Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Квiтень 24, 2017

Шановні читачі! Ви тримаєте в руках 24151-й випуск газети «Демократична Україна», що веде свій родовід від червня 1918 року. На жаль, змушені повідомити про призупинення виходу газети із січня 2017 року через брак коштів. Сподіваємося, що спільними зусиллями ми подолаємо негаразди і незабаром випуск газети буде відновлено. 

Редакційна колегія

П'ятниця, 30 Грудень 2016 19:04

Володимир Бистряков: мрію запалити невідомий талант

Rate this item
(0 votes)

Наш гість — Во­ло­ди­мир Бис­тря­ков, ком­по­зи­тор, пі­аніст, шоу­мен. За­слу­же­ний ар­тист Ук­раї­ни. Ла­уре­ат Між­на­род­но­го кон­кур­су пі­аніс­тів іме­ні Б. Сме­та­ни. Ав­тор му­зи­ки до по­над 150 ху­дож­ніх філь­мів та муль­ти­ків. А та­кож — пі­сень, інст­ру­мен­таль­них п’єс, му­зи­ки до дра­ма­тич­них ви­став. Член ТВ-клу­бу «Зо­ло­тий гу­сак». У 2014 ро­ці ра­зом із дру­жи­ною Оль­гою за­сну­вав шко­лу-сту­дію «Те­атр піс­ні Оль­ги і Во­ло­ди­ми­ра Бис­тря­ко­вих», де ді­ти, крім во­ка­лу, ви­вча­ють ак­тор­ську май­стер­ність і та­нець.
А ще іск­ро­мет­ний Во­ло­ди­мир Юрі­йо­вич про­явив се­бе як лі­те­ра­тор, з-під йо­го пе­ра ви­йшли дві гу­мо­рис­тич­ні книж­ки. По­ки що.

