Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Листопад 14, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 18 Квiтень 2014 03:00

Юрій Мушкетник: місце письменника – на барикадах

Rate this item
(0 votes)

Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Юрій Мушкетик — один із могікан-патріархів, живих класиків української літератури. 85-літній ювілей письменник відзначив новою книжкою «Час звіра» (видавництво «Ярославів Вал»), до якої увійшов однойменний роман та повість «Така її доля». 
— Юрію Михайловичу, позаду многотрудне життя. Що скажете про славу і щастя?
— Що я можу сказати про славу? Ми всі потрошку хворіємо нею. З висоти літ дивишся так: дорога минула в тебе довга, майбутня — коротка, і здебільшого оглядаєшся назад. І що бачиш? Чимало руїн. Серед яких виблискує щастя.
А що таке щастя? Хтось із великих сказав: «Щасливий той, хто думає, що він щасливий». Люди в такому віці, як я, оглядаючись назад, думають: збулося життя чи ні? Та ніяке людське життя не збувається! Тому що ми не знаємо, як воно має збутися. Коли ми молоді, думаємо, що життя у нас буде дивовижне. Скажімо, дівчина вважає, що в неї буде таке кохання, якого ні в кого не було, що до неї приїде лицар на білому коні. А юнак думає, що він буде тим лицарем. Та потім проходять буденні роки. І життя не збувається, як мріялось.


Тут більше можна говорити про те, чи було щастя в тебе чи ні. Ми колись у редакції журналу «Дніпро» шукали серед письменників щасливу людину. І не знайшли. Одному бракує якоїсь премії, другому — грошей, у третього в сім’ї негаразди і так далі. І тоді я пригадав Шолохова.
На одному з письменницьких з’їздів він запросив у гості десять молодих літераторів Радянського Союзу. Втім, не такі ми вже були молоді. Потім у газетах писали, що «произошел крупный литературный разговор». А це була величезна п’янка. По-перше, зазначу, що тодішній Шолохов мав інтелект середнього колгоспного бригадира. Чи він його пропив, чи його ніколи не мав, я не знаю.
Чекаємо в райкомі партії, заходить Шолохов. Що він міг сказати? «Як доїхали? Який настрій?» А він, наче його перед тим накручували годину, каже: «Здравствуйте, товарищи, некоторые на прошлом съезде болтали о какой-то якобы нужной свободе творчества для писателей. Так вот, я вам скажу: никакая свобода творчества для писателя не нужна. Есть партия, которая указывает, что писать и как писать». І потім він без кінця говорив тільки про партію. Коли ж перебрав і його вели до машини, він кричав: «Надоело! Мне никакая партия не запретит выпить!»
Ще таке. Співає Донськой козацький хор українські пісні. А Шолохов вибухає: «Да что вы всё хохлацкие да хохлацкие! Давайте нашу родную донскую — русскую!» І хор як грянув: «Їхали козаки з Дону додому». А Шолохов: «Вы снова за своё. А чего это казаки так радуются?» Йому: «Бо козаки їдуть з Дону додому і везуть рідну українську пісню».
Ви запитали про щастя. Здавалося б, що ще треба було Шолохову? Лауреат Нобелівської, Сталінської, Ленінської, державних премій, депутат Верховної Ради, член ЦК КПРС, академік, мав триповерховий будинок, три машини, гараж, кілька човнів, зроблених за спецзамовленням, державну дачу на морі... Але це був дуже нещасний чоловік. Ну, по-перше, всі в країні говорили, що «Тихий Дон» написав не він, що твір украдений, я теж у цьому переконаний (після відповідних розвідок). У двадцяті роки про це писали в газетах, та ось партія грюкнула кулаком по столу — і всім заткнули рота.
Друге. Кінчилася Друга світова війна. Вся країна жде — від Політбюро до бібліотекарок, що Шолохов напише роман про війну, не гірший принаймні «Піднятої цілини». А він не пише, врