Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Березень 24, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 08 Травень 2014 03:00

Музей – провокація спогадів

Rate this item
(0 votes)

Гостем нашої «Вітальні» цього разу є не людина, а один із найцікавіших, найоригінальніших, найбільш київських музеїв (єдиний на континенті), присвячений одній вулиці — Андріївському узвозу.
А ще це певною мірою величезна антикварна крамниця, повна міських історій й байок, що наочно демонструє побут минулих епох — аж до 1970-х років. 

Це також галерея чудових будинків і галерея чудових людей. Андріївська церква, замок Річарда, дім Булгакових. Експозиція розповідає про письменників В. Некрасова й Г. Тютюнника, філолога П. Житецького, сходознавця Т. Кезме, художників Ф. Красицького, Г. Дядченка й І. Макушенка, скульптора Ф. Балавенського, публіциста В. Савенка, диригента О. Кошиця, лікаря Ф. Яновського, археологів та істориків А. Муравйова та К. Лохвицького. Тут можна довідатися, де на Андріївському узвозі було житло тієї самої Проні Прокопівни і які таємниці зберігає той самий замок Річарда.
Наведемо такий красномовний факт. Коли в Люксембурзі було підбито підсумки Міжнародного конкурсу «Кращий європейський музей року», трапилася сенсація: обійшовши іменитих конкурентів з Італії, Греції, до числа переможців потрапив маленький київський музей з Андріївського узвозу.


Утім, в Україні сенсації й не помітили. «Нікого з владних структур не зацікавило це повідомлення», — говорить директор музею-лауреата Дмитро Шльонський, і сардонічна посмішка не приховує гіркоти його слів. Адже ця перемога потрібна не стільки йому і його музею (він і так популярний — скажімо, тут побували мало не всі президенти іноземних держав, що приїжджали до Києва), скільки іміджу України.
До речі, ініціатива нарешті взяти участь у цьому найпрестижнішому конкурсі виходила саме від маленького недержавного музею, що теж дуже символічно.
Колектив однодумців створив Музей однієї вулиці з бажання показати публіці свої зібрання та колекції, поділитися з іншими людьми своїм баченням життя, історії, світобудови, зрештою. «Музей-провокація схованих у душі спогадів»,— так називає його директор Дмитро Шльонський.
Колекцію стародавніх речей ці люди збирали за свої гроші, і, що цікаво, 98% експонатів — оригінали. На думку голови Міжнародного європейського форуму музеїв доктора Патріка Гріна, який приїжджав до Києва, цей музей став «дуже сміливим підприємством для України в її нинішньому стані».
Музей відкрився в 1991 році. В основу його композиції покладено максимальне наближення історії вулиці й історії міста до історії особистості. Перед нами — музей побуту. Царство повсякденних речей: парасолів, посуду, суконь і фраків, мундирів і портретів, подушок і пенсне епохи, віддаленої від нас усього чотирма-п’ятьма поколіннями, але вже такої, що стала міфічною й міфологізованою. Світ домівки і світ ремесла, служби й розваг, театру й будинку побачень, інтер’єр лікарського кабінету й крамниці кондитера...
Уже зовнішні вітрини музею, сам інтер’єр вестибюля починають експозицію. Тут працює подільський кравець, панянка розучує популярний романс, а замовник костюма мирно читає газету. Прямо зі стіни на нас несеться екіпаж, двірник мете сміття прямо на відвідувача, дама з кавалером прогулюються уздовж вестибюльної стіни — і не розумієш: ти вже в музеї або ще на вулиці.
На антресолях колишньої київської квартири — сотні забутих нашими бабусями й дідусями речей, однак не тільки вони: хтось поклав сюди череп тура, а хтось — давньогрецьку амфору. Дзеркало стає входом у задзеркалля — і ми проходимо на сотню років углиб, чуємо музику з давнини і розчиняємося в атмосфері узвозу, в аурі міста тих років, коли, кажучи словами Булгакова, у ньому «жило безжурне юне покоління».
І далі біжить, закручуючись спіраллю музейних залів, ріка часу — і от ми вже в тривожних 1930-х, грізних 1940-х і відлижних 1960-х. А це вже зовсім недавно — це дитинство й молодість наших батьків, про те це вже музейне, рідкісне, раритетне, миле й дещо дивне.
У цьому музеї можна відчути Душу міста! Зрозуміти Київ, полюбити його й впустити в себе. У ньому маса унікальних експонатів-перлин, яким ціни немає! Наприклад, шедеври друкарства — «Тріодь кольорова» й «Требник», видані митрополитом Петром Могилою в 1631-му й 1646 рр., козацький килим ручної роботи (кінець XVII ст.), дерев’яна скульптура ангела (XVIII ст.), фрагмент міського дерев’яного водопроводу, заставний камінь церкви Покрови Богородиці на Подолі (1767 р.).
Є в музеї й виставковий зал — своєрідний майданчик, що допомагає втілити в життя проекти паралельно з основною діяльністю музею. В арсеналі: виставки «Київські франти й модниці», «Посмертні маски видатних особистостей», «Подорож цвинтарем на Замковій горі», «Весняна повінь на Дніпрі», «Київські ліхтарі: історія міського освітлення», «Старі таємниці київського трамвая», «Бурсацьке життя без прикрас», «Перлина Андріївського узвозу» (Андріївський собор), «Будинок із примарами» (замок Річарда), «Незвичайні речі — загадки минулої епохи»...
Нині маємо змогу побачити фотовиставку «Андріївський узвіз. Трансформація» — це колекція музейних фотографій однієї з найвідоміших київських вулиць від перших дагеротипів 1870-х років і до епохи цифрових технологій.
Андріївський узвіз для киян не просто вулиця, а предмет гордості й шанування. Її історія налічує не одну сотню років, однак своєю славою узвіз зобов’язаний не давнині, а особливому київському колориту й дивній гармонії природи й архітектури, що панували тут.
Ця виставка показує, як розвивався, забудовувався й реконструювався Андріївський узвіз протягом останніх 150 років.
На його долю випало кілька реконструкцій, які повністю змінили вигляд вулиці і її функціональне призначення. З живого організму узвіз перетворився на вулицю-примару, що поступово втрачає свій шарм і привабливість.
Душу щемливо дряпонули первісні київські краєвиди, будинки й садиби, які не збереглися, в них — незабутнє зачарування, яким завжди славився Андріївський узвіз.
Творцем і директором Музею однієї вулиці є киянин у шостому поколінні Дмитро Васильович Шльонський, заслужений працівник культури України, автор книг «Андріївський узвіз», «Музей Однієї Вулиці», «Посмертна маска».
— Дмитре Васильовичу, Ви зі своєю командою справді створили перший у незалежній Україні приватний музей?
— Так. Починався він у далекому вже 1988 році. Тоді ми, молоді люди, зібралися й вирішили створити своєрідний центр — «Дім Булгакова». Можна сказати, цей клуб уперше і широко відчинив для людей двері булгаковського будинку ще до того, як він став державним музеєм. Деякі члени клубу встигли навіть попрацювати в цьому самому музеї, але незабаром пішли відтіля й до Дня Києва в 1991 році відкрили свій власний музей — Музей однієї вулиці.
Я завжди вважав і казав, що наш музей — громадський. Для нього була створена громадська організація, яка взяла на себе винятково всю систему забезпечення життєдіяльності музею. Напевно, тому й вийшов він таким незвичайним, що ніхто ніколи з нас, творців, до того не працював у музеї, не мав спеціальної на те підготовки.
Але коли ми занурилися в цю справу з головою, то зрозуміли, як не потрібно робити музей, а вже потім стали створювати власні правила. Інакше кажучи, у будь-якій справі важливо спочатку освоїти найцікавіше, перетравити його в собі й лише потім видати певний власний продукт. Так вийшло й у нашому випадку.
