Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Листопад 14, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 07 Вересень 2018 16:18

Галина Стеценко: прізвище – це не тільки продовження роду, а й відповідальність

Rate this item
(0 votes)

Доля дарує мені зустрічі з надзвичайно цікавими й неординарними людьми. Галина Стеценко — піаністка, органістка, писанкарка, художниця, поетеса. Та насамперед вона — музикант від Бога.

Народилась у родині Стеценків, де всі мали хист до музики. Її відомий на весь світ дідусь — Кирило Григорович Стеценко — видатний український композитор, учень Миколи Віталійовича Лисенка, який говорив про Кирила Григоровича: «Ось хто замінить мене після моєї смерті».
До того ж він був активним громадським діячем, протоієреєм УАПЦ, засновником Республіканської капели УНР.

Батько Вадим Стеценко був скрипалем, педагогом, методистом і дослідником скрипкового мистецтва, тривалий час очолював кафедру скрипки у Київській державній консерваторії.
Галина Стеценко має сестру-близнючку Лесю, яка також скрипалька й нині мешкає в Торонто. Старший брат — Кирило Стеценко, відомий скрипаль в Україні й поза її межами, живе у Києві. Син Галини Стеценко — Денис, також відомий скрипаль у Португалії.
Галина Стеценко живе й працює на острові Мадейра. Там вона навчає португальських дітей музики. Про життя, музику, мистецтво, любов до України розмовляємо з пані Галиною у затишній київській кав’ярні.

Мадейра дала мені можливість повірити у свої сили
— Пані Галино, Ви вже давно не живете в Україні. Чому так сталося? Знаю, що Ви частенько навідуєтеся на Батьківщину.
— Думаю, що все сталося долею випадку. Я працювала в Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка. Сама виховувала сина, який часто хворів. Важкі 90-і роки. Сказати, що було важко,— нічого не сказати. Жила з батьками разом із братом.
У ті скрутні часи усім було нелегко. Та ми ж — українці: з будь-якої ситуації знаходили вихід. Саме зараз пригадався анекдотичний випадок. Збираючись на роботу, обдумувала, з чого приготувати вечерю. Проблеми були з усім: цукор, яйця, мило — за всім черги.
У холодильнику лишалось одне яйце. Я думала, як його використати вигідніше. Вирішила: після роботи приготую деруни. Та, щоб яйце ніхто не з’їв, фломастером на ньому написала: «Не їж мене». Брат і правда, заглянувши в холодильник, розсміявся, але яйце не з’їв.
Щодо мого від’їзду. Я поїхала у Португалію зовсім не тому, що хотіла. Взагалі ніколи не думала покидати Україну, але так склалось. У мене були українські друзі на Мадейрі, які дуже переживали за мене: дев’яності, я одна із сином, і нам бракує грошей, щоб жити до кінця місяця.
От вони і сказали мені: «Є такий чудовий острів Мадейра, де не вистачає музикантів. Поїдь! Заробиш грошей...» Я кажу: «Як? Як поїду? Як покину маму? Я так звикла до свого життя, так люблю Київ, не хочу!» — «Та ні! Ти заробиш грошей, тобі ж треба сина годувати, потім повернешся і будеш жити як хочеш».
«Добре!» — кажу. Мама мене відпустила: «Доню, два рочки попрацюєш, заробиш і повернешся». А передісторія така: в моєї подруги був учень із Мадейри, якого португальська Комуністична партія направила навчатися до Києва. Від нього ми й дізналися, що на Мадейрі потрібні музиканти.
IMG 3491Ось так почалася, можна сказати, «київська музична еміграція». Нас потихеньку осіб із 15 приїхало. Не хотілося переїжджати, навіть соромно було спочатку. Сина було важко відривати: в нього своє життя, друзі і раптом я забираю його з десятирічки...
Потрапивши на острів, із головою поринула в нове життя, турботи, правила. Водночас вчила португальську. Мова давалася нелегко, але я намагалася побільше спілкуватися, читати.
Я носила із собою блокнот і все записувала, бо острів насичений діалектами. Врешті-решт мову вивчила, спілкуючись в основному з моїми учнями, які й допомагали мені вдосконалюватися.
Син успішно закінчив академію в Лісабоні по класу скрипки і з часом почав викладати. В Україну навідуємося досить часто: як мінімум двічі на рік. Тут моє коріння, рідня.
— У Вас на острові були проблеми з іменем?
— Так, коли називала своє ім’я Галина, а звучить воно подібно «Галінья». Всі дивувалися, бо в перекладі з португальської — це «курка». Часом доводилося пояснювати, як звучить ім’я і як його вимовляти. Але ситуація вирішилася просто. З дитинства мене всі називали — Лінчик, Ліна. Друзі й колеги швидко полюбили і прийняли це ім’я Ліна.

