Різд­во Хрис­то­ве — свя­то на­ро­джен­ня Спа­си­те­ля Гос­по­да Ісу­са Хрис­та. Та слід ро­зу­мі­ти, що Гос­подь іс­ну­вав і до Сво­го зем­но­го вті­лен­ня, бо, від­по­від­но до вчен­ня Церк­ви, Він є Пред­віч­ним Си­ном Пред­віч­но­го От­ця. Для ви­ко­нан­ня по­кла­де­ної на Ньо­го Бо­гом От­цем мі­сії по спа­сін­ню люд­ства Йо­му на­ле­жа­ло на­ро­ди­ти­ся в ча­сі і прос­то­рі від Свя­то­го Ду­ха і Ді­ви, на роль якої бу­ла об­ра­на Ма­рія.

Серед вчених-дослідників існують розбіжності щодо точної дати цієї події. Але насправді ми святкуємо не стільки дату, скільки подію народження Ісуса Христа, що відбулася дві тисячі років тому, бо народження Господа є центром сучасної людської історії, точкою відліку зовсім нових стосунків Бога і людини, адже у людства з’явився Спаситель, до якого можна звернутися безпосередньо. Він Адвокат і Заступник — Той, Хто єднає земне з небесним, Хто прощає наші гріхи і освячує нас.

7 СІЧНЯ — РІЗДВО ХРИСТОВЕ

Час народження Спасителя був невипадковим — людство вже було готове для прийняття нових ідей. Перед різдвом Ісуса Христа відбувалося загальне очікування Його приходу. Юдеї чекали пришестя Месії на підставі багатьох пророцтв.
У ті часи Юдея була під пануванням Римської імперії. Люди віддалилися від Бога, стали вклонятися земним благам, багатству, мирській славі.

Роз­ви­ток енер­ге­ти­ки має ви­рі­шаль­ний вплив на стан еко­но­мі­ки в дер­жа­ві та рі­вень жит­тя на­се­лен­ня, під­крес­лю­ють екс­пер­ти На­ціо­наль­но­го ін­сти­ту­ту стра­те­гіч­них до­слі­джень. Са­ме то­му на­дій­не, еко­но­міч­но об­ґрун­то­ва­не й еко­ло­гіч­но без­печ­не за­до­во­лен­ня по­треб на­се­лен­ня та еко­но­мі­ки в енер­го­про­дук­тах є пріо­ри­тет­ним зав­дан­ням енер­ге­тич­ної по­лі­ти­ки дер­жа­ви. При цьо­му за­без­пе­чен­ня ста­ло­го роз­вит­ку та ефек­тив­но­го функ­ціо­ну­ван­ня па­лив­но-енер­ге­тич­но­го комп­ле­ксу Ук­раї­ни є ос­но­вою успіш­ної ре­алі­за­ції та­кої по­лі­ти­ки.

Гідроенергетика важлива не лише для виробництва електроенергії, а й для цілого комплексу додаткових функцій, які забезпечують сталість функціонування енергосистеми та економіки України. Гідроенергетика є найбільш технологічно освоєним способом виробництва електроенергії, який широко використовується у світі. Це також гарантований ресурс. Нині гідроелектростанції експлуатуються в 159 країнах і виробляють 16,3% всієї електроенергії.
Гідроенергетика забезпечує найбільш ефективний процес отримання електроенергії при низьких експлуатаційних затратах і тривалих строках експлуатації. Вона відіграє важливу роль в утриманні стійкості Об’єднаної енергетичної системи (ОЕС) України, оскільки забезпечує енергосистему високоманевреними потужностями в регулюванні добових графіків навантаження (з покриттям пікової частини й заповненням нічних провалів). Крім того, виконує функцію аварійного резерву потужності.

Те, що жит­тя спов­не­не не­спо­ді­ва­нок, не но­ви­на, а ак­сіо­ма. Доб­ре, ко­ли при­єм­них. У груд­ні ме­ні по­щас­ти­ло ма­ти дві та­кі. Обид­ві по­в’яза­ні з жін­ка­ми «пла­ти­но­во­го» ві­ку. Не­зва­жа­ючи на ро­ки (од­ній із них 92), хво­ро­би, еко­но­міч­ні труд­но­щі, во­ни опти­міст­ки й на­віть спі­во­чі во­лон­те­ри.
Усі меш­ка­ють у міс­ті Бо­яр­ка на Ки­їв­щи­ні, спів­ають у на­род­но­му хо­рі «На­дія», а ще — ре­гу­ляр­но до­по­ма­га­ють во­їнам АТО: пле­туть за­хис­ні сіт­ки, в’яжуть вов­ня­ні шкар­пет­ки, го­ту­ють ли­мон­но-ме­до­ві же­ле від за­сту­ди, пе­чуть пи­ріж­ки. Усе це за гра­фі­ком пе­ре­да­ють на Дон­бас. У де­ко­го з них там во­юють пле­мін­ни­ки, ону­ки, зя­ті. Тож ко­ли чу­ють про до­по­мо­гу ін­ших кра­їн, зби­раю­ть­ся гур­том і з пи­ріж­ка­ми ви­ру­ша­ють дя­ку­ва­ти «по-люд­ськи». Отак я з ни­ми й по­дру­жи­ла­ся бі­ля Ка­над­сько­го по­соль­ства.

«Надія» без надії не співає
Бачили б ви приємне здивування Надзвичайного й Повноважного Посла Канади в Україні пана Романа Ващука з колегами, коли серед білого дня несподівано біля будинку їхньої амбасади в Києві на вулиці Костьольній розташувався гурт жінок — не з метою оформлення якихось документів, а з натхненням співати й пригощати дипломатів тим, що передають воїнам на фронт. Вони по-материнськи дякували Країні Кленового Листя за військовий одяг і взуття, що звідти літаком доставили для наших бійців. Разом із паном послом співали українських пісень, а ще молилися за перемогу.

За­кор­дон­ні гос­ті пи­та­ють, чи ча­сом швед­ські в’яз­ні не жи­вуть у за­й­во­му ком­фор­ті і чи він не за­охо­чує їх до но­вих зло­чи­нів? Від­по­відь прос­та — ні. Це їм прос­то не­ви­гід­но.

В'язниця чи готель?
Шведські в’язниці знамениті на весь світ. У 2005 році адвокат Саддама Хуссейна вимагав, щоб його клієнт чекав на процес саме у шведському ув’язненні (прохання було відкинуте). У свою чергу, Генеральний консул Ізраїлю у Стокгольмі теж хотів би дізнатися, чому його земляки — засуджені за злочини у Швеції — вимагають відбувати покарання в країні, де скоїли злочин, і щоб їх не депортували в рідну країну. Він вирішив вивчити стан справ на місці, в одній зі шведських в’язниць.
«Я покидав в’язницю з відчуттям, що відвідав готель, а не тюрму», — розповідав він журналістам. Консул зустрівся з одним із керівників в’язниці і запитав, чому ув’язнені живуть у такому комфорті і чи не заохочує це їх тим самим до здійснення нових злочинів?
Більшість відвідувачів шведських в’язниць мають подібні сумніви. Навіть у в’язницях з особливим режимом засуджені перебувають у власному одязі. Холодильники, плазмові телевізори, стереосистеми — це стандартне оснащення камер. У камерах є столи для тенісу і більярду, гриль, акваріуми тощо. Стіни коридору прикрашають мистецькі роботи, створені в’язнями.

Но­ва ро­сій­ська вій­сь­ко­ва док­три­на збе­рі­гає гло­баль­ний і єв­ро­пей­ський ви­мір, а но­вим є під­хід до ло­каль­них кон­флік­тів уна­слі­док дій в Ук­раї­ні і ви­знан­ня пра­ва Ро­сії на ін­тер­вен­цію у су­сі­дів.

