розправи над попередниками буде значно легше.
Відтак на рівні теорії скасування недоторканності наближає нас до західних зразків. Однак проблема в тому, що українська демократія досі перебуває на етапі становлення, а тому держава потребує додаткових запобіжників проти авторитарних сценаріїв. До таких і належить недоторканність народних обранців. Про це ще 2015 року попереджала Венеціанська комісія, на розгляд якої подавався відповідний законопроект.
Те, що подібні застереження, — цілком обґрунтовані, доводить, наприклад, досвід Туреччини. Там невдовзі після скасування недоторканності 2016 року почалися непоодинокі арешти опозиційних депутатів.
Можливо, якісь паралелі між Зеленським та Ердоганом наразі видаються натягнутими. Але схоже, що фактичне перетворення України з парламентсько-президентської республіки на авторитарну президентську суспільство не надто турбує. Чим нова владна команда й намагається скористатися.

Ярослав ГАЛАТА