У галереї сучасного сакрального мистецтва Іconart відкрилася виставка Оксани Романів-Тріски і Тараса Лозинського «Під заступництвом Богородиці», повідомляє i-pro.kiev.ua.
Образ Богородиці промовляє до нас з різних пам’яток — від давньовізантійських до сучасних. Виставка «Під заступництвом Богородиці» демонструє спроби двох львівських авторів — Оксани Романів-Тріски і Тараса Лозинського — відтворити цей образ у малюванні на склі. Традиційно ця техніка асоціюється з гуцульсько-покутським іконописом, з якого, зрештою, і виросли сучасні спроби художніх інтерпретацій.

Ка­те­ри­на Бі­ло­кур є од­нією з най­більш зна­них ук­ра­їн­ських ху­дож­ниць ХХ сто­річ­чя. Її ім’я зде­біль­шо­го ви­кли­кає асо­ці­ації з квіт­ко­ви­ми мо­ти­ва­ми. Про­те твор­чість ху­дож­ни­ці має знач­но глиб­ший ви­мір, її біо­гра­фія — яс­кра­ва і дра­ма­тич­на іс­то­рія до­лі та­ла­но­ви­тої жін­ки, яка всу­пе­реч усім об­ста­ви­нам сіль­сько­го жит­тя ви­рі­ши­ла при­свя­ти­ти се­бе жи­во­пи­су.

Катерина Білокур пережила всі найважчі події української історії минулого століття: революцію, Голодомор, Другу світову війну, та попри все спромоглася реалізувати свою заповітну мрію. Усе унікальне мистецтво Катерини Білокур проникнуте прагненням додати у життя краси і любові.
«Хочу бути художником!» — автобіографічна цитата і життєве кредо Катерини Білокур. Усе її життя пройшло у селі Богданівка. Волею батьків Катерина не отримала навіть початкової освіти, грамоту опановувала самотужки. Тоді й дізналася, як говорила сама, про «чарівне слово — художник».

Ки­їв­ський ака­де­міч­ний дра­ма­тич­ний те­атр на По­до­лі ак­тив­но за­ймає­ть­ся ін­сце­ні­за­цією су­час­ної ук­ра­їн­ської дра­ма­тур­гії. Не­що­дав­но Ігор Сла­вин­ський тут по­ста­вив ви­ста­ву «Ре­ві­зія-шма­ві­зія» за тво­ром Ана­то­лія Кри­ма, а Сер­гій Пав­люк — «За­мов­ляю лю­бов» за п’єсою Те­тя­ни Іва­щен­ко.

Вистава «Ревізія-шмавізія» є третьою, заключною частиною трилогії А. Крима, що умовно можна назвати «Розповідями про єврейське щастя» (попередні — «Льовушка» та «Лист Богу»). Творці спектаклю намагаються провести дослідження, що ж це власне таке, єврейське щастя. На жаль, інколи ми буваємо настільки «сліпими», що не помічаємо того, що щастя було десь поруч. Те ж саме трапляється з героями вистави.
Події «Ревізії-шмавізії» відбуваються в одній із провінційних філармоній приблизно у 70-х роках минулого століття. Смерть та поховання одного з технічних працівників цієї музичної установи, а потім несподівана ревізія приводять до цілої низки комічних та містичних подій. Виявляється, можна писати листи на той світ і отримувати на них уві сні відповіді.

Се­ред го­лов­них ви­кли­ків су­час­но­сті екс­пер­ти Цен­тру Ра­зум­ко­ва ви­зна­ча­ють проб­ле­ми, по­в’яза­ні зі ста­ном дер­жав­них фі­нан­сів, їх де­фі­ци­та­ми та на­ко­пи­че­ни­ми бор­га­ми.

Упродовж останніх десятиріч минулого століття, коли у світі утворювалося багато нових економік, нерідкими були фінансові, валютні, боргові кризи в країнах, що розвиваються. Фінансові ринки розвинутих країн видавалися стійкими, а механізми кредитування (і запозичень) дозволяли їх урядам активно акумулювати ресурси на внутрішніх і зовнішніх ринках практично без ризиків.
Спокійна позитивна динаміка глобальної економіки й контрольовані бюджетні дефіцити найбільших країн протягом попередніх десятиліть сприяли недооцінці бюджетних і боргових викликів для них. Серед головних чинників цього експерти Центру Разумкова називають невиправдану віру у всемогутність ринкового саморегулювання. Зокрема й через новітні похідні фінансові інструменти, за допомогою яких сподівалися покривати ризики від можливих спонтанних збурень на глобалізованих фінринках.
Хоча рівень боргів у структурі ВВП розвинутих країн часто перевищував такий рівень у країнах, що розвиваються, кризові ризики для розвинутих країн не виглядали високими, адже вважалося, що вони мають майже необмежений доступ до фінансування дефіцитів.