— Пане Володимире, виявляється, Ви ще й прозу пишете!
— Річ у тім, що на моєму шляху зустрічалися напрочуд різні люди. Серед них такі відомі, як, наприклад, Лариса Удовиченко, Армен Джигарханян, Олег Блохін, Давид Черкаський, Богдан Бенюк, Микола Караченцов, Валерій Леонтьєв, менш відомі люди і зовсім невідомі, але зазвичай талановиті. Часто ці зустрічі викресали дивовижні історії.
— От саме цікаво дізнатися про підґрунтя цих історій.
— От скажіть мені, чи знаєте Ви хоч одну людину в Україні, яка може похвалитися тим фактом, що у своєму житті цілувалася, наприклад, з Джиною Лолобріджидою, з Лайзою Міннеллі і... з маршалом Радянського Союзу легендарним Семеном Будьонним? Немає такої людини, скажете Ви і, напевно, будете праві. Однак така людина існує, і я навіть добре її знаю! Хоча б тому, що людина ця — я сам!
— Ясна річ, дівчат типу Лайзи і Джини з властивою Вам, Володимире Юрійовичу, чарівливістю ще можна було якось умовити поцілуватися, але Будьонного?!
— Чесно скажу, це сталося аж ніяк не в Громадянську війну, після чергової його вікторії, і не в Другу світову, де бравий рубака намагався разом зі своєю кіннотою порубати танки громадянина Гудеріана, а трапилося це вже в мирний час у Києві.
На святкуванні чергової дати Жовтневої революції. Із самої Москви очікувалися почесні гості, подейкували, можливо, і сам Семен Михайлович завітають.
Я в ті роки був таким собі шкетом, або, як кажуть в Одесі, «тим ще хлопчиком». Мене знала вся навколишня шпана, а всю шпану знала моя бабуся. Вона безуспішно намагалася витрусити з мене підлітковий дур і наставити на славний шлях служіння Мистецтву.
Тож мене відвели в музичну студію при районному Будинку піонерів, а місцеве хуліганство тут же приліпило мені образливу клікуху «Вовка-пісенька». У нас на вулиці освічених не те щоб не любили, але ставилися як до злегка скривджених долею. І жаліли. Та ще запійний дядя Жора Столяров став називати мене «Тащ Бітховін», тобто товариш Бетховен. Цим він виявляв свої неабиякі пізнання в класичній музиці, в той час як усі інші знали тільки «про Шульберта» і марш «Прощання слов’янки».
І тут раптом наче грім серед білого дня! Мене відбирають у числі кількох щасливців вручати квіти членам партійно-урядової делегації. Це ж я буду стояти з ними на трибуні і, може, побачу самого Будьонного?! Я так хвилювався, що примудрився «загудіти» на Володимирській гірці із самого укосу, змітаючи кущі і ламаючи деревця...
У результаті всі коліна були обдерті, а хто ж мене — «каліку» допустить до високих гостей?! Адже радянський піонер повинен бути чистим, охайним і, природно, без саден-порізів та інших «прикрас»...
— Я так розумію, допустили?
— Два дні моя бабуся чаклувала над моїми ранами, мазала стрептоцидом, щось шепотіла... і сталося диво! Вавки пройшли, і я, як Мальчиш-Кибальчиш, був «завжди готовий!»
І ось настав історичний день. Зрозуміло, що ніч сім’я не спала, прасувала-крохмалила-підшивала... Вранці вся моя комуналка вийшла мене проводжати.
І ось я з величезним букетом квітів серед таких же щасливців марширую до трибуни, де стоять наші партійні керівники упереміж з гостями з Москви. Ех, не зрозуміти нинішньому молодняку всього пафосу того моменту! Ну це приблизно якби зараз вам дозволили потриматися за лікоть самої Мадонни або вщипнути за щось Брітні Спірс!
Ми підходимо ближче, і серед одноманітності сіро-габардинових плащів партійних функціонерів я розрізняю пишні вуса, а з боків від них — маршальські погони... Тепер найголовніше — випередити однолітків із квітами. Хвилина — і я вже уже біля Будьонного, секунда — і у нього на руках юний піонер Вова Бистряков! Маршал міцненько так мене тримає, а у мене тільки одна думка — треба якось історично відзначитися. Точно! Треба поцілувати! Але як?
Зі свого дворового досвіду я знав точно, що коли дядько цілує тітку — це нормально. Коли хлопчик цілує маму чи тата — це теж нормально. Але коли хлопчик цілує чужого дядька — в цьому є щось погане, це ми, шкети, підслухали у дорослих бовдурів у дворі (хоча до «епохи Борі Моїсєєва» було ще як до Місяця).
Час спливав, парад закінчувався, скоро (як я розумів) закінчиться мій «момент слави», а потрібного приводу поцілувати живу легенду на думку не спадало. І ось коли втомлений маршал уже зібрався опустити мене на землю, я раптом вигукнув: «А можна я Вас зараз поцілую?» Злегка очманілий Будьонний не чекав від мене такого пасажу, запитав: «А за що?» — «А за все!» — відчеканив я й поцілував у пишні кавалерійські вуса.
Завдання було виконано, я розумів — цей поцілунок уже увійшов в історію мого життя, і навіть сам маршал став тепер мене цікавити менше. Хотілося додому, швидше розповісти мамі, бабусі і сусідам...
