Наприклад, за даними Центру Разумкова, більшість українців (73%) згодні або радше згодні з тим, що партії, які довгий час перебувають при владі, скомпрометували себе. Відтак надія — лише на нові політичні сили й нових лідерів. Щодо останніх, то в необхідності свіжої крові переконані також більше половини респондентів — 55%.
Якщо додати сюди зневіру в багатьох державних інституціях, несхвалення дій різних гілок влади та незадоволення результатами Майдану, то стає очевидним, що поле для появи у вітчизняній політиці справді нових облич широке як ніколи. Водночас бажання офіційного Кремля використати наявні в Україні суперечності та протестні настрої проти самої держави — зовсім не міф, а чи не головна загроза.
За таких умов прості громадяни опинилися в розгубленому становищі: з одного боку, є ризик стати сліпим виконавцем волі ворога, з іншого — німим спостерігачем незграбних, а подекуди й відверто шкідливих дій нинішньої політичної еліти.
Рік, що недавно настав, — останній напередодні виборів, тому це й останній шанс для потенційного нового лідера проявити себе, щоби ще мати достатньо часу для набрання політичної ваги.
Показово також, що й торік попит на так звані нові обличчя був доволі значним. І серед лідерів опитувань кінця 2016-го передусім фігурували такі постаті, як народний депутат Надія Савченко та екс-президент Грузії та колишній керманич Одещини Міхеїл Саакашвілі. Минуло не так уже й багато часу, однак нині рейтинги обох політиків добряче знизилися.
Причини такого факту — різні, але далеко не остання — власна поведінка самих фігурантів на роль потенційного лідера. З цієї позиції плацдарм тих, хто ще тільки-тільки має намір виходити на найвищі українські політичні рубежі, видається більш сприятливим. У тому сенсі, що за браком часу можна, принаймні, уникнути надмірної кількості помилок, а то й відвертих дурниць.
З іншого боку, в політиці загалом, а у вітчизняній — особливо, дуже складно утримувати стабільні рейтинги. Українці схильні обирати собі «месію», в котрому через певний час обов’язково повинні масово розчаруватися. За прикладами далеко ходити не потрібно, достатньо пригадати злети й падіння усіх без винятку президентів.
Нинішні рейтинги виводять до трійки лідерів відомого українського рок-музиканта Святослава Вакарчука. Так, відповідно до проведеного торік у грудні дослідження чотирьох провідних соціологічних компаній нашої держави: SOCIS, КМІС, «Рейтингу» і Центру Разумкова, за підтримки Комітету виборців України, 16,1% виборців готові проголосувати на виборах президента за діючого главу держави Петра Порошенка. 14,4% підтримують лідера «Батьківщини» Юлію Тимошенко. А 12,1% віддали б свій голос на виборах саме за Святослава Вакарчука.
Власне, пан Святослав давно знаний своєю патріотичною позицією та громадянською активністю. Однак детальніше пригадавши його біографію, стає очевидним, що й він не є стовідсотково новим обличчям у вітчизняній політиці. Так, восени 2007-го під час дочасних парламентських виборів Вакарчука було обрано народним депутатом України від президентського блоку «Наша Україна — Народна самооборона».
Пробув у парламентських стінах Святослав недовго — менше року. Після початку чергового етапу політичної кризи в Україні співак зняв із себе повноваження депутата. Верховна Рада узаконила це його рішення аж через три місяці — 16 грудня 2008-го. Широко відомими є слова Вакарчука, сказані ним про тодішню парламентську діяльність: «Я знав, що у Верховній Раді відбуваються складні політичні процеси. Але те, що робиться в цьому скликанні, є боротьбою заради боротьби й усе».
Власне, навіть враховуючи таку позицію, нині не можна з усією певністю стверджувати, що Вакарчук готовий до поновлення активної політичної діяльності. Втім, як знати — ніщо ж не стоїть на місці. А бувають випадки, коли не стільки людина шукає політичної кар’єри, а радше — навпаки: політика знаходить собі нового героя. От тільки ніколи не варто забувати, що з героя дуже легко перетворитися на жертву... Прикладів чого в Україні також, на жаль, не бракує.
Руслан Іванів