Відвідувачі, а також дослідники зможуть ознайомитися з архівними, історичними матеріалами та документами з фронтів, що розповідають про кожну особистість, представлену в експозиції. 80% із них — добровольці.
Стікаючи кров’ю — врятував життя комбата...
Сергій Сосовський — один із них. Закінчив Національний університет ім. Тараса Шевченка й отримав ступінь магістра міжнародних відносин, але у 2014-му — з початком російської агресії — мирне життя Сергія скінчилося.
До війська хлопець пішов добровольцем. Служити випало у 93-й окремій механізованій бригаді ЗС Ураїни. Обороняв Донецький аеропорт, воював під Опитним, Водяним, Пісками, Красногорівкою — населеними пунктами, які стали символами мужності, нескореності наших вояків. Про них сьогодні знає кожен українець.
Улітку 2015-го разом із командиром батальйону лейтенант Сосовський, який на той час виконував обов’язки командира роти, проводив розвідку місцевості. В одній із точок вони підірвалися на міні.
Після втрати свідомості Сергій, прийшовши до тями, побачив комбата, що стікав кров’ю. Незважаючи на важке поранення, зумів зупинити кровотечу, завдяки чому врятував бойовому побратиму життя.
Це — один із невеличких епізодів на передовій молодого воїна. Ризику й пригод було чимало. З часом його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Звісно, цим відзначили захист землі, на якій народився лейтенант Сосовський. А от його пращури-поляки родом із Люблінського воєводства.
Зокрема, прабабуся Броніслава Ляховська 1917 року народження родом із села Угер Хелмського повіту Люблінського воєводства. Так склалося, що з часом вони переїхали жити в Україну.
...На жаль, не всім пощастило врятуватися від мін. Один із таких — нащадок шляхетського роду з Житомирщини — Євгеній Сарнавський.
В архівах знайдено матеріали ще 1556 року про засновника сім’ї й села Сарнинка поблизу Овруча — Петра Сарнавського. А ось про 28-річного командира інженерно-саперної роти 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Оперативного командування «Північ» із Білої Церкви на Київщині Євгенія з позивним «Юджин» тепер розповідає меморіальна дошка на фасаді Крюківщинської загальноосвітньої школи Києво-Святошинського району.
Після її закінчення юнак вступив на факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка, де майбутній майор і виявив здібності винахідника.
Однак в АТО смерть знайшла сміливця в пастці з двох протипіхотних мін скерованого враження поблизу Кам’янки Ясинуватського району Донецької області.
Слава Богу, дружина Альона витримала страшну втрату й народила чудового продовжувача роду Сарнавських — Матвійчика.
Боронили Україну ще і шляхтичі з Житомирщини — брати Олександр і Василь Невмержицькі. Скромні хлопці походять із боярсько-шляхетського роду, корені якого беруть початок із часів Київської Русі.
Належав він до числа так званої овруцької околичної шляхти, що проживала в родових поселеннях і несла військову та земську повинність на користь литовських князів і польських королів. Цей рід згадується в старовинних записах та королівських привілеях ХVI–ХVІІІ віків.
Відтоді минули століття. Нині їхні нащадки Олександр та Василь у складі українського війська захищали Батьківщину з перших днів неоголошеної війни.
Олександр бойове хрещення отримав навесні 2014-го під селом Містки. Побував і під Дебальцевим, де точились особливо запеклі бої.
Василь, молодший брат, служив у складі 30-ї окремої механізованої бригади гранатометником. Про те, як він воював, свідчить такий факт: разом із кількома побратимами в одному з боїв неподалік Луганська не тільки захопив позиції псковських десантників, а й два... їхні БМД! І Василь, і Олександр мають бойові нагороди.
Про киянина Богдана Крупського теж є що розповісти. Щоправда, нині — коротко. Прадід хлопця — Янош Крупський — уродженець міста Вроцлав. За певних обставин сім’я переїхала в Білорусь. Там народився дід Богдана Іван.
Уже дорослим оселився на Чернігівщині, а його син Олег — у Києві. Він, батько добровольця Богдана Крупського, нині є капеланом Української греко-католицької церкви.
У розпал війни Росії проти України у квітні 2015-го футболіст, кандидат у майстри спорту, сам, без військової форми й озброєння, вирушив у Червоноармійськ (нині Покровськ) на Донеччині, допомагати товаришу з 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї бригади.
Отримавши з пригодами військові документи, вже в складі 1-го батальйону 93-ї бригади був на передовій у Водяному, Опитному, РЛС «Зеніт», Авдіївці, шахті «Бутівка» позиції «Бастіон».
Після важкої контузії відмовився від госпіталізації, бо оборону з ним тримали лише 25 бійців. На передовій Крупський із позивним Ноnda провів півтора року. Починав водієм — став командиром окремого взводу.
Скільки боїв пройшов? Скільки смертей бачив? Про це не любить розповідати. Не згадує і трагічно-героїчних днів, вважаючи, що ще надто свіжі рани.
Сьогодні він навчається в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, опановує фах історика. Має чимало нагород: як від громадських організацій, так і від Міністерства оборони, Української православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України».
Дід був засланий до Сибіру, а внук боронив Україну
Прадід Валерія Доліновського Йосип Лєньга у 1937-му був засланий до Сибіру. Зважаючи на польське походження, НКВС приписав йому «ворожу діяльність на користь іноземної розвідки». Прабабуся Вероня Лєньга теж відбувала покарання як «ворог народу».
Мати Тетяна народилася в Луганській області. Нині вона громадянка Польщі й мешкає в місті Легніце. Сам Валерій за фахом інженер-теплоенергетик і батько трьох дітей.