Років через п’ятдесят я згадав про це і вирішив розшукати в кіноархіві що-небудь про той день. Разом із жінкою-монтажером ми переглянули кілька кіножурналів. Нічого ніде не було... Зате на фотографії цей момент зафіксовано.
— А самі Ви в кіно знімалися?
— Хіба що ну в дуже незначних епізодах. Куди більше відзначився в кінематографі, наприклад, мій товариш Аркадій Гарцман, поет, гуморист і сценарист. Його якось запросили знятися в невеликому кіноепізоді. А хто б відмовився, коли пропонують?! Усі ми люди допитливі та й марнославні, а вже якщо запропонували, значить, щось таке угледіли в зовнішності... Ну як тут відмовиш?!
Коротше, одна ролюшка, інша... і став Аркадій Семенович... ну не те щоб майстром епізоду, але десь, якось... і «портфельчик» кіношний утворився. З епізодиків різних...
І зрозуміло, що іноді Гарцмана стали впізнавати в народному середовищі.
Випало якось Аркадію зіграти невелику, але виразну роль... цвинтарного директора. Такого собі хабарника-падлюку. Кіно з’явилося на телеекрані, Аркашу стали впізнавати на вулицях, і ось одного разу на базарі підходить до нього жінка майже осіннього віку і каже: «Нещодавно насолоджувалася Вашою творчістю! Ця Ваша гра в кіно — блиск! Особливо роль директора кладовища. Просто шматок реального життя!»
Аркадій чесно зашарівся: «Ну Ви знаєте, взагалі-то я не професіонал. Так, іноді в епізодах». — «Та я бачу (перебила тітка), що не професіонал. Але у мене до Вас є конкретне прохання... Ви ось зіграли директора кладовища... А мені конче потрібні... два місця на Лісовому. Ну Ви знаєте, як зараз важко покласти. І щоб у межах міста, і щоб могилка — недалеко від алеї. Ну Ви ж можете. А?! У кіно Ви «брали на лапу», так і зараз «у кишеню» кілька копійок покладіть. Будьте ласкаві!»
У Аркадія відвисла щелепа... Ось нате вам! Замість чергового автографа плюс сфоткатися... два «квитка» на Лісове, та ще й за «кілька копійок»... «Знаєте, тьотю! — знайшовся Аркадій. — У нас зараз там такі перевірки! Податкова просто лютує! Тож давайте ближче до літа підвозьте кого Вам треба. Влітку легше — перевіряльники по курортах роз’їжджаються. Домовимося з корешами — покладемо куди треба. І як треба. А поки що нехай ваші домочадці ліки приймають і живуть не кашляють».
І не даючи тітці відкашлятися, Аркадій пірнув у натовп.
— Розкажіть про Ваш мультяшний період у житті.
— Це — вісімдесяті. У той період я щільно «обслуговував» Київську студію науково-популярних фільмів, точніше, її мультоб’єднання. Як композитор. Майже 90% усіх мультиків, що випускалися тоді, були з моєю музикою. І коли почали створювати велику двосерійну «Алісу в Задзеркаллі» (режисер Рем Пружанський), то запросили мене озвучити і це полотно. Літературний матеріал — розкішний, а для композитора попрацювати в жанрі музичного абсурду — це просто нагорода.
Та можете уявити, що зі мною, зеленим композитором, творилося, коли я дізнався: мультик озвучуватимуть справжні легенди театру і кіно — Плятт, Нейолова, Васильєва, Фарада, Караченцов... Це ж яку відповідність їхньому таланту ти, «Бетховен київського розливу», маєш продемонструвати у своїх пасажах і акордах?! А коли дізнався, що і деякі пісні мої будуть ними виконуватися — зовсім зів’яв. Бо на той час Караченцов співав уже «самого» Рибникова («Хоакін Мурьєта»). А про Нейолову... взагалі мовчу, оскільки за нею вокальних «подвигів» зроду не водилося. А це означало: мало того що зірка, так ще й... співати не вміє. Що передбачало її каторжний музичний лікнеп на моїх далеко не простих мелодіях.
— А у Вас є і прості мелодії?
— Поясню: мелодії прості дано згори писати справжнім майстрам жанру, таким як Шаїнський або Крилатов. У них це «просте» тотожне слову «геніальне». У решти (і у мене в тому числі) спочатку виходять мелодії... складні, що в пісенному жанрі не завжди добре. Та в процесі становлення творчості іноді і у нас часом трапляються прості мелодії. Але в тому випадку я «заготовив» для Марини Нейолової, яка була дівчинкою Алісою, вже надто мудровану пісню, тож моє передстартове хвилювання було дуже сильним.
Коротше, записав фонограми, приїхав до Москви, на студію звукозапису. І стали ми з Пружанським чекати корифеїв на озвучку... Першою зателефонувала ридаюча Нейолова і повідомила, що перебуває в арбатському відділенні міліції у зв’язку з крадіжкою її театральної зарплати. Мовляв, не стільки тих грошей шкода, як прикро! Всі, зрозуміло, в шоці («ну і день почався!»).
Я теж запанікував, бо із заплаканої людини не зліпиш не тільки Едіт Піаф, а й навіть «пєвіцу Глюкозу»... А часу — все менше і менше. А ввечері — поїзд на Київ, і... ку-ку вашим пісенькам у вашій присутності! Запишуть їх без вас, сяк-так... Бо халтурників і в Білокам’яній ніколи не бракувало!
