Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Сiчень 22, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 14 Грудень 2018 17:07

Василь Триліс: пісня для мене – індивідуальна терапія

Rate this item
(0 votes)

На­род­ний чо­ло­ві­чий хор «Чу­ма­ки» ВГО «То­ва­ри­ство «Знан­ня» Ук­раї­ни від­зна­чає своє 30-літ­тя.
За 30 ро­ків «чу­ма­ку­ван­ня» у хо­рис­тів май­же ні­чо­го не змі­ни­ло­сь, окрім то­го, що час від ча­су до­во­ди­ло­ся шу­ка­ти при­мі­щен­ня для ре­пе­ти­цій.
Ось тіль­ки ук­ра­їн­ська піс­ня без­смерт­на. Її так са­мо слу­ха­ють, схли­пу­ють, про­пус­каю­чи че­рез ду­шу, ков­та­ючи сму­ток, ап­ло­ду­ють і смію­ть­ся, ко­ли ве­се­ло. Кож­на на­род­на піс­ня не­се в со­бі ці­лий світ, як на­сі­ни­на, що про­рос­тає.

Чо­ло­ві­чий хор «Чу­ма­ки» ви­ник не­по­міт­но з на­род­но­пі­сен­но­го се­ре­до­ви­ща хо­ру «Го­мін» та й так і ко­тить­ся вже тре­тій де­ся­ток літ. Офі­цій­ни­ми за­слу­га­ми не об­ріс. За най­ви­щу на­го­ро­ду тут вва­жа­ють пер­ше міс­це се­ред чо­ло­ві­чих хо­рів Ук­раї­ни на ака­де­міч­но­му кон­кур­сі хо­ро­вих ко­лек­ти­вів іме­ні М. Лео­нто­ви­ча.
Най­біль­ша за­слу­га — пе­ре­пов­не­ні за­ли під час ви­сту­пів і ша­ле­ні опле­ски. Всі три­дцять чо­ло­ві­ків спів­ають на ен­ту­зі­аз­мі, бо ма­ють ук­ра­їн­ський ха­рак­тер. Ди­ви­на ще й у то­му, що спів­ають тут ті, хто спі­ва­ти не вміє...
Про чо­ло­ві­чий хор «Чу­ма­ки», усі йо­го сек­ре­ти роз­по­ві­дає ху­дож­ній ке­рів­ник гур­ту й му­зи­кант Ва­силь Три­ліс.