Незважаючи на це, коли на Донбасі вже вирувала війна, в серпні 2014-го добровільно пішов в Оболонський військкомат м. Києва. Звідти через волонтерський центр «Воїни добра», пройшовши підготовку, був зарахований в 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».
Із ним воював у Дебальцевому, Чернухині, околиці Донецького аеропорту, РЛС «Зеніт»... Під час одного з артобстрілів вибуховою хвилею травмувало хребет. Після госпіталю, коли зміг ходити, як волонтер почав їздити в АТО з усім, що замовляли хлопці його підрозділу.
На цьому не зупинився. В липні 2017-го солдат із позивним «Гуцул» за контрактом пішов у бригадну розвідку. В січні 2018 року в бою в селі Широкино на Донеччині отримав важке поранення ноги. Згодом довелося звільнитися з армії. Став активним волонтером.
Не думав і не гадав колишній військовий моряк із бойового тральника Роман Борита, що в липні 2015 року потрапить у справжнє пекло війни на суходолі.
Батько трьох доньок, мешканець міста Городок на Хмельниччині, працював столяром у костелі Святого Станіслава тоді, коли на Сході України йшли бої проти клятих російських агресорів. Гаряча кров дідів Альозія Лічняровського й Францишека Борити надихнула йти на фронт.
Не зупинила ні дружина, ні «Карта поляка». Наш «Боцман» (позивний Романа) пішов добровільно воювати. Пройшовши навчальні полігони, став навідником-стрільцем зенітної установки ЗУ-23 в 58-й окремій мотопіхотній бригаді.
Перші бої почалися 4 грудня 2015 р. у Новоселівці-ІІ на Донеччині проти регулярних російських військ. Там на добу було по шість наших «двохсотих». За 11 місяців боїв був раз у відпустці. Після неї — знову передова.
Одного разу під час шквального мінометного обстрілу з Ясинуватої отримав поранення голови й ноги. Після госпіталю, ясна річ, — передова. Лише в жовтні 2016 року в порядку ротації Романа Бориту демобілізували й нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Подібна біографія і в Олександра Кочури з Полтавщини. Випускник одного з київських вишів у серпні 2014-го, коли на Донбасі стало гаряче, пішов до військкомату і незабаром поповнив батальйон «Київська Русь».
Визволяв Фащівку, Нікішіно, Чорнухіно та інші населені пункти. Побував і на сумновідомій шахті «Бутівка», де коригував вогонь нашої артилерії. Отримавши кілька поранень і контузію, був мобілізований, маючи ІІ групу інвалідності.
Це не зупинило патріота. Почав возити електрогенератори, пускові установки для БТРів, маскувальні сітки, медикаменти в 44-у й 128-му бригади.
Воїн із позивним «Герц» захищав і захищає землю, на якій народився сам і його польська рідня — бабця Ельжбета Покутня й мама Світлана.
Даміан Дуда — народився і виріс у Польщі. Ще не так давно викладав медичну підготовку в Католицькому університеті імені Яна Павла ІІ. З початком війни почав їздити на Донбас. Як волонтер навчав українських солдатів азам надання першої медичної допомоги. За власні кошти купував для наших військових медичне обладнання.
За його сприяння відома польська журналістка Б’янка Залєвська побувала в кількох механізованих бригадах ЗС України, а також у багатьох населених пунктах Донеччини та Луганщини. Героями її публікацій стали прості українські солдати й офіцери, жителі сіл, які потерпають від російських найманців.
Завдяки розповідям українців чимало поляків, а також громадян інших західних країн дізналися правду про те, що відбувається на Сході України.
Нині Б’янка не тільки друкується в багатьох закордонних виданнях, а й знімає документальний фільм про подвиги й зраду...
Сьогодні Україну боронять вояки різних національностей. Ми ж розповіли про маленьку краплину тих, у чиїх жилах тече польська кров. Таких сміливців чимало. В експозиції виставки їх значно більше. Втім, збір матеріалів триває. Згодом побачить світ і книжка про живих і мертвих героїв.
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща Андрій Дещиця:
— Від імені Посольства, себе особисто хочу висловити щиру вдячність за створення і презентацію виставки «Разом пліч-о-пліч». Серед великих національних свят Польща щороку відзначає день Варшавської битви — перемоги над більшовицькою навалою у 1920 році.
Вона, ця перемога, стала одним з яскравих прикладів союзу Війська Польського та Армії Української Народної Республіки. Гасло того часу «За нашу і вашу свободу», як бачимо, досі не втратило актуальності. Адже сьогодні українці і поляки пліч-о-пліч демонструють вірне братерство в боротьбі з російським агресором.
Голова Громадської організації Спілка поляків України BEZ GRANIC Хелена Седик:
— Належу до тих, чиї пращури на початку ХХ ст. стали переселенцями з Польщі в Україну. Через багато років завдяки їм я й мої близькі побачили: «Світу милішого, краю ріднішого за Україну нема...»
Тому взялася за збір матеріалів про кожного «одноплемінника», котрий не зрадив Батьківщині, воює за її свободу та процвітання. Нині спілкуюся з рідними загиблих, а також із тими, хто пройшов крізь горнило війни. Всі вони — сміливці-патріоти.
Користуючись нагодою, висловлюю велику вдячність Оксані Затірці та її родині, які надали допомогу в підготовці й проведенні виставки, безвідмовному автору дизайну стендів Олегу Кирилюку, а також директору Музею «Київська фортеця» Оксані Новіковій-Вигран.
Сергій ЗЯТЬЄВ