Можна сказати, що нова доктрина не містить радикальних змін. Дискусія над змінами тривала досить довго, але у своїй основі, навіть до 80%, вона повторює попередню доктрину чотирирічної давності. Нова військова доктрина Росії зберігає генеральний напрямок російської політики останніх років у глобальному і європейському вимірі. Основні зміни здійснені на основі досвіду російсько-української війни.
До класичних, можна сказати, загроз, якими Росія вважає Північноатлантичний договір, його розширення і наближення натовської інфраструктури до кордонів Росії додано два нові елементи: дестабілізація у державах, які межують із Росією, — це очевидний доктринальний опис ситуації, яка сформувалася в Україні, а по-друге, що дуже виразно і навіть тривожно — це твердження, що військовою загрозою для Росії може бути встановлення у сусідніх державах устрою, який веде політику не в інтересах Кремля. Цим записом Росія, всупереч міжнародному праву, ніби надає собі право на агресію і втручання у внутрішні політичні справи сусідів. У цьому також проявився результат російсько-української війни.
Особливу увагу варто звернути на фрагмент нової доктрини, в якому йдеться, зокрема, «про встановлення влади у сусідній країні, в тому числі, наприклад, шляхом відсторонення попередньої влади», тобто ніби державним замахом. Це стосовно запису, де «Росія надає собі право збройної інтервенції в разі встановлення в сусідніх країнах влади, яка не реалізовуватиме політику відповідно до російських інтересів».

24 груд­ня 2014 ро­ку в Мін­ську три­ва­ли пе­ре­го­во­ри де­ле­га­цій Ук­раї­ни, пред­став­ни­ків Ор­га­ні­за­ції з без­пе­ки і спів­ро­біт­ниц­тва в Єв­ро­пі, а та­кож не­за­кон­них ут­во­рень «ДНР» і «ЛНР». По­над два мі­ся­ці три­ва­ли де­ба­ти з при­во­ду до­ціль­но­сті за­сто­су­ван­ня «мін­сько­го» або «же­нев­сько­го» під­хо­ду до вре­гу­лю­ван­ня.

Нагадаємо, що «женевський» склад переговорників передбачав пряму участь у врегулюванні Сполучених Штатів Америки. Однак результат, який маємо, дає підстави вважати, що Німеччина і Франція вирішили домовлятися з Росією щодо українського питання без безпосередньої участі США. Звичайно, це не найкращий варіант, але, ймовірно, єдиний можливий за нинішнього глобального розкладу сил. Російській пропаганді наприкінці 2014 року вдалося переконати ключові країни Євросоюзу і Китай у тому, що США є надто ангажованою стороною конфлікту на Донбасі.
У цьому сенсі можна розглядати «пострадянське» посередництво білоруського і казахського президентів у Києві та їхні заклики повернутися до старого формату українсько-російських відносин. У цьому контексті не лише «філософським» є питання — чи можливо з фаршу знову зробити теля? Надто багато негативного було привнесено в українсько-російські відносини у 2014 році, причому не з вини української сторони, аби все повернути до того стану, «як було раніше». Власне, повільність і складність переговорного процесу в Мінську ще раз доводить слушність цієї істини.

23 груд­ня 2014 ро­ку Вер­хов­на Ра­да Ук­раї­ни ска­су­ва­ла по­ло­жен­ня За­ко­ну про ос­нов­ні за­са­ди внут­ріш­ньої і зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки від 2010 ро­ку, які про­го­ло­шу­ва­ли по­за­бло­ко­вий ста­тус Ук­раї­ни. Ска­су­ван­ня цьо­го ста­ту­су, який не дав мож­ли­во­сті за­хис­ти­ти те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність і су­ве­ре­ні­тет Ук­раї­ни, є іс­то­рич­ною по­ді­єю.

Голосування конституційною більшістю за скасування позаблокового статусу може стати першим практичним кроком до вступу України в Організацію Північноатлантичного договору. Звичайно, це позитивний сигнал українським громадянам, нашим партнерам у Євросоюзі і НАТО. Перший крок, зроблений правильним шляхом, є запорукою досягнення поставленої мети, але водночас це лише початок копіткої системної роботи з реформування усіх сфер життя України.
Звичайно, чимало стандартів, які стосуються демократичних засад функціонування державних механізмів, прозорості ухвалення бюрократичних рішень, протидії корупції, ефективного використання державних коштів, низки політичних свобод і прав людини, є спільними критеріями для членства як у НАТО, так і в Європейському Союзі. Тому, реалізуючи програму реформ, Україна, так би мовити, «вбиває двох зайців одним влучним пострілом». Але водночас треба мати на увазі й суто військові стандарти членства в альянсі, які вимагають суттєвих витрат на модернізацію Збройних Сил і всієї системи національної безпеки України.