— Роз­ка­жіть, будь лас­ка, па­не Ва­си­лю, ко­рот­ко про се­бе. Та й про вік чо­ло­ві­ків мож­на за­пи­ту­ва­ти?
— У січні, дасть Бог, виповниться 82. За вік дякую й за час і можливість творити. Народився в Катеринополі на Черкащині за десяток кілометрів від Шевченкового краю — Звенигородки.
Закінчив Київський політехнічний інститут (за фахом радіоінженер) та Київський університет імені Тараса Шевченка (романо-германська філологія). Кандидат технічних наук. 30 років пропрацював у київській «Політехніці». З дитинства мріяв учителювати. Та свого часу дядько відмовив, мовляв, це ти завжди встигнеш — іди в Політех.
Отож років до 60 наздоганяв мрію і все ж таки встиг попрацювати викладачем: викладав українознавство в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Студенти так і говорили: «Пішли діда послухаємо, прикольно так розказує!»
— Па­не Ва­си­лю, то що для Вас «Чу­ма­ки»? Ви не­од­но­ра­зо­во на­го­ло­шу­ва­ли, що хор скла­дає­ть­ся з лю­дей, які не вмі­ють спі­ва­ти?
— Чумаки не мають нічого спільного з бурхливим сьогоденням. Чумаки — це наше славне минуле. І, можливо, майбутнє. Десь на Півдні України, ближче до сходу сонця — уявляю незайманий степ... і немає там ні атомних електростанцій, ні залізниць, а є лиш жайворонки, дикі кози та неозора передвічна ніколи ніким не кошена тирса.
Посеред того безмежжя горить спокійний вогонь, а круг нього сидять мої прадіди — молоді й дужі, очищені вітром, сонцем і часом від усякої скверни, мудрі й нелукаві, суворі й доброзичливі чумаки.
І ведуть вони неспішну бесіду, про все згадують, усьому віддають шану. А часом ще й заспівають. Боже милий, що то за пісня! То сама душа їхня випростується з клопотів земних, розправляє крила й летить над степом: то радіє сонцю, то квилить журливо, то сміється як дитина. Отак усе життя чую ту пісню, йду до неї...
Так, наш хор дивує тим, що складається з людей, які не вміють співати, не мають спеціальної освіти. Здавалося б — абсурд. Але у нас є секрети, які ми не приховуємо. Наприклад, хоч які бездарні й недосвідчені співаки зберуться, з них можна створити хор. Головна умова: треба дуже хотіти. А ще — не треба (навіть не можна) ставити голос.
Кожна людина має від природи неповторний голос, як і обличчя, яке «покращувати» його вокальною дресурою так само аморально, як і різними технічними засобами «омолоджувати» обличчя. Кожен має достатній слух і голос. Гуртовий спів — це та природна ж таки терапія, яку українці розробляли кілька тисяч років.
Ну й головне — на світі немає кращої музики й поезії, як українські пісні. Все це можна зрозуміти тільки співаючи. Тільки наші пісні: сумні, розлогі, прекрасні — вивертають душу. Пісні треба вибирати забуті, бо відомі заяложені виконавськими штампами до огиди.
— У чо­му ж жи­ву­чість «Чу­ма­ків», та­єм­ни­ця успі­ху? Під час Ва­ших ви­сту­пів за­ли пе­ре­пов­не­ні. Все ж від ке­рів­ни­ка ба­га­то за­ле­жить?
— Керівник? В Україні багато талановитих керівників, а самобутніх колективів мало. Кожен керівник несе в собі і втілює у своїй роботі якусь концепцію, точніше, систему знань і намірів. Така система й визначає успіх його діяльності.
Нерідко посередній керівник досягає яскравих результатів, стає героєм сьогодення, а є немало прикладів, коли блискучий музикант і організатор плутається з року в рік в якихось нібито другорядних проблемах та ніяк не доведе справу до переконливої вершини.
Я придивлявся до тих і до інших — то виходить таки, що вирішальною є ота сама система. Простіше кажучи, як немає царя в голові, то не допоможе ні бажання, ні талант, ні навіть Всеукраїнська музична спілка.
— Па­не Ва­си­лю, а як опа­но­ву­ва­ли му­зич­ну осві­ту Ви? В ко­го вчи­ли­ся?
— Мені так і не довелося навчатись у музичному навчальному закладі та опановувати музичну грамоту. Тепер доводиться тішити себе тим, що десь у якійсь дуже хорошій країні до фольклору й близько не підпускають професійних музикантів.
Але сказати, що я не маю музичної освіти, було б неправдою й невдячністю. Освіта ця почалась, як і у всіх нормальних українців, із колиски. Я навіть пізніше бачив у погрібнику ту колиску, виплетену з вербової лози сусідою Михайлом. Секрет її плетіння втрачено, і то шкода, бо зараз можна було б організувати виробництво колисок та й мали б масову музичну освіту.
Мама співала завжди. Особливо чомусь запам’ятався її спів, коли білила хату:

