За да­ни­ми жур­на­лу «Форбс», мі­ні­атюр­ний Ка­тар з-над бе­ре­гів Пер­ської за­то­ки, тро­хи біль­ший від пе­ре­січ­но­го ук­ра­їн­сько­го райо­ну, до­сяг най­біль­шо­го ВВП у сві­ті у пе­ре­ра­хун­ку на од­ну осо­бу — май­же 95 ти­сяч до­ла­рів. Ви­со­кі до­хо­ди за­без­пе­чу­ють ве­ли­чез­ні за­па­си га­зу і наф­ти: гео­ло­ги під­ра­ху­ва­ли, що за­па­си наф­ти ви­чер­паю­ть­ся ли­ше за 57 ро­ків, а га­зу — за чет­верть сто­літ­тя.

Катар нагромадив таку піраміду доларів, що родина еміра може купити все, чого тільки душа забажає. Британський журнал «Івнінг стандарт» шокував читачів повідомленням, як катарський правитель, не моргнувши оком, інвестував у Лондоні 10 мільярдів фунтів, ставши, зокрема, власником найбільш престижного Торгового дому «Герродс» та скляного хмарочоса й неподалік від Гайд-парку.
Грошей також вистачило, щоб купити Катару футбольний чемпіонат із футболу у 2022 році. Газета «Санді Таймс» стверджує, що високопоставлений функціонер катарського футбольного союзу підкупив кількох членів ФІФА з Африки за суму понад 5 мільйонів доларів. Справу до останніх хвилин перед голосуванням особисто контролював сам емір Хамад, нині вже на пенсії.

Туркменський президент Гурбангули Бердимухамедов днями відвідав Анкару. Цей візит став знаковим для глобальної енергетичної дипломатії. Насамперед тому, що Туркменістан донедавна демонстрував наміри насамперед будувати нові газопроводи у бік Китаю. Правда, європейські санкції щодо Росії та непевність із газопроводом «Південний потік» підштовхнули Туркменістан до повернення до ідеї проекту «Набукко». Він розглядався як альтернативний російській газовій експансії в Європі, однак заради його реалізації потрібно забезпечити значні обсяги газу, які зроблять рентабельною не просто його побудову, а й експлуатацію.
Туреччина давно мріє об’єднати у реалізації цього проекту Туркменістан та Азербайджан. Зазначений проект також активно підтримують Сполучені Штати Америки. Цей факт намагається використати турецький президент Реджеп Ердоган, якого останнім часом піддають гострій критиці за жорсткий курс щодо світської республіканської опозиції та через домовленості з Росією щодо побудови «Південного потоку» у територіальних водах Туреччини.

9–10 березня 2015 року бундесканцлер Ангела Меркель здійснила візит до Японії. На порядку денному насамперед були питання організації роботи саміту «великої сімки», який у червні має відбутися в Німеччині. Японія, як і інші держави «великої сімки», наполягає на поглибленні взаємодії між цими державами, особливо в непростих сучасних умовах.
Важливою складовою візиту бундесканцлера Ангели Меркель до Токіо стали торговельно-економічні питання. Вже два роки поспіль Японія демонструє ознаки виходу своєї економіки з глибокої рецесії. Це є насамперед заслугою прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе, фінансова політика якого дала можливість не просто обмежити апетити найбільших японських концернів, а й максимально розширити базу оподаткування. Європейський центральний банк також вивчає цей японський податковий досвід, аби адаптувати його складові в Євросоюзі, зокрема щодо податкового стимулювання експортних можливостей.

Турбулентності у сучасних міжнародних відносинах, свідками яких ми є, радикально змінюють роль регіональних лідерів та правила гри. В епіцентрі цих протистоянь, зокрема, залишається Іран. Днями у Женеві завершився черговий раунд консультацій Ірану, Росії, США, Франції, Німеччини щодо іранської ядерної програми. Зокрема, Сполучені Штати Америки наполягали, що будуть готові зняти економічні санкції проти Ірану, якщо він на тривалий час призупинить будь-які роботи в атомній промисловості.
Однак Іран відмовився на десять років заморозити свою ядерну програму, адже це принесе країні додаткові збитки, оскільки в її розробку вже інвестовано значний потенціал іранського валового національного продукту. Водночас справжньою несподіванкою цього раунду женевських переговорів стали висновки Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), які називають надто перебільшеними твердження іранських опонентів про те, що Тегеран ось-ось готовий створити ядерну бомбу.