Утім, це ніяк не відбилося й не відбивається на ставленні до нас української влади або на нашому ставленні до неї. Вчергове ми самі собі довели: якщо хочеш і можеш, то маєш добитися набагато більшого, ніж просто про це говорити.
— У вашому музеї мимоволі пригадуєш слова Анни Ахматової: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи».
— Багато перших експонатів музею дійсно потрапили до нас зі сміттєзбиральників у буквальному значенні слова. Їх, можна сказати, урятували київські художники. В 1981 році, коли на Андріївському узвозі відселяли людей із тутешніх стареньких хатинок, їх передавали під тимчасові майстерні художникам. Ті, у свою чергу, улаштувавшись на узвозі, вийняли все це багатство — усякі рукописи, документи, різні побутові речі колишніх хазяїв — зі сміттєвих баків і про всяк випадок зберігали їх у себе.
Річ у тому, що багато з тих матеріалів, котрі нині представлені в нашій експозиції, на тодішній час не вважалися експонатами. Ніхто навіть не намагався взяти їх у музеї. Праски, слоники, старі газети або стародавні ікони, покриті горищним пилом... Але нікому не потрібне тоді це «сміття» пройшло через мої руки.
Нам пощастило ще й тому, що ми активно спілкувалися з тими жителями, які жили на цій вулиці й до революції 1917 року, особисто знали Михайла Булгакова. Дуже багато хто з них щиро вірив, що наша витівка вдасться й що музей таки відбудеться, а тому відразу віддавали нам те, з чим прожили своє життя. Ця віра мене вражала. Таким способом потрапив до нас, приміром, архів жителя будинку № 34 — відомого вченого-сходознавця Тауфіка Кезми.
Пізніше ми стали їздити в Москву і Пітер, адже багато матеріалів виїхали туди колись разом зі своїми хазяями. Потім настала черга європейських країн, які в різні роки також приймали в себе людей з узвозу. Так поступово повернувся на кола свої київський побут минувшини.
Розповім у зв’язку із цим одну курйозну історію. Ми тривалий час спілкувалися з дочками відомого філолога й філософа, професора Київської духовної академії Петра Кудрявцева. Він — із кола друзів і соратників професора Панаса Булгакова — батька Михайла. Одній було на ту пору 94 роки, другій — під 90. Зберігалася в них серед іншого складена їхнім батьком цікава рідкісна книга — велика антологія християнської російської художньої прози й поезії.
Сестри передали цю книгу нашому музею, але трохи пізніше попросили повернути. Незабаром обидві померли. Книга дісталася синові однієї із сестер, що виїхав із раритетним виданням до Москви. Однак на російській митниці книгу вилучили. І от кілька років тому на одному з електронних аукціонів я знаходжу таку книгу. Одержую її. Коли покупку передали з Москви, виявилося — це той самий екземпляр, що вже побував у нашому музеї 15 років тому! З тими ж автографами, зі знайомими сторінками...
— Клуб «Колекціонер» теж Ваше дітище?
— Його ми відкрили в підвальному приміщенні. Якщо туди потрапляє щось цікаве, то відтіля — вже і в наш музей. Тобто люди, які приходять до нас і намагаються щось цікаве зробити в загальній тематичній концепції, завжди нами вітаються.
— Напевно, перлиною Вашої колекції є Андріївська церква?
— Будівництво Андріївської церкви, як і вся історія її виникнення, досить незвичайна. «Повість временних літ» повідомляє, що апостол Андрій, проповідуючи в Корсуні, вирішив рушити до Рима і по дорозі опинився в Києві. Прийшовши на гору, на якій тепер стоїть церква, апостол проголосив відомі всім слова: «Бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа».
Нинішній храм закладений у 1744 році і будувався за проектом придворного архітектора Ф. Б. де Растреллі. Під час риття котловану для фундаменту з’ясувалося, що неспроста кияни постійно ставили все нові церкви на тому самому місці — гора була насичена ґрунтовими водами, і всі будівлі з часом просто падали, підмиті підземними струмками.
