У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відбулося відкриття виставки «Мій глиняний світ» молодого художника-кераміста Івана Бобкова.
Він походить із сім’ї професійних художників, де з дитинства йому прищепили потяг до мистецтва, зокрема до кераміки. З відзнакою закінчив Київську дитячу художню школу. Вищу освіту здобув у Київському державному інституті декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука (2004 р.), де навчався у відомих художників М. Д. Головка, Л. В. Свиди, Т. І. Музиченко, П. П. Печорного.
У 1998–1999 рр. для вдосконалення гончарної майстерності і пластики перебував у Кракові по обміну студентами. Вивчав традиційну кераміку Польщі, знайомився з новими технологіями у галузі промисловості, технічної і художньої кераміки.

Цього року відзначається знакова подія в історії української культури — 400 років друкарні Києво-Печерської лаври. У 1615 р. у Лаврській друкарні Києво-Печерського монастиря була надрукована перша книга — «Часослов». Друкарня стала першою на території Східної України, її безперервна діяльність протягом багатьох років є унікальним фактом в історії східноєвропейського друкарства.
Початок діяльності Лаврської друкарні тісно пов’язаний з ім’ям архімандрита Єлисея Плетенецького, відомого ученого і просвітителя. За короткий час друкарня Києво-Печерської лаври стала осередком інтелектуальної еліти України XVI–XVII століть. Активну роль у цьому відігравали майстри слова та майстри книги Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка, Григорій Левицький, Петро Могила, Олександр та Леонтій Тарасевичи та багато інших.

Схо­же на те, що цьо­го ра­зу ор­га­ні­за­то­ри що­річ­но­го фес­ти­ва­лю «Фран­цузь­ка вес­на» — Фран­цузь­кий ін­сти­тут у Ки­єві та «Аль­янс Фран­сез» ви­рі­ши­ли пе­ре­вер­ши­ти всі по­пе­ред­ні ак­ції з та­кою ж на­звою, що вже два­над­ця­тий рік по­спіль, як зав­жди у квіт­ні, з успі­хом від­бу­ва­ли­ся в сто­ли­ці та ін­ших міс­тах Ук­раї­ни.

У цьому мали можливість переконатися ті, кому пощастило стати свідками вражаючого урочистого відкриття цього фестивалю на Софійській площі у Києві 4 квітня. Вуличну виставу під назвою «Я — мрія» створив і виконав колектив Spestaculaires, Les Allumeurs d’Images, до того ж двічі о 20:30 та о 21:30 протягом одного вечора. Кияни та гості міста захоплено спостерігали, як за допомогою 3D-технологій дзвіниця та купольний ансамбль Софійського собору оздоблювалися сяючими мозаїчними зображеннями, що постійно змінювалися, вражаючи кольоровими та світловими ефектами та багатством фантазії авторів.

СЕРЕД ТИХ, ХТО ПІДНІМАВ НАД РЕЙХСТАГОМ ПРАПОР ПЕРЕМОГИ, БУВ І УКРАЇНЕЦЬ ОЛЕКСІЙ БЕРЕСТ —
МОЛОДШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ, ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА БАТАЛЬЙОНУ

«Наказ виконано!..»
...У травні 1945-го кожен будинок у центрі Берліна нагадував міні-фортецю, з якої німці щедро поливали вогнем наступаючих радянських бійців. Тож коли частини 3-ї ударної армії 1-го Українського фронту наблизилися до рейхстагу, то змушені були залягти: есесівці не давали голови підвести. І все ж пізно ввечері 30 квітня в штабі армії отримали радісну звістку: командир 150-ї стрілецької дивізії генерал Шатилов повідомляв, що солдати 756-го і 674-го полків взяли штурмом рейхсканцелярію і підняли над нею прапор. Ця звістка миттєво полетіла у Москву...
Насправді наших у головній штаб-квартирі Гітлера не було. Існує кілька версій передчасної доповіді. Зупинимося на тій, що виглядає найбільш правдоподібною. Так ось, Герой Радянського Союзу капітан Степан Неустроєв — командир 1-го батальйону 756-го полку — у своїх спогадах пише:

Пам’ять серця: як під диканькою гриміли «КАТЮШІ»

Ус­лав­ле­на М. Го­го­лем Ди­кань­ка — ни­ні за­тиш­не район­не міс­теч­ко на Пол­тав­щи­ні — ци­ми дня­ми зно­ву опи­ни­ла­ся в цен­трі ува­ги гро­мад­сько­сті. Там­теш­ні жи­те­лі жва­во об­го­во­рю­ють но­ви­ну про те, що не­за­ба­ром по­бли­зу їх­ньо­го рай­цен­тру від­кри­ють пам’­ят­ник ле­ген­дар­ній «ка­тю­ші» — ре­ак­тив­но­му пус­ко­во­му мі­но­ме­ту, чиї ни­щів­ні зал­пи на­во­ди­ли па­ніч­ний страх на фа­шис­тів у ро­ки Ве­ли­кої Віт­чиз­ня­ної вій­ни. Ці­ка­во, що це бу­де вже тре­тій пам’­ят­ник «ка­тю­ші» в Ди­кан­сько­му райо­ні...

Віт­чиз­ня­на мо­лоч­на га­лузь най­біль­ше по­страж­да­ла від втра­ти ро­сій­сько­го рин­ку, хо­ча то­рік збіль­ши­ла ви­роб­ниц­тво мо­ло­ка по­рів­ня­но з 2013-м. Це від­бу­ло­ся ви­ключ­но за ра­ху­нок ди­на­міч­но­го роз­вит­ку тех­но­ло­гій на мо­дер­ні­зо­ва­них мо­лоч­них фер­мах та зрос­тан­ня май­же на 10% про­дук­тив­но­сті.