Це не просто продовження роду...
— Пані Галино, Ви з особливою повагою ставитеся до прізвища. Цінуєте...
— Ціную — мало сказати. Носити це прізвище — величезна відповідальність. Це не просто продовження роду — це велика відповідальність того, що ти несеш і як. Тому й плакала щоразу, коли продовжувала контракт. Душа рвалася в Україну.
Дідову присутність я відчуваю у своєму житті. Кирило Григорович прожив усього сорок років. Помер, коли моєму батькові було дев’ять років. То був 1922-й рік... Є навіть документи, що його хотіли знищити, вбити, як і його друга Леонтовича, за українську національну музику, пісню...
Отож відчуття відповідальності у мене дуже сильне. А ще більша любов до його образу, творчості. Я часто бачу його світлі блакитні очі, відчуваю погляд... Це мої внутрішні відчуття. Моя душа дуже споріднена з його. Від діда в нашій родині всі музиканти. І це — найбільше щастя.
— Ви багато гастролювали. Навіть створили сімейний гурт?
— Так, було таке. Брат Кирило, сестра і я із сином. Денису було років 11–12. То було найбільше щастя. Пригадую чудовий концертний тур на століття діда. Навіть тато наш вважав, що непогано було б, аби ми виступали як тріо Стеценків. Певний час ми подорожували по всій Україні. В основному їздили тими місцями, де бував дід, — давали концерти.
— Дух музикантів — це вже Ваш стиль життя. Зараз Ваш син це успішно продовжує...
— Так, він ще молодий, але в нього стільки планів. Денис — викладач скрипки в музичній академії і концертуючий скрипаль. Він часто виступає в Іспанії, Італії, Бельгії. Він усюди: на етнофестивалі, в Україні, в Португалії.
Нещодавно в концертній залі Convento dos Capuchos разом із піаністкою Оксаною Киба подарували глядачам чудовий концерт — шедеври класичної музики. Активіст української громади Віталій Шевчук показав червоні від оплесків долоні й порадив продовжити цей цикл концертів, бо у захваті були й португальці.
У програмі звучали твори Баптісти, Мислівечка, Моцарта, Березовського. Переповнена зала нагороджувала кожен твір щедрими оплесками. Завершили програму виконанням композицій Мирослава Скорика, чим довели деяких слухачів до сліз... Вірю, що в мого сина все буде добре і музика його супроводжуватиме завжди.

