17 березня 2015 року відбулися дострокові вибори до кнесету Ізраїлю. Така практика є звичною для ізраїльської політичної культури, де від 1948 року не було жодного уряду, який відбув би повний термін перебування при владі. Нагадаємо, що нинішні позачергові вибори мали пройти внаслідок розпаду 2 грудня 2014 року правлячої «широкої» коаліції.
Того дня прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху відправив у відставку міністра фінансів Яіра Лапіда та міністра юстиції Ціпі Лівні. Приводом для цього рішення став їхній протест проти урядового законопроекту, поданого партіями «Лікуд» і «Наш дім Ізраїль». Закон називався «Про національний характер Держави Ізраїль» та передбачав позбавлення арабської мови статусу державної.
Опоненти закону вважають, що тим самим підриваються демократичні засади ізраїльського суспільства. Прихильники з числа правих ізраїльських політиків переконані, що скасування державного статусу арабської мови має посилити ізраїльську ідентичність та стати кроком до створення незалежної Палестини. Розсудити цю суперечку мали громадяни Ізраїлю.
Отже, громадянам Ізраїлю довелося робити вибір між 26 виборчими списками партій і партійних блоків. Нинішня виборча кампанія увійшла до політичної історії Ізраїлю як найбрудніша. Здавалося, що політики не стільки критикують програми один одного, скільки порпаються в компрометуючих матеріалах.

Мін­ські до­мо­вле­но­сті пот­ро­ху ді­ють. Бо­йо­ві дії на Дон­ба­сі хоч і не при­пи­ни­лись, але сут­тє­во змен­ши­ли ін­тен­сив­ність. Од­нак те, що відбу­вається на Дон­ба­сі, мож­на по­рів­ня­ти зі зло­якіс­ною пух­ли­ною: як­що її не зни­щи­ти, то во­на ме­та­ста­зу­ва­ти­ме по всьо­му ор­га­ніз­му, кра­їна бу­де роз­ді­ле­на і ста­не ва­са­лом Ро­сії.

Де Путін зупиниться? Там, де його зупинять. Після провалу в Криму Україна почала захищатись, і стала очевидною стратегічна помилка Путіна: Захід проявив характер, чого з ним давно не бувало. Залишаючись у тіні, Вашингтон уважно стежить за розвитком подій і не дає окремим європейським мародерам занадто відхилятися від заданого курсу.
Найбільшим викликом для України є прагнення Кремля зробити нас державою, яка не відбулась. Тому не тільки військовий опір є запорукою успіху, а передовсім — будівництво підвалин інституції правової держави і процедур, які дозволять стати Україні демократичним членом родини європейських народів.
Більшість політиків Європи і США розуміють: хоча бої йдуть у Південно-Східній Україні, на кону стоїть майбутнє всієї Європи. І не випадково у Мінську Путін зламав ручку. Реально на всіх переговорах про Україну йдеться не про технічні деталі розмежування військ тощо. Вирішується стратегічне питання: чи рішення щодо майбутнього України ухвалюватимуть у Києві, а не в Москві. Росія поблажливо ставилася до всіх попередніх українських урядів і не задіювала армії. Проте Революція гідності врешті серйозно поставилася до суверенітету і незалежності України. А ось із цим Росія погодитися не змогла.

5 бе­рез­ня Га­гік Га­ру­кян, один із най­ба­гат­ших вір­мен­ських олі­гар­хів та за­сно­вник і лі­дер «Кві­ту­чої Вір­ме­нії» — най­біль­шої пар­тії, яка не вхо­ди­ла до скла­ду прав­ля­чої ко­алі­ції, ого­ло­сив про за­вер­шен­ня по­лі­тич­ної ді­яль­но­сті. Ра­ні­ше він від­мо­вив­ся від учас­ті в ор­га­ні­за­ції ма­со­вої де­мон­стра­ції, яку «Кві­ту­ча Вір­ме­нія» як час­ти­на іс­теб­ліш­мен­ту, ра­зом з опо­зи­цій­ни­ми уг­ру­по­ван­ня­ми, пла­ну­ва­ла на кі­нець лю­то­го з на­мі­ром при­хо­ду до вла­ди.