А тут підкочує до студії чийсь покоцаний «Жигуль». З нього виходить артист Караченцов, ще молодий, але вже дуже відомий... По-діловому втомлений після репетицій, після ТВ, після журналістів... «Ну, що тут у Вас, маестро?»
Я знітився, заметушився, ноти суну знаменитості в руку: «Ось тут співаємо, тут оркестрик пропустимо, тут — знову співаємо...». — «Стоп-стоп-стоп! — сказала знаменитість. — А це що за нотка?» — «Мі другої октави». — «Нота мі, кажеш?!.. Нема у мене сьогодні такої ноти! Померла на репетиції, царство їй небесне... А ось це що?» — «Нота фа... Теж другої октави. (Чомусь захотілося додати: «Ваше превосходительство!» Напевно, від хвилювання.) — «А-а! Фа, кажеш, другої?! Тобто ще вище?! Ну-у, це у мене взагалі ніколи і не ночувало! Ні-ко-ли! А далі що?! Ще вище?! Ну ти, товариш — не композитор! Ти — альпініст! Та нота, яку я далі нібито заспівати повинен, взагалі не існує в природі! І навіть мріяти не раджу!»
Я стояв змоклий, червоний, проклинаючи і «Алісу», і свій композиторський «дар», і всі високі ноти на світі. І судомно шукав вихід із цього глухого кута. Так би мовити, відступ зі спробою врятувати обличчя. Творчо, природно. І я знайшов єдиний, як мені здалося, вихід. «Миколо! (я знизив голос). А зробімо так: я за Вас це все заспіваю, а Ви тільки розпишіться у відомості, там, де — «за вокал», і зможете спокійно займатися подальшим озвученням. Адже голоси, яким людина співає і яким розмовляє, часто відрізняються навіть тембрально».
— І якою була реакція?
— Я міг далі не говорити, бо в цю хвилину сталося справжнісіньке перетворення. Розслабленої людини — на сталеву пружину, на гладіатора, на одну суцільну образу... Я просто тоді ще не знав Колю, його самолюбства, його скрупульозності у робочому процесі, а найголовніше — я не знав, яким буває справжній акторський кураж! «А ну-мо, зіграй ще раз!» — сказав він мені. Чогось мугикнув «про себе»... Помовчав секунду... І, о диво! Раптом знайшлася нота мі, що «померла на репетиції», і нота фа, що «навіть і не ночувала», і, не повірите, та, сама верхня, якої «і в природі ніколи і не існувало!».
Що мені ще запам’яталося з тієї нашої зустрічі, коли віз він мене після запису на Київський вокзал? Зовсім крихітне кермо першого в його житті «лімузина». Про нього він із гордістю говорив: «Одне таке у Москві!» Подарували знайомі каскадери. Хоча я дуже підозрював, що це з якогось дитячого автомобіля.
Ми їхали по нічних вулицях, і ніщо навіть не натякало душі, що зустріч ця — далеко не остання, що мине кілька років, і ми міцно зістикуємося на «Пушкінському циклі», а попереду у нас будуть і далекі країни, і концерти з оваціями під завісу, і душевні посиденьки «під сигаретку-каву-коньячок», і багато-багато іншого, що з повним правом можна обізвати словом «дружба».
А поки він віз якогось малознайомого хлопця на вокзал, і, сміючись, розповідав про те, як проїхав один раз на «цеглину» у ворота мерії, де його зупинив мент, а коли підбіг і побачив, кого зупинив, взяв під козирок і відрапортував шанобливо: «Вибачте, номера не розпізнав!..» — «І це на моїй іржавій «шістці»!
Караченцов тоді тільки-тільки звикав до своєї слави, що вже підкралася впритул.
— Як Вам нині працюється в наш буремний час?
— Творчість — це вміння перемикатися, бо якщо весь час сидиш у негативі, звичайно, ніякої творчості не буде. Але перемикатися не завжди виходить. У мене не виходило, коли варилася вся ця каша на Майдані і на Грушевського, всередині все мовчало. Написав тільки дві пісні і присвятив цим подіям, тому що я не міг не відгукнутися. Боліло все, саднило...
Я ходив туди, на Грушевського, бо відчував — зсуваються тектонічні плити нашої держави, з’являється новий вид людини протесту, це мене тішило. Хоча і розумів добре, що в результаті всіх цих рухів обов’язково вискочать якісь «чортики з табакерки». Так і сталося, вистрибнули ті, хто не мав до протестів жодного стосунку, і заявили: «Все закінчено, хлопці, розходимося! Ми вже в кріслах сидимо». Це було прогнозовано. Але тим не менше якась користь для України була, тому що до цього взагалі ми не були здатні ні протестувати, ні виходити, ні чинити опір свавіллю...
— Чи є у Вас мрія?
— Мрія є. Глобальна — щоб мир запанував в Україні. Творча мрія — запалити свою пісню, не тільки за допомогою якоїсь української, московської або західної зірки, я хотів би, щоб моя пісня запалилася з якимось невідомим ім’ям. Для мене це цікавіше, ніж кому-то додати в його вінок кілька своїх лаврових гілок. Я хочу, щоб школа-студія «Театр пісні Ольги і Володимира Бистрякових», де діти, крім вокалу, вивчають акторську майстерність і танець, розвивалася і виводила на орбіту нові таланти.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».