Верхня палата російського парламенту — Рада Федерації напередодні новорічних свят вирішила зайнятися, м’яко кажучи, дивними речами. Пропонується «відновити історичну справедливість» й ухвалити «закон», у якому передача Криму в 1954 році Україні визнається «незаконною». На думку російських законодавців, це має підкріпити правовими аргументами російську позицію щодо «повернення Криму до складу Росії». Це робиться так швидко, що заперечуються навіть правові принципи, яких школярів вчать ще на уроках правознавства. Ідеться про недопущення змін закону «заднім числом».
За такою дивною «логікою» створюється правовий прецедент, коли доведеться переглянути як «незаконні» всі рішення Верховних Рад Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки і СРСР, включно з внутрішнім адміністративно-територіальним розмежуванням. Так шановна Рада Федерації власними руками підкладає міну уповільненої дії під адміністративно-правовий фундамент територіальної цілісності самої Російської Федерації.
Не менш гучним обіцяє бути й міжнародний прецедент такого рішення. У разі ухвалення цього «правового рішення» потрібно буде мати справу з висуненням претензій на повернення Калінінградської області Німеччині, Далекого Сходу — Китаю, Сахаліну і Курильських островів — Японії, а Кубані — Україні.

На початку 2015 року набув чинності перший в історії міжнародних відносин договір, який регламентує торгівлю звичайними видами зброї. Торік документ ухвалила Генеральна Асамблея ООН. Прихильники договору вважають, що він має допомогти запобігти потраплянню зброї до рук злочинців і порушників прав людини.
Договір підписали представники 130 країн — членів ООН, але поки що його ратифікувала менш ніж половина цих держав. Не зробили цього ще й США. Натомість Іран, Сирія і Північна Корея категорично відмовилися підписувати цей договір. Також Росія і Китай утрималися від його підписання. Ратифікували договір Україна, Грузія, Естонія, Латвія, Литва.
На превеликий жаль, поки що цей документ виглядає, як заклик до людоїдів стати вегетаріанцями. Справа навіть не в моральному боці питання — вагомішу проблему становлять подвійні стандарти в цій справі. Наприклад, у 1997 році британська принцеса Діана активно просувала ідею підписання договору про заборону торгівлі протипіхотними мінами. На початку ХХІ століття договір був підписаний, але відмовилися від цього кроку всі ті держави, які утрималися від підписання договору про регламентацію торгівлі звичайними видами зброї. Причому протипіхотних мін від Афганістану до Сомалі, Косова і будь-яких інших зон конфліктів менше не стало.

Остан­ньо­го дня ми­ну­ло­го ро­ку в Ра­ді Без­пе­ки ООН від­бу­ло­ся по­ка­зо­ве го­ло­су­ван­ня про­ек­ту ре­зо­лю­ції що­до ви­знан­ня не­за­леж­но­сті Па­лес­ти­ни. Не менш очі­ку­ва­но США як по­стій­ний член Ра­ди Без­пе­ки на­кла­ли на цей до­ку­мент своє ве­то. До­сить на­їв­но бу­ло спо­ді­ва­ти­ся, що без ви­рі­шен­ня всіх спір­них проб­лем між із­ра­їль­тя­на­ми та па­лес­тин­ця­ми мож­ли­вий «про­рив» із між­на­род­ним ви­знан­ням не­за­леж­но­сті Па­лес­ти­ни.

Попри створену двадцять років тому Палестинську автономію, що тоді вважалося як вирішальний крок до остаточного мирного врегулювання, відтоді не було жодного позитивного зрушення в мирному процесі. Навіть спостерігався серйозний регрес. У 2001 році до влади в секторі Газа прийшли ісламські радикали руху «Хамас». Через десять років «арабські революції» 2011 року також не сприяли вирішенню палестинської проблеми. Навпаки, нові зони конфліктів, такі, як громадянська війна у Сирії, захоплення влади над значною територією Сирії та Іраку бойовиками екстремістської «Ісламської держави Леванту та Іраку» дещо відволікли увагу від ізраїльськопалестинських протиріч, які доти перебували в центрі близькосхідної політики.