Відставка Гарукяна стала результатом шантажу з боку влади — оголошено, що Гарукян має багатомільярдний борг зі сплати податків, а також загрози позбавлення його депутатського мандата. Слідом за Гарукяном «Квітучу Вірменію» залишило багато членів партії, включно з депутатами.
У короткій перспективі розвал «Квітучої Вірменії» зміцнить правлячий владний табір, а особливо президента Сержа Саргсяна. Але в довшій перспективі — до парламентських виборів у 2017 році і президентських у 2018-му — може спричинити до послаблення легітимності влади і загрожувати суспільно-політичній стабільності.
Політичну нейтралізацію «Квітучої Вірменії» можна розглядати як успіх влади, яка ліквідувала потенційно небезпечний сценарій антиурядового союзу частини істеблішменту з опозицією. На відміну від решти опозиційних партій, «Квітуча Вірменія» володіла значними ресурсами, які могла використати для мобілізації суспільства і частини еліти проти владного табору.

Ро­сій­ські слід­чі ор­га­ни ого­ло­си­ли про арешт пі­до­зрю­ва­них в ор­га­ні­за­ції вбив­ства Бо­ри­са Нєм­цо­ва. Не­спо­ді­ва­но ни­ми ви­яви­ли­ся че­чен­ці. За­три­ман­ня ви­ко­нав­ців убив­ства по­ста­ви­ло біль­ше за­пи­тань, ніж да­ло від­по­ві­дей.

Європейський парламент зажадав проведення незалежного міжнародного розслідування вбивства Бориса Нємцова, але цього не передбачає російське законодавство. Навпаки, такі вимоги гіпотетично можуть прискорити процес виходу Росії з режиму дотримання правових норм Ради Європи і відмови від конституційного принципу верховенства міжнародного права над російським національним правом.
Поки що слідчий комітет Російської Федерації розробляє версію відсутності замовників та представляє вбивство як індивідуальну ініціативу злочинців, котрі діяли з мотивів помсти нібито за «антиісламську позицію» Бориса Нємцова. Ця версія має відволікти увагу від альтернативних версій: замовлення вбивства кимось у Кремлі або Рамзаном Кадировим. У цьому разі виринають роздуми про напруженість у відносинах між силовими відомствами Росії та Кадировим, який із початком війни в Україні позиціонує себе як гвардієць Путіна, якому все дозволено. Однак визнання цього факту Кремлем може перекреслити всі «досягнення» замирення Чечні та поставить Росію і Чечню на межу відновлення війни.

16 бе­рез­ня 2015 ро­ку в Бер­лі­ні від­бу­ли­ся пе­ре­го­во­ри бун­дес­канц­ле­ра Ан­ге­ли Мер­кель і Пре­зи­ден­та Ук­раї­ни Пет­ра По­ро­шен­ка. На по­ряд­ку ден­но­му бу­ли ак­ту­аль­ні проб­ле­ми дво­сто­рон­ніх від­но­син і між­на­род­но­го ста­но­ви­ща. Ні­меч­чи­на до­кла­дає зу­силь, аби по­слі­дов­но ви­ко­ну­ва­ли­ся по­ло­жен­ня Мін­ських угод що­до за­ми­рен­ня на Дон­ба­сі.

Це не дивує, адже лише останніми днями Меркель неодноразово висловлювала жаль з приводу того, що нестабільна ситуація у світі є головною перешкодою для активізації розвитку німецької економіки та економіки Європейського Союзу загалом. Частина переважно східнонімецького бізнесу, орієнтованого на Росію, продовжує наполягати на якомога швидшому скасуванню економічних санкцій, від яких вони зазнають відчутних збитків. Утім, це не завадило Німеччині підтримати продовження режиму санкцій проти путінського режиму з боку Європейського Союзу, принаймні, до 15 вересня поточного року.
Не менш значимими є запевнення німецької сторони, що санкції будуть ще більше розширені в разі зриву російською стороною процесу виконання Мінських угод. Реагуючи на це, Кремль зробив пропагандистський хід у вигляді звернення керівництва так званих ДНР і ЛНР до Ангели Меркель з приводу тиску на Київ з метою виконання всіх положень Мінських угод. Пропонується порушити питання фінансової допомоги Україні залежно від виконання конкретних пунктів домовленостей.

Ро­сія 11 бе­рез­ня 2015 ро­ку офі­цій­но ви­йшла з ре­жи­му до­три­ман­ня по­ло­жень До­го­во­ру про зви­чай­ні ви­ди зброй­них сил у Єв­ро­пі. Цей до­го­вір був під­пи­са­ний у лис­то­па­ді 1990 ро­ку кра­їна­ми Ор­га­ні­за­ції Вар­шав­сько­го до­го­во­ру і кра­їна­ми Пів­ніч­но­ат­лан­тич­но­го до­го­во­ру з ме­тою об­ме­жен­ня роз­мі­щен­ня зви­чай­них озбро­єнь уздовж лі­нії зі­ткнен­ня двох вій­сь­ко­вих бло­ків, лік­ві­да­ції не­рів­но­сті по­тен­ці­алів зброй­них сил та мі­ні­мі­за­ції ри­зи­ків рап­то­во­го на­па­ду.

Ще 2011 року Росія заявила, що положення договору не виконуватиме і наразі де-юре припинила участь у ньому. Насамперед, це означає, що процес нагромадження російських військ на кордоні України буде неконтрольований. Формально Україні, як і будь-якій іншій державі — учасниці зазначеного договору російська сторона може тепер офіційно відмовити у праві проведення військової інспекції на місці. Положення про моніторинг військової діяльності досі було одним із серйозних досягнень Договору про звичайні види збройних сил у Європі, яке працювало на зміцнення військово-політичної довіри.
Водночас вихід Росії з режиму дотримання положень зазначеного договору означає, що країни НАТО тепер також не зобов’язані інформувати її про проведення передислокацій власних військ і проведення військових маневрів. Але цей принцип паритетності Росія використала з метою нагнітання напруженості у відносинах з НАТО під приводом його «агресивності».

Не­що­дав­но наш лек­си­кон по­пов­ни­вся но­вим по­лі­то­ло­гіч­ним об­ра­зом-по­нят­тям: «чор­ні ле­бе­ді». До 1697 ро­ку вва­жа­ло­ся, що ле­бе­ді мо­жуть бу­ти ли­ше бі­ли­ми. Од­нак гол­ланд­ська екс­пе­ди­ція в Авст­ра­лію, яку очо­лю­вав Віль де Вла­мінк, ви­яви­ла по­пу­ля­цію чор­них ле­бе­дів. У на­ші дні «чор­ний ле­бідь» — це ме­та­фо­ра, що озна­чає по­оди­но­кі й важ­ко­прог­но­зо­ва­ні по­дії, кот­рі ма­ють пев­ні на­слід­ки.

«Чорні лебеді» — це не лише негативні події, а й непрогнозовані удачі. З точки зору автора цього терміну Нассіма Талеба, всі значимі наукові відкриття, історичні й політичні події, досягнення науки і мистецтва — все це «чорні лебеді». Отже, як приклади, «чорні лебеді» — це і винайдення Інтернету, і Перша світова війна, і розпад Радянського Союзу, й атака 11 вересня 2001 року. Тобто, йдеться про події важкопрогнозовані, але водночас цілком ймовірні.
Тож що уготовив нам рік 2015-й? Які «чорні лебеді» виринули з-за обрію, і яка риба «на блешню» буде впіймана?

Ци­ми дня­ми офі­цій­ний Ки­їв пе­ре­дав Брюс­се­лю звер­нен­ня до Ра­ди Єв­ро­пей­сько­го Со­юзу з про­хан­ням роз­гля­ну­ти мож­ли­вість роз­гор­тан­ня між­на­род­ної опе­ра­ції з під­трим­ки ми­ру та ста­біль­но­сті. Схо­же, що віт­чиз­ня­на вла­да по­кла­дає на та­ку мі­сію не­аби­які спо­ді­ван­ня. На­віть по­при те, що ко­ли мі­сяць то­му про мож­ли­вість звер­нен­ня до ЄС за­го­во­ри­ли впер­ше на за­сі­дан­ні РНБО, та­ка ідея ба­га­тьом зда­ла­ся не­спо­ді­ва­ною.

Голова фракції Блоку Петра Порошенка Юрій Луценко прогнозує, що миротворці можуть з’явитися на території окупованого Донбасу за півроку. Хоча поки що непросто сказати, як розгортатимуться подальші події з приводу потенційного направлення контингенту в Україну. Схоже, що в Євросоюзі поки ще немає однозначної позиції щодо цього. Навіть попри те, що для направлення саме такого — поліцейського контингенту ЄС — достатньо лише консенсусного рішення Ради Європейського Союзу.
Тут доречно пригадати, що саме Рада ЄС схвалила влітку минулого року направлення в Україну спеціальної консультативної місії Євросоюзу з питань реформ сектора суспільної безпеки. Вона складається з цивільних представників поліції та судової системи, які допомагають нам у розробці стратегії безпеки й швидкої реалізації реформ у цій сфері.

Упро­довж остан­ньо­го тиж­ня в Ук­раї­ні зга­ду­ють по­дії річ­ної дав­ни­ни. Са­ме в ці дні 2014-го від­бу­вав­ся ви­рі­шаль­ний етап крим­ської оку­па­ції. Ни­ні ро­сій­ські аг­ре­со­ри на чо­лі зі сво­їм пре­зи­ден­том на­стіль­ки зна­хаб­ні­ли, що вже не кри­ючись роз­по­ві­да­ють про під­го­тов­ку та пла­ни оку­па­ції, кот­рі ви­но­шу­ва­ли­ся то­рік. В Ук­раї­ні ж тим ча­сом про­від­ною за­ли­ша­єть­ся дум­ка про те, що на­ша дер­жа­ва та її ке­рів­ниц­тво не бу­ли го­то­ви­ми до анек­сії.

Загалом рік — це цілком достатній термін, щоб осмислити те, що сталося на Півдні України навесні 2014-го й зробити певні висновки. Однак такі висновки поки що намагаються робити, здебільшого, не політики, а громадські діячі та активісти, котрі минулого року змушені були залишити окупований півострів. Політичні ж діячі при згадці про Крим переважно відмовчуються, наголошуючи на тому, що наразі це питання — не на часі. Тут би спершу з Донбасом розібратися.
Звісно, певна логіка в цьому є. Проте, відклавши на майбутнє з’ясування особистої відповідальності окремих політиків, помилки треба аналізувати вже тепер. Принаймні, для того, щоб не множити їх у майбутньому, та ще й з гарантовано прикрим результатом. Тим більше, що роковини подій у Криму так чи інакше спонукатимуть до роздумів та аналізу.
Як уже було сказано, нині помітна тенденція виправдовувати кримську поразку України раптовістю та несподіваністю російської воєнної інтервенції. Деякі автори патетично вигукують: «Ніхто не передбачав, що РФ нападе на Крим, загарбає та анексує його».

Сен­са­цій­ні ре­зуль­та­ти для чем­піо­на­ту Ук­раї­ни з фут­бо­лу — ско­рі­ше ви­ня­ток, ніж пра­ви­ло. Тож втра­та очок від­ра­зу дво­ма коман­да­ми з пер­шої чет­вір­ки — факт, вар­тий ува­ги. До­нець­кий «Олім­пік» не­нав­мис­не під­клав сви­ню зем­ля­кам із «Шах­та­ря», ко­ли не всто­яв про­ти ки­їв­сько­го «Ди­на­мо» яки­хось два де­сят­ки се­кунд. Та й гра між хар­ків­ським «Ме­та­лі­стом» і до­нець­ким «Шах­та­рем» не за­ли­ши­ла бай­ду­жи­ми лю­би­те­лів фут­бо­лу з усіх ку­точ­ків кра­їни — ін­три­гу­ючий сю­жет, скан­дал і не­спо­ді­ва­на роз­в’яз­ка на остан­ніх се­кун­дах мат­чу.

Протистояння між Харковом та Донецьком епізодами нагадувало часи найкращого «Металіста» — команди самобутньої та вольової. Підопічні Ігоря Рахаєва з усіх сил билися за результат. Щоправда, «Шахтар» розпочав поєдинок доволі активно.