Растреллі склав свій проект без урахування зсувного характеру ґрунтів. І безпосередній будівельник храму Іван Федорович Мічурін змушений був спішно вносити виправлення і шукати вихід із ситуації. Для цього фундаменти поглибили більше ніж на сорок метрів — практично на висоту самого храму. На цій основі звели двоповерховий стилобат — житло причту, внутрішні перегородки якого товщиною у кілька метрів несуть на собі стіни храму.
Народна поголоска пов’язувала з Андріївською церквою безліч легенд. Так, одна з них говорить про те, що під престолом є джерело, де янголи грають із водою, тому раз на рік туди опускають цілий віз вовни, щоб чудесне джерело не змогло затопити весь Київ.
— А дзвіниці немає через зсувний ґрунт?
— Авжеж. Прочани, природно, звертали увагу на відсутність традиційної дзвіниці. У самому ж місті ця визначна пам’ятка мало кого цікавила. На початку XX століття одна з київських газет, бажаючи потішити гарним жартом поважну публіку, у номері за 1 квітня помістила замітку приблизно такого змісту: «Учора зі страшним гуркотом звалилася дзвіниця Андріївської церкви! Уламками цегли завалило всю вулицю. Поспішайте бачити!» Передбачалося, що городяни, які добре знають зовнішній вигляд храму, посміються — тим усе й обійдеться.
Але, на диво, половина Києва поспішила на місце «події» у сподіванні подивитися на видовище жахливих руйнувань. Розіграш удався, київський обиватель був осоромлений, проте виникли ускладнення. Міський голова разом із чинами міської управи також прибув на «місце катастрофи» для з’ясування обставин стихійного лиха. Вибухнув великий скандал. Незважаючи на всі старання влади зам’яти справу, історія пішла гуляти по світу у вигляді анекдоту.
— Які ще історії пов’язані з храмом?
— На паперті Андріївської церкви завжди юрбилися злиденні. Про одного з них склали цілий міф. Одягнений у фантастичне ганчір’я, жебрак сидів на чавунних сходинках не один десяток років. Його зовнішній вигляд викликав у парафіян стільки співчуття, що подавали йому добре. Після смерті легендарного жебрака з’ясувалося, що промисел прошака приніс йому бариші, які дозволили відкрити на Шулявці публічний дім, прибутки від якого зробили його дочку багатою нареченою.
З Андріївською церквою пов’язана благочестива діяльність легендарного міського юродивого Івана Босого (Расторгуєва) (1799–1849). Мандруючи роками по монастирях і скитах босоніж, з веригами, він збирав величезні пожертвування, відразу ж роздавав їх жебракам, зціляючи хвороби й пророкуючи долю.
У 1848 році Іван Босий орендував в Андріївській церкві двоповерховий стилобат, де влаштував свою богадільню. Приміщення було поділено на чоловічу й жіночу частини, де стражденних одягали, годували й лікували, сам же Босий жив в окремому приміщенні серед численних ікон і лампад. Посередині його кімнати лежав величезний камінь, на який подвижник під час нічних пильнувань клав уклони, від чого на чолі в нього з’явився великий наріст. Щодня будівлю осаджували юрби людей, нерідко тут бували батьки міста і знатні кияни.
Тераса ж Андріївської церкви стала чудовим оглядовим майданчиком міста. Розкішний вид на Поділ і задніпровські далечіні будь-кого налаштують на ліричний і піднесений лад. Той, хто хоч раз милувався звідси панорамою, що відкривається, назавжди полюбить Київ. Старожили стверджують, що в ясну погоду з майданчика можна побачити мало не Чернігів.
Невипадково саме на терасі Андріївської церкви призначали побачення київські закохані — кращого місця, мабуть, і не знайти. Краса й гармонія світобудови, яку відчувають люди на вершині Андрієвої гори, поза всяким сумнівом, ставлять Київ в один ряд з Єрусалимом і Римом — вічними й святими містами.

Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».