Музикант, художниця, писанкарка...
— Пані Галино, Ви дуже обдарована людина. Пригадую, якось разом перед Великоднем ми розписували писанки... Знаю, що у Вас колекція писанок, а ще незвичайної техніки — різьблення...
— Просто до всього, чим займаєшся, має бути любов і бажання. Я взагалі вважаю, що кожна людина обдарована. Головне — повірити і спробувати.
Писанкарство в нашій родині оселилося давно. Я ще у Києві свого сина Дениса водила на майстер-класи. А вже пізніше брала уроки у знаної писанкарки Оксани Білоус.
Її роботи мене захопили так, що я з Португалії приїжджала до неї на майстер-класи. Цілісінький день працювала під її керівництвом.
Пізніше захопилася різьбленням на страусових яйцях. Колекції вдома не тримаю. Я звикла роздаровувати роботи рідним і друзям. Якось на острові влаштувала виставку.
Щодо малювання. В дитинстві я часто хворіла й, аби не гаяти часу, малювала. Спочатку, дивлячись у дзеркало, намалювала автопортрет олівцем. А вже пізніше мама принесла яблуко і лимон, поклала на столі й сказала: «Малюй!» Вийшов непоганий натюрморт.
IMG 0796Мене ніхто не вчив малюванню. А задатки, мабуть, від прадіда, який малював ікони (в селі його називали богомазом), а можливо, від діда, який свого часу вчився у Київській бурсі при Софійському соборі та в художній школі відомого Миколи Мурашка.
Моя рука часом проситься малювати. На острові така краса... Тиша, музика і яскраві фарби... А думки часом стрепенуться: у рідній Україні війна... І це бентежить душу, на крилах би летіла, аби могла захистити...

Ікона знайшла господарів
— Минулого літа у Вашій родині сталося диво — Вам передали ікону, яка шукала Вас майже сто літ...
— Так, українець, з яким уже познайомилася в Португалії, Віталій Шевчук запрошував мене минулого року взяти участь у центрі творчості і відпочинку «Козацька левада», що розташований неподалік Тульчина.
Однак на той час була велика спека і я не наважилася поїхати. А, виходить, там готували для мене великий сюрприз.
Та вже згодом художник Михайло Сухенко, який родом із села Квітки, що на Черкащині, передав нам із братом ікону... яку писав прадід.
Це неймовірно цікава історія. Саме в цьому селі Квітки жив мій прадідусь. А родина пана Михайла жила по сусідству. На початку 30-х років, коли «совєтські визволителі» нищили церкви, місцевий священик попросив односельчан сховати церковні ікони по хатах.
І одна жіночка взяла на зберігання ікону, яку намалював мій прадід. Вона казала: це — робота Григорія, я знаю, бо він — мій родич. То я її і сховаю.
На жаль, імені цієї жінки пан Михайло вже не пам’ятає. Михайло Сухенко побачив якось цю ікону і попросив віддати йому. Однак донька цієї жінки сказала, що не може, бо це пам’ять про маму. Але минув час і у 1962 році вона віддала цю ікону на зберігання пану Михайлу.
Він зберігав її весь цей час, возив із собою всюди, де мандрував. Сподівався, що колись зустрінеться з родичами Григорія Стеценка... Не хотів віддавати ні в музеї, ні в архіви.... І ось слово до слова в розмовах ми знайшлися. Рік тому ікона оселилась у нашій київській квартирі.
— І подібних неймовірно цікавих історій у Вас вистачає? Як, наприклад, і ця з портретом і книжкою діда...
— Так. Якось я заприятелювала на континенті з цікавою жінкою-модельєром. Запросила її на Мадейру. Наварила українського борщу, вареників... Обідаємо, розмовляємо. А у мене на поличці книжка про Кирила Григоровича Стеценка з портретом.
Вона дивиться і раптом запитує, чому в мене ця книжка? Вона не знала мого прізвища. Я так звично кажу, що це — мій дід. Бідолаха мало не поперхнулася. Тут же вона телефонує в Лісабон друзям і у захваті розповідає новину, що обідає з онукою Кирила Стеценка й вигукує: «Навпроти мене жива онука Кирила Стеценка!»
Найближчим часом мене з Денисом запросили до української церкви в Лісабоні. І вже на Василя, Новий рік за старим стилем ми із сином слухали, як хор виконував дідову Літургію... До сліз. А потім нас представили українській громаді.
...Пані Галина — неймовірно цікава співрозмовниця. З нею можна говорити годинами, гортати розмови, мов сторінки цікавої книжки. Вона з особливою повагою ставиться до прізвища Стеценко, до гідного продовження роду.
Її часом муляють думки, що не про все встигла розпитати тата й маму. Її чарівну мову, мов поезію, хочеться покласти на пюпітри найкращим у цім світі скрипалям.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Фото надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».