Іс­то­рія під­крес­лює той факт, що у біль­шо­сті роз­ви­не­них кра­їн са­ме по­шта бу­ла цен­траль­ним най­по­туж­ні­шим ме­ха­ніз­мом зв’яз­ку, який під­три­мує дер­жа­ва. Як­що взя­ти до ува­ги до­свід успіш­них кра­їн, то По­шта Япо­нії, на­при­клад, яка є дер­жав­ною кор­по­ра­цією, звіль­не­ною від спла­ти по­дат­ків, ви­сту­пає най­біль­шим ощад­ним бан­ком кра­їни. По­шта Гре­ції (ELTA) от­ри­мує суб­си­дії на на­дан­ня уні­вер­саль­них по­слуг.

Пошта Франції на період 2013–2015 рр. для гарантування вигідних тарифів на доставку періодичних видань отримала від держави пряму фінансову допомогу у розмірі 597 млн євро. А для забезпечення завдання територіальної присутності на 2013–2017 рр. було ухвалене рішення щодо звільнення французької пошти від сплати місцевих податків на суму 170 млн євро на рік. Існує ще безліч прикладів державної підтримки вітчизняної пошти.
Україна також має свого національного оператора поштового зв’язку — Укрпошту. Як вона працює у нинішніх ринкових умовах, у яких відносинах із державою, як заробляє, які зрушення та перспективи має підприємство, ми запитували у керівника Укрпошти Ігоря Ткачука, який очолює підприємство вже 11 місяців поспіль.

По­між остан­ніх зна­ко­вих і ду­же важ­ли­вих для на­шо­го су­спіль­ства за сво­їми по­лі­тич­ни­ми і еко­но­міч­ни­ми на­слід­ка­ми чер­го­вих про­жек­тів дер­жав­них кер­ма­ни­чів не остан­нє міс­ці по­сі­ла спро­ба по­кін­чи­ти з то­та­лі­тар­ним ми­ну­лим кра­їни.

Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їх символіки», який наробив чимало галасу у суспільстві, надав непогану можливість населенню, себто територіальним громадам, самим покінчити з радянським тоталітарним минулим. Ухваливши задля цього з власної ініціативи рішення про позбавлення у назвах населених пунктів, вулиць, пам’ятників тощо — геть усього, що нагадує про радянське тоталітарне минуле.
А щоб у населення не залишалося сумніву у серйозності намірів законодавців, декомунізацію в Україні чітко регламентували в часі: до 21 листопада 2015 року все і скрізь мало бути перейменовано з ініціативи місцевих рад.

6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Так вва­жа­ють не тіль­ки чи­нов­ни­ки Мі­ніс­тер­ства обо­ро­ни, а й не­за­леж­ні екс­пер­ти, прос­ті сол­да­ти й офі­це­ри.
Про­тя­гом кіль­кох де­ся­ти­літь Зброй­ні Си­ли без­жа­ліс­но об­кра­да­ли різ­ні про­йди­сві­ти від по­лі­ти­ки і ве­ли­ко­го біз­не­су, ро­ка­ми офі­це­ри-пат­ріо­ти во­ла­ли про не­об­хід­ність при­пи­ни­ти цю вак­ха­на­лію, по­пе­ре­джа­ючи про сум­ні на­слід­ки. Од­нак ті, хто міг це зро­би­ти, їх не чу­ли. Більш то­го, роз­по­ві­да­ли з ви­со­ких три­бун каз­ки про те, що «на­ша ар­мія ре­фор­мує­ть­ся і міц­ніє». Та по­дії на по­чат­ку ми­ну­ло­го ро­ку пе­ре­кон­ли­во по­ка­за­ли, чо­го вар­ту­ва­ли їх­ні сло­ва.
Мож­на і сьо­го­дні кри­ти­ку­ва­ти пер­ших осіб дер­жа­ви і Мі­ніс­тер­ства обо­ро­ни за пев­ні про­ра­хун­ки у роз­бу­до­ві віт­чиз­ня­но­го вій­ська. Про­те тіль­ки слі­пий не по­мі­тить тих ра­зю­чих пе­ре­мін, що від­бу­ли­ся в ар­мій­ській ца­ри­ні про­тя­гом цих май­же двох ро­ків.

