Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Березень 02, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 04 Листопад 2016 11:45

Мова і політика

Rate this item
(0 votes)

Ук­ра­їн­ська мо­ва — це ін­те­лект на­шо­го на­ро­ду, і роз­ви­ва­ти йо­го — спра­ва на­ціо­наль­ної гід­но­сті укра­їн­ців.
На­ша спів­роз­мов­ни­ця — Ла­ри­са Ма­сен­ко, док­тор фі­ло­ло­гіч­них на­ук, про­фе­сор Уні­вер­си­те­ту «Ки­єво-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія», про­від­ний спів­ро­біт­ник Ін­сти­ту­ту ук­ра­їн­ської мо­ви НА­НУ.

— Ла­ри­со Те­рен­ті­їв­но, сьо­го­дні у нас ду­же по­туж­но роз­ви­ває­ть­ся рід­на лі­те­ра­ту­ра. Ни­ні мо­ло­де по­ко­лін­ня пись­мен­ни­ків ке­рує­ть­ся нор­ма­ми мо­ло­діж­но­го мов­лен­ня у сво­їх тво­рах.
— Безперечно. Цікаво, що попри певні недоліки і проблеми у живому україномовному спілкуванні українська мова виявляє дуже потужний креативний потенціал. У нас зараз дуже активно і успішно розвивається українська література, причому в різних жанрах — не тільки висока, хоча, звичайно, будь-яку національну культуру визначає передусім «висока полиця».