Із-за го­ри, го­ри 
та буй­ний ві­тер віє,
Ой там уді­вонь­ка 
та пше­ни­чень­ку сіє.
Батьків рід також був дуже співучий і любив весело посвяткувати. Тітки Нюська й Сянька творили головну красу й гармонію родинного хору, інші тітки й бабуня ту гармонію доповнювали й доквітчували — все музично-репертуарне керівництво здійснював матріархат.
А дядькам — і своїм, і зятям, і сусідам — доручалася традиційна партія басів: вони справно ревли собі найпростіший низький «голос», але той голос складав міцний фундамент пісні, додавав їй страшної чорноземної сили, а тіткам — натхнення.
«А таки добре Триліси співають», — гомоніла вся розкинута на версту Трилісівка, коли наша рідня збиралася на свято «до бабуні», до старого родового гнізда над Тікичем. Тепер Трилісів там кіт наплакав, і вже вулиця Набережною називається, як у всіх людей. Скоро й Тікича не стане — як же її тоді перейменують?
У моєму дитинстві співав увесь Катеринопіль, від Безпалівки до Низу, від Гисаїв до Студінки, чути було навіть Єрки. Не було кутка в селі, де б не діяв свій хоровий клас, не було вечора без конкурсу-фестивалю, і слухало ті співи все село, бо не гарчала ще техніка, а неузгодженим собачим голосам було далеко до портаменто дівочих та парубоцьких гуртів. Тобто вчитися співу було в кого.
— Сво­го ча­су Ви прий­шли до Лео­поль­да Ящен­ка в хор «Го­мін»...
— Так і було. Тільки в «Гомоні» я тішився недовго: рік чи два. Бачив невичерпні запаси фольклору, але все йшло через дуже вузькі ворота. На очах відбувалася досить болюча дискримінація: найкращі, найбагатші пісні відсіювалися — на них не вистачало музичної культури виконавців.
Я шукав трохи вищої реалізації. І тільки від безвиході, не маючи й на думці керувати якимось колективом (у мене ж ні музичної грамоти, ні досвіду, ні навіть жодних фюрерських нахилів), я з кількома хлопцями взявся відводити душу чумацькими піснями. Чому саме чумацькими?
Усе справді важливе починається випадково. Випадково я знав щось із п’ять чумацьких пісень — а хто їх не знає? Вони є в кожному пісеннику — «Ох і не стелися, хрещатий барвінку», «Над річкою бережком», «Було літо», «Гуляв чумак на риночку», «Ой у полі криниченька», «Ой у полі три криниченьки» — і так далі, далі, далі...
Випадково в один час і в одному місці зібралося п’ять чоловіків, яким ці пісні щось говорили. Випадково у цих чоловіків склалися голоси докупи. Коли ми заспівали чумацьких пісень перед ширшим товариством — а це був усе той же «Гомін», — стало видно, що випадок закінчився, починаються закономірності.
Міцний і темпераментний чоловічий гурт був потрібен усім, мабуть, усій Україні. «Чумаками» нас спочатку називали жартівливо, навіть не уявляли, що виросте окремий колектив.
— «Чу­ма­ків» по­ча­ли зу­стрі­ча­ти, ап­ло­ду­ва­ти, ви­зна­ва­ти...
— Спочатку визнання заслужили у знаменитій «трубі». На початку нас як самодіяльний колектив пригріли й надали приміщення для репетицій у колишньому Жовтневому палаці, але ми спускалися в перехід і співали для людей у тій же «трубі».
Далі нас зустрічали в Бориславі, Дрогобичі, Трускавці з такою любов’ю й захватом, що це поселило в душах ейфорію, з якою в Києві було жити небезпечно. Наприклад, 17 червня 1990 року у Бориславі під час концерту хтось із залу передав записку: «Чи ваш соліст Святослав Стус не родич Василя Стуса?»
Я ж відповів, що ми всі його родичі, тільки ще не всі признаються. Кінець фрази розтанув у шквалі оплесків. До речі, Святослав Стус уже певний час живе у Сан-Франциско (США), а ось на 30-річчя хору приїхав і вийде на сцену.
— Як жи­веть­ся «Чу­ма­кам» за­раз?
— У «Чумаків» чумацька доля. Довгий час ми проводили репетиції при Київському будинку вчителя. Та й там виникли проблеми: будинок поставили на реконструкцію, а ми знову опинилися на вулиці. Ніякій владі до нас немає діла.
Та світ не без добрих людей. Богу дякувати, що є Товариство «Знання» України з адекватним керівництвом. Зараз ми щовівторка збираємося там на репетиції. У мене чудовий заступник та хормейстер Сергій Лакиза.
— Що осо­бис­то для Вас — піс­ня?
— Довгий час пісня так і залишалися для мене індивідуальною терапією. Найкращі процедури вдавалися зранку, по дорозі на службу. Я міг сидіти собі чи стояти в трамваї, а ще краще йти пішки. Я не шукав, якої заспівати, вони знаходилися самі.
Зовні ніхто нічого не помічав і не підозрював, а в моєму храмі душі сяяли, дзвеніли, гриміли пісні. Щоразу це була найкраща у світі пісня. Іншим разом найкращою ставала інша, а та, попередня, теж нікуди не дівалася.
Пісні були прекрасні, як жінки, але їх можна було кохати всіх разом. Часом я плакав — так гарно звучала пісня. Щоб тепер, я подумав би, що це вікова плаксивість, атеросклероз; а тоді я ще був молодим! Правда, пізніше Ніна Матвієнко якось скаже мені: «Я часто плачу не від жалю, а від краси». Але й ці слова мало що пояснюють. Чому це від краси доводиться плакати?
На ювілейному вечорі, який відбувся у Будинку звукозапису Українського радіо, представили нового, молодого диригента Ореста Шинкарука й передали йому чумацькі клейноди, чумацького батога. Привітав слухачів своїм виступом і Герой України народний артист України Анатолій Паламаренко, порадувало співом жіноче тріо «Рідна пісня». Гості справді насолодили душу піснею.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ
Фото надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».