24 лис­то­па­да ВПС Ту­реч­чи­ни зби­ли ро­сій­ський бом­бар­ду­валь­ник Су-24, який по­ру­шив ту­рець­кий по­віт­ря­ний прос­тір у при­кор­дон­ній із Си­рією про­він­ції Га­тай. Ту­рець­ка сто­ро­на за­яви­ла, що не­од­но­ра­зо­во по­пе­ре­джа­ла ро­сі­ян, та­кож без­по­се­ред­ньо пе­ред ін­ци­ден­том.

Літак упав у сирійській провінції Латакія — на території, де проживають сирійські турки. Через кілька годин після події російський президент Володимир Путін заявив, що Су-24 перебував включно у сирійському повітряному просторі і жодним чином не загрожував Туреччині, а його знищення назвав «ударом у спину з боку «поплічників терористів».
На прохання Анкари негайно було проведено засідання послів держав НАТО у Брюсселі, після якого генеральний секретар НАТО запевнив про повну підтримку територіальної інтегральності Туреччини, закликавши Анкару і Москву до деескалації конфлікту. У подібному тоні також висловилися президенти США Барак Обама і Франції Франсуа Олланд під час зустрічі у Вашингтоні; при цьому американський лідер підтвердив, що Туреччина має право захищати власний повітряний простір.

18 черв­ня цьо­го ро­ку ро­сій­ський «Газ­пром» під­пи­сав із ні­мець­ким E.ON, гол­ланд­сько-бри­тан­ським Shell і авст­рій­ським OMV ме­мо­ран­дум про бу­дів­ниц­тво га­зо­про­во­ду «Норд-Стрім-2» (Nord Stream 2). Він пе­ред­ба­чає под­во­єн­ня про­пуск­ної здат­но­сті га­зо­про­во­ду по дну Бал­тій­сько­го мо­ря для транс­пор­ту­ван­ня га­зу з Ро­сії. Зро­зу­мі­ло, що це озна­чає іс­тот­ну ко­рек­цію енер­ге­тич­ної по­лі­ти­ки Ні­меч­чи­ни.

У липні на зустрічі віце-канцлера Зігмара Габріеля з керівником «Газпрому» Олексієм Міллером було зазначено, що в період скорочення виробництва газу в Європі «необхідно визначати нові траси, по яких буде потрапляти російський газ».
Однак справа виявилася набагато серйозніша. Зокрема, за повідомленням газети «Ведомости», «Сіменс» поставить росіянам газові турбіни, які будуть використані для поліпшення енергетичної безпеки Криму. Контракт виписано так, щоб оминути санкції ЄС. Черговим негативним фактом стало посилене лобіювання керівництвом E.ON і OMV поступок Європейської комісії у справі «Норд-Стрім-2» щодо його відповідності енергетичному праву ЄС.

29 лис­то­па­да 2015 ро­ку від­бу­ли­ся ви­бо­ри до Вер­хов­ної Ра­ди При­дніс­тров­ської Мол­дав­ської Рес­пуб­лі­ки (ПМР) та до міс­це­вих ор­га­нів са­мо­управ­лін­ня. Вже май­же 25 ро­ків ПМР не ви­зна­на жод­ною дер­жа­вою. Зви­чай­но, у ви­пад­ку з Ро­сією це не­ви­знан­ня є су­то фор­маль­ним, бо Кремль зав­жди був і за­ли­шає­ть­ся го­лов­ним спон­со­ром іс­ну­ван­ня ПМР.

У 2008 році, коли більшість країн євроатлантичної цивілізації визнали незалежність Косова, Придністров’я навіть провело референдум про «приєднання до Росії». Незабаром у тому ж році російсько-грузинська війна спонукала придністровських політиків вимагати у Кремля визнання за сценарієм, застосованим до Південної Осетії або Абхазії.
Утім, Росія намагалася продовжувала розігрувати одночасно й молдовську карту. Головним завданням російської політики залишається недопущення аншлюсу Молдови й Румунії, тому Придністров’я у цьому сенсі залишається козирною картою. Крім румунського напрямку, нею можна шантажувати й Україну.