Але в сучасному індустріальному суспільстві культура має різні «поверхи», і обов’язково має бути і масова культура, тому настільки важливо, щоб були і фантастика, і детективи, і жіночі романи, і пригодницькі, і розмаїття жанрів уже присутнє в нашому літературному процесі.
— А чи не пе­ре­ва­жає цей «треш» над ви­со­кою лі­те­ра­ту­рою, а чи так і має бу­ти?
— Тут не може бути якихось підрахунків, як, до речі, немає чіткої межі між літературою високою, елітною, і літературою популярною — тобто літературою, яку цінує спочатку досить вузьке коло, і літературою популярною, яку читає більшість.
Візьмемо, наприклад, творчість Валерія Шевчука — це надзвичайно талановитий український письменник, який написав багато романів і на історичні теми, і про сучасне життя, місцем дії яких є його рідний Житомир. Він має коло читачів, які з нетерпінням чекають появи кожного його нового твору. Але не бачимо, щоб він користувався популярністю серед загалу, тому, я думаю, слава чекає його в майбутньому.
— Мож­на по­до­ла­ти ба­га­то су­спіль­них проб­лем за­вдя­ки на­ціо­наль­ній лі­те­ра­ту­рі, як­що ма­ти­ме­мо у ній по­ступ до ін­те­лек­ту­алі­за­ції чи­таць­ко­го за­га­лу. На­туж­на «опе­ре­точ­ність» ма­со­во­го чти­ва має за­сту­пи­ти­ся сер­йоз­ніс­тю справж­ньої лі­те­ра­ту­ри, і це має від­би­ти­ся на пи­то­мій ва­зі «спо­жи­тої» укра­їн­ця­ми лі­те­ра­ту­ри.
— Ця «опереточність» стає меншою. Я вважаю, що і мовна гра, і експерименти — це все природні процеси літературного розвитку. Радше існує небезпека геттоїзації — це явище замкненого простору, недостатнього виходу на ширший загал, коли носії української мови становлять меншість, тоді за відсутності ширших читацьких кіл українська література замикається сама в собі.
У замкненому культурному просторі можуть розвинутися процеси самознищення. Я можу навести приклад харківського журналу «Березіль». Це — один із небагатьох у Харкові (а може, єдиний) цікавий український журнал, свого часу його підтримували Юрій Шевельов, Оксана Соловей та інші закордонні українці.
Шевельов сподівався, що в його рідному місті після десятиліть радянської русифікації прокинеться зацікавлення українською мовою і культурою, він про це писав в есеї «Четвертий Харків». І цей журнал, де публікувались інтерв’ю з цікавими людьми, нова проза, де працюють талановиті журналісти, намагалися знищити самі ж письменники, — там трапилась обурлива ситуація, коли сокирою двері вибивали в редакцію.
Тоді журнал потребував підтримки від Спілки письменників, але він її не отримав. На щастя, знищити «Березіль» не вдалося, він вижив, але, звичайно, лише на передплату читачів повноцінно існувати не може. Ця історія показує, що якісний український журнал у місті, де таких видань дуже мало, хотіли знищити не вороги, не антиукраїнські сили, а самі ж українці.
Російська окупація Криму і війна на Донбасі зруйнували поширений у масовій свідомості українців стереотип про «братній» російській народ. Усе більше людей починає розуміти, що Україна не відбудеться без української мови. Якщо домінуватиме, переважатиме російська мова, то ми будемо такою собі «недоросією». На жаль, поки що не реагують на ситуацію основні наші телевізійні канали, олігархічні, які продовжують русифікувати населення, і, до речі, саме у цьому вбачаю досить велику загрозу для України.
— Тоб­то з бо­ку те­ле­ка­на­лів це ідео­ло­гіч­ний пе­ре­діл «вла­ди над сві­до­міс­тю» гля­да­чів, але не цін­ніс­ний пе­ре­різ у са­мій цій сві­до­мо­сті?
— Безперечно, застосовуються маніпулятивні технології. Застосовується така маніпуляція, коли україномовний персонаж показаний малограмотним, неосвіченим, малокультурним, а всі російськомовні персонажі говорять літературною мовою, всі сучасні, модні — і ось на такому контрасті формується у молоді, у підлітків (а це основна аудиторія телебачення) зневага до української мови.
На наших музичних телевізійних каналах узагалі майже немає українських пісень, тоді як маємо стільки талановитих музикантів, і співаків, і композиторів, але нічого з цього на телебаченні немає.
Чому не запрошують на телебачення Олега Скрипку, який міг би організувати прекрасні музичні передачі, адже зумів він влаштовувати фестивалі на Співочому полі в Києві, де збиралися тисячі людей, влаштовував у філармонії прекрасні вечори українського романсу. І ось людину з таким не лише мистецьким, а й організаційним талантом не запрошують на жоден канал.
Можливо, ситуацію змінить закон про квоти на українські пісні, який ухвалила Верховна Рада, але є інформація, що власники телеканалів уже вишукують можливості ігнорувати закон.
— При­суд «не­фор­мат» ви­дає­ть­ся най­кра­що­му...
— Якщо взяти високі зразки української музики, зокрема діяльність Тараса Компаніченка, яка є унікальним явищем у нашій музичній культурі, він підняв глибинні шари давньої і середньовічної української музики. А чи ми бачимо його на телеекранах, чи виступає там його гурт «Козацька хорея»? Компаніченко веде програму на радіо «Культура», але у такої людини мала би бути широка телевізійна аудиторія.
Однак хочу сказати, що дуже позитивну роль відіграють, наприклад, переклади. Одне з наших позитивних явищ — це те, що свого часу було впроваджено вимогу перекладати іноземні фільми українською мовою, — пригадуємо, скільки було протестів, а в результаті до кінотеатрів пішло навіть більше людей. Дуже позитивна роль гарних перекладів і на телебаченні. Можна назвати турецький серіал «Роксолана. Величне століття», там блискучий переклад.
Останнім часом з’явилися надії і на «прорив» в українській кіноіндустрії.
Очевидно, скоро матимемо можливість переглядати нарешті українські фільми у кінотеатрах. З’явився і телесеріал «Століття Якова» на студії «1+1», в якому події Другої світової війни нарешті трактуються з українського погляду. Щоправда, відгуки на серіал дуже різні, точаться дискусії, дехто закидає його творцям недостатню увагу до мови — мовляв, чому персонажі не говорять діалектом, адже дія відбувається на Волині, польська мова у персонажів поляків з помилками тощо.
