Ти­ся­чі справж­ніх пат­ріо­тів ни­ні на схо­ді дер­жа­ви від­сто­юють не­за­леж­ність і ці­лі­сність Ук­раї­ни, пра­во жи­ти у де­мо­кра­тич­ній і онов­ле­ній кра­їні. Час­то ці­ною влас­но­го жит­тя. Муж­ність і ге­ро­їзм на­шо­го сол­да­та від­ни­ні і на­ві­ки ма­ють бу­ти за­це­мен­то­ва­ні в пам’­яті ук­ра­їн­сько­го на­ро­ду.
Од­ним із тих, хто вва­жає, що збе­ре­жен­ня по­дій остан­ніх ро­ків у пам’­яті на­ції є на­д­важ­ли­вим зав­дан­ням, є ко­лек­тив Цен­траль­но­го дру­ко­ва­но­го ор­га­ну Мі­ніс­тер­ства обо­ро­ни Ук­раї­ни «На­род­на ар­мія» на чо­лі з го­лов­ним ре­дак­то­ром пол­ков­ни­ком Ро­ма­ном Дра­па­ком.

— Я неодноразово бував у районі проведення антитерористичної операції, готував репортажі з передових позицій, спілкувався з нашими солдатами й офіцерами, дивився у їхні очі, — говорить Роман Богданович.

По­дії на Схо­ді Ук­раї­ни за­свід­чи­ли: Ук­ра­їн­ська дер­жа­ва спро­мож­на бу­ду­ва­ти вій­сько, здат­не бу­ти ре­аль­ним га­ран­том її су­ве­ре­ні­те­ту і те­ри­то­рі­аль­ної ці­лі­сно­сті. І не тіль­ки на па­пе­рі, як це бу­ло до не­дав­ньо­го ча­су, а й у ре­аль­но­му жит­ті. Щоб не бу­ти го­ло­слів­ним, апе­лю­ва­ти­му до кон­крет­них цифр, фак­тів.

Почнемо з грошей, без яких, як стверджував Наполеон, армію не побудуєш. Так ось, останнім часом — з початком антитерористичної операції — видатки Міністерства оборони суттєво зросли. Якщо, скажімо, у 2012 році вони становили 14,8 мільярда гривень, у 2013му — 15,2 мільярда, то у 2014му — 27 мільярдів, а у 2015му — 47,9 мільярда. Цього року на потреби захисників країни асигновано 55,6 мільярда.

Де­ко­му­ні­за­ція в Ук­раї­ні по­де­ку­ди від­бу­ває­ть­ся до­во­лі не­прос­то. На­віть по­при те, що від­по­від­но до ухва­ле­них то­рік за­ко­нів ста­ном на сьо­го­дні цей про­цес мав би пов­ні­стю за­вер­ши­ти­ся, в дер­жа­ві ще й до­сі не пе­ре­йме­но­ва­но ба­га­то міст, се­лищ та сіл, не ка­жу­чи вже про ву­ли­ці й пло­щі в се­ре­ди­ні на­се­ле­них пунк­тів.

Почнемо з того, що декомунізація пробуксовує навіть там, де, здавалося б, із цим не мало виникнути жодних проблем — у Києві. Замість того щоб продемонструвати взірцеве виконання Закону про декомунізацію, столична влада дозволила собі, м’яко кажучи, не надто форсувати події. На жаль, у перервах між ностальгійними снами про радянське минуле чиновники вигадували тисячі причин своєї бездіяльності, поширювали міфи та просто імітували бурхливу діяльність.