Поголів’я торік продовжувало скорочуватись, а продуктивність, ефективність виробництва молока зростала, тож фермери отримали більший вал молочної продукції. Крім того, продовжувала зростати частка молока ґатунку «екстра» в загальному обсязі виробництва (+100 тис. т), це сприяло збільшенню виробництва якісної молочної продукції.
Від виробництва молока, його переробки, торгівлі молочною продукцією отримує доходи значна частина населення країни. Ця галузь приносить державній скарбниці експортну виручку, має позитивний торговельний баланс і є дуже важливою для економіки країни.

При­кро кон­ста­ту­ва­ти, але без­ро­біт­тя все глиб­ше за­смок­тує кра­їну, руй­ну­ючи на­дії ти­сяч укра­їн­ців на прис­той­не жит­тя. За офі­цій­ни­ми да­ни­ми Дер­жав­ної служ­би за­йня­то­сті, ста­ном на 1 квіт­ня 2015 ро­ку кіль­кість за­ре­єс­тро­ва­них без­ро­біт­них ста­но­ви­ла 506,8 тис. осіб. Про­те, ви­зна­ють у ДСЗ, цей по­каз­ник не дає пов­но­го уяв­лен­ня про за­галь­ну си­ту­ацію з без­ро­біт­тям в Ук­раї­ні.

Тому для визначення реальних масштабів зайнятості і безробіття використовують світову практику. Зокрема, методологію Міжнародної організації праці (МОП), за якою рівень безробіття визначається у відсотках. За останніми оприлюдненими даними Державної служби статистики України, рівень безробіття населення віком 15–70 років, визначений за методологією МОП, в Україні в середньому зріс із 7,3% (2013 р.) до 9,3% (2014 р.) економічно активного населення.

Ві­до­мий ро­сій­ський жур­на­ліст Олег Ка­шин на­пи­сав в од­ній зі сво­їх остан­ніх ста­тей: «По­чи­на­ючи вій­сь­ко­ву аван­тю­ру на Схо­ді Ук­раї­ни, Ро­сія при­рек­ла се­бе на по­раз­ку. Жит­тя на Дон­ба­сі ні­ко­ли не бу­ло ро­же­вим, але ро­сій­ська дер­жа­ва пе­ре­тво­ри­ла Схід Ук­раї­ни на па­ла­ючу Чеч­ню. Дійш­ли до До­нець­ка і Лу­ган­ська... І жод­ним чи­ном Мос­ква не змог­ла об­ґрун­ту­ва­ти свої дії».

Кашин прямо заявив, що конфлікт з Україною і всім Заходом Росія програла. І хоча ми продовжуємо перебувати в шоку після подій річної давності, в нашій частині світу з’являється все більше доказів того, що Володимир Путін і росіяни вже стали лузерами. Про це свідчить і зменшення інтенсивності військових дій на Сході України. Глибокий аналіз дозволяє помітити ще кілька ключових ознак програшу росіян, навіть якщо вони наважаться на нове загострення військового протистояння з Україною.

Не­дав­но від­був­ся 18-й ра­унд пе­ре­го­во­рів що­до нев­ста­нов­ле­но­го кор­до­ну між Ки­та­єм та Ін­дією. Гро­мад­ська дум­ка, осо­бли­во в Ін­дії, по­в’язує з цією по­ді­єю ба­га­то спо­ді­вань на по­глиб­лен­ня зв’яз­ків між обо­ма дер­жа­ва­ми. Змі­ни у за­кор­дон­ній по­лі­ти­ці, яку ве­де Де­лі піс­ля при­хо­ду до вла­ди На­ренд­ри Мо­ді, та зрос­та­ючі ам­бі­ції Пе­кі­на у Пів­ден­ній Азії мо­жуть при­вес­ти до пе­ре­ло­му у від­но­си­нах. Але чи сто­су­ва­ти­меть­ся це проб­ле­ми кор­до­ну?

Проблема кордону між Китаєм та Індією існує з кінця ХІХ століття, і її можна визнати спадщиною колоніального правління британців. Спір щодо точного визначення кордону концентрується на двох відтинках — західному (у Кашмірі) та східному (на території індійського штату Аруначал-Прадеш). На західному відтинку аж до Сінхайської революції у 1911 році британці визнавали кордон за так званою лінією Маккартні — Макдональда, яка залишала Аксай (контрольовану нині Пекіном спірну частину Кашміру) в руках Китайської імперії.

7 травня 2015 року відбулися вибори до нижньої Палати громад парламенту Великої Британії. На фініші перегонів гучнішою темою для суспільного обговорення стало народження у нащадка престолу принца Уїльяма і принцеси Кейт доньки, а не результати передвиборчих дебатів між парламентськими та позапарламентськими політичними силами країни.
Особливістю цьогорічної британської виборчої кампанії стала консолідація позицій провідних парламентських партій країни щодо актуального національного порядку денного. Правляча останні чотири роки коаліція Консервативної і Ліберальної партій Великої Британії займає схожі позиції у питаннях розвитку економіки, охорони здоров’я, освіти, комунальних служб. Показово, що опозиційна Лейбористська партія на чолі з Девідом Міллібендом на цих виборах займає неоліберальну позицію нових лейбористів, які за часів Тоні Блера у внутрішній політиці фактично йшли тетчерівським курсом без Маргарет Тетчер.