Але чомусь такі критики не беруть до уваги головного — у цьому серіалі російська мова звучить як мова окупантів і в цій своїй ролі різко контрастує з українською мовою волинян. І я не певна, що в серіалі, призначеному масовому глядачеві, конче необхідно відтворювати діалектні особливості місцевого мовлення.
— Є ці­ка­вий за­кид до край­но­щів — на­в’язу­ван­ня Га­ли­чи­ні ста­ту­су П’ємон­та за рів­нем пат­ріо­тиз­му і за ви­нят­ко­вою чис­то­тою мов­лен­ня — на­слі­ду­ван­ня сіль­ської, а чо­мусь не місь­кої га­лиць­кої го­вір­ки, сво­го ча­су бу­ло мод­ним на те­ле­ба­чен­ні. І це ні до чо­го не зо­бов’язу­ва­ло на­справ­ді — це був та­кий кон’­юнк­тур­ний штамп.
— Мені здається, це було десь у 90-х роках. Це взагалі закономірно, тому що це та територія, де українська мова побутує повноцінно, в усіх середовищах. Коли ми проводили соціолінгвістичне опитування серед старшокласників, студентів і вчителів Києва, Дніпропетровська, Львова і Донецька, то ставили запитання: «Як ви вважаєте, де найбільш правильна українська літературна мова?»
Абсолютна більшість школярів відповіли, що в Західній Україні найбільш правильна мова, так само майже всі студенти, і лише думки вчителів розподілились: десь половина вчителів вважала, що нормативна українська мова побутує в Центральній Україні, а половина вважала, що в Західній, а про Східну Україну майже ніхто й не згадував.
Про що це говорить? Про те, що там, де українська мова побутує в усіх сферах, ту територію і вважають середовищем вживання правильної літературної мови, хоча, безперечно, там є свої місцеві галицькі особливості.
В Західній Україні раніше почала формуватися повноструктурна українська мова. Якщо в підросійській частині України українська мова розвивалася лише в художній літературі, а в усіх інших сферах її вилучили — з адміністрації, з освіти тощо, то в Західній Україні, коли вона була у складі Австро-Угорської імперії, завдяки реформам Франца-Йосифа, коли там було дано свободу крайовим мовам, раніше почав формуватися західноукраїнський варіант літературної мови.
Наприклад, газети з’явилися там набагато раніше, раніше була впроваджена українська мова у сфері освіти, наприклад, почала формуватися граматична термінологія, вона була сформована саме в Західній Україні, хоча ми й зараз нею користуємось.
Першим про це написав Юрій Шевельов у праці «Внесок Галичини у формування української літературної мови». Дослідження цієї теми продовжила професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Людмила Ткач, яка опублікувала кілька ґрунтовних праць про формування західноукраїнського варіанта літературної мови на Буковині в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.
Дуже важливим є повноцінне вживання української мови, бо самі мовці мають визначити, що вони приймуть у ній, а що відкинуть. Там, де мова побутує у неформальному міському спілкуванні, відбувається такий відбір і побутують живі розмовні форми мовлення — жаргони, або соціолекти, як їх називають.
Вони містять і мовне сміття, але в них виявляється і творчий потенціал мови, дотепна гра зі словом, це прояв на масовому рівні креативних здатностей народу, бо мову створюють не тільки письменники, мова належить усім. У народі зустрічаються обдаровані мовно особистості: хтось же вигадує оці перші слівця, те, що ми називаємо жаргонізмами, частина з них відмирає, частина — ні.
Візьмемо молодіжний жаргон, скільки там цього креативу! Але його склад змінюється з кожною зміною покоління, але щось усе одно залишається, а деякі слова поповнюють із часом літературний стандарт.
Коли набуває поширення літературний стандарт, то він нівелює діалекти. Хоча це також відбувається по-різному. Діалекти — це мовне багатство. Діалектне мовлення — це теж джерело літературної мови.
— Во­че­видь, «по­ляр­ни­ми» у на­ціо­наль­ній куль­ту­рі є про­яви у гро­ма­дян «сві­до­мо­сті діа­лек­ту» та «сві­до­мо­сті сур­жи­ку».
— Дуже негативне явище — це змішування своєї мови з іншою, те, що у нас відбулось, — суржик. Це — мовна хвороба, вона виникає тоді, коли україномовна людина починає пристосовуватися до російської мови і не розрізняє вже лексику українську і російську, бере слова і звідти, і звідти, але переважно з російської мови. Тобто вона пристосовується вже до російської мови, але невдало, переважно це відбувається у зрілому віці.
Звичайно, поширення цієї мішанини можна було б позбутися поступово, знову ж таки через вплив телебачення, — а наше телебачення, навпаки, підтримує суржик і сприяє поширенню цієї мовної хвороби.
— А яким чи­ном і з якою час­то­тою в су­час­ній ук­ра­їн­ській мо­ві з’яв­ляю­ть­ся нео­ло­гіз­ми?
— Переважно вони приходять із наукових і літературних творів. До речі, 90% нових слів у мові — це наукові терміни. Кожна наука має свій термінологічний словник, кожна наука розвивається.
Наприклад, комп’ютерна термінологія і все, що з нею пов’язане, упродовж останнього десятиліття дуже збагатила нашу лексику. До цього додався і науковий жаргон, наприклад, для одного значка у електронній адресі є багато назв: і «собачка», і «кракозябра», і «мишка», і «равлик» та інші.
Є слова, які письменники вигадують, — Андрухович дуже любить грати в слова. Взяти його останній твір «Лексикон інтимних міст» — там дуже багато обігрування географічних назв — і своїх, і зарубіжних.
— Чи є ру­сиз­ми ви­ко­рі­ню­ва­ни­ми у на­шій мо­ві?
— Русизмів ми не позбудемося, поки ми не позбудемося домінування російської мови. Чим більше людей у нас буде говорити українською скрізь, а не лише вдома, — на вулиці, в магазині, в транспорті, тим швидше мова пошириться в усіх сферах. Тоді можна буде позбутися постійного тиску російської.
Сьогодні українська вже значно частіше звучить на вулицях Києва, і я сподіваюсь, що вона охоплюватиме все ширші середовища. Всупереч хибній практиці пропагування двомовності з боку керівників держави, втіленням якої є гасло «Єдина країна, единая страна».
Державу об’єднує одна національна мова, дві мови її роз’єднують, тим паче коли другу мову нав’язала імперія з метою знищити українську мову, а, відповідно, і саме існування українців як окремої самодостатньої нації.
Ірина КИРИЧЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».