9 бе­рез­ня 2015 ро­ку у Ва­шинг­то­ні від­бу­ли­ся пе­ре­го­во­ри пре­зи­ден­та США Ба­ра­ка Оба­ми та пре­зи­ден­та Єв­ро­пей­ської ра­ди До­наль­да Тус­ка. Факт цієї зу­стрі­чі за­свід­чив, що Спо­лу­че­ні Шта­ти Аме­ри­ки, здає­ть­ся, на­реш­ті знай­шли від­по­відь на за­пи­тан­ня, яке май­же два­дцять ро­ків то­му пе­ред єв­ро­пей­ця­ми по­ста­вив ко­лиш­ній дер­жав­ний сек­ре­тар Ген­рі Кіс­сін­джер. Ана­лі­зу­ючи пер­спек­ти­ви фор­му­ван­ня спіль­ної зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки Єв­ро­пей­сько­го Со­юзу, він по­ці­ка­вив­ся, який те­ле­фон­ний но­мер тре­ба на­бра­ти, аби до­ві­да­ти­ся про єв­ро­пей­ську точ­ку зо­ру що­до ак­ту­аль­них між­на­род­них проб­лем.

Відповідно до положень Лісабонського договору 2007 року Євросоюз створив не лише посаду верховного координатора спільної зовнішньої політики і політики безпеки, а й посаду президента Європейської ради, тобто фактично президента «Сполучених Штатів Європи». З минулого року ці посади відповідно займають італійка Фредеріка Могеріні та поляк Дональд Туск. Відтоді ця команда європейських менеджерів зіштовхнулася з кризою в Східній Європі, проявом якої стала агресія Росії проти України та фактична руйнація самого правового фундаменту європейської системи безпеки.

Вій­сь­ко­ві най­ман­ці, во­ни ж — ди­кі гу­си, пси вій­ни, со­ба­ки вій­ни, сол­да­ти до­лі, сол­да­ти уда­чі, сол­да­ти фор­ту­ни. У між­на­род­но­му пра­ві ці осо­би— як іно­зем­ці, так і апат­ри­ди (лю­ди без бать­ків­щи­ни) — є людь­ми, що доб­ро­віль­но всту­пи­ли у зброй­ну бо­роть­бу в ко­рис­ли­вих ці­лях на бо­ці од­но­го з учас­ни­ків зброй­но­го кон­флік­ту. В ре­зо­лю­ції № 2465 (XXIII) Ге­не­раль­на Асамб­лея ООН ус­та­но­ви­ла, що прак­ти­ки ви­ко­рис­тан­ня най­ман­ців є кри­мі­наль­но кар­ни­ми ді­ями, а са­мі во­ни ого­ло­шую­ть­ся зло­чин­ця­ми, що пе­ре­бу­ва­ють по­за за­ко­ном. Так сто­їть пи­тан­ня у пра­во­во­му по­лі.

В інформаційно-пропагандистському полі Росії це питання, звісно, обходять і трактують зовсім по-іншому. Офіційний представник МЗС Росії Олександр Лукашевич, не моргнувши оком, заявляє: «Российских военнослужащих в Украине не было и нет, российская армия там не воюет. Есть добровольцы, которые не могут остаться в стороне от тех страданий, от тех событий, которые происходят в Луганской и Донецкой областях».
Присутність армії РФ на території України спростовують лише в самій Росії. Україна і Захід вважають присутність російських військ на Донбасі фактом доведеним, бо справді є чимало неспростовних доказів.

Рік то­му на шпаль­тах на­шої га­зе­ти бу­ло на­дру­ко­ва­но текст під та­ким са­мі­сінь­ким за­го­лов­ком. На той мо­мент ще ні­хто до пут­тя не знав, у що вил­лють­ся се­па­ра­тист­ські за­во­ру­шен­ня. Втім, не­аби­яка три­во­га і від­чут­тя чо­гось тем­но­го ба­га­тьох не за­ли­ша­ли вже то­ді. Як не при­кро, але сьо­го­дні в су­спіль­стві зно­ву при­сут­ні не над­то рай­дуж­ні на­строї. При­чо­му аб­со­лют­но не­без­під­став­но.

Попри те що прогнози — річ невдячна, останнім часом чимало експертів розпочали активну кампанію з передбачення найближчого українського майбутнього. За великим рахунком, у цьому немає нічого дивного. Зрештою, в наш буремний воєнний час прогнози нерідко робляться не стільки для того, щоб вразити суспільство здатністю передбачення, скільки для убезпечення від найгірших сценаріїв.
Вочевидь, саме тому левова частка нинішніх прогнозів стосується ймовірних планів країни-агресора. Люди зі слабкими нервами подекуди просто не витримують подібного апокаліптичного шквалу і намагаються й далі жити так, ніби в державі нічого екстраординарного не відбувається. Однак усе більше й більше громадян свідомі того, що незнання планів ворога жодним чином не може убезпечити від катастрофи. Приміром тієї, що вже стала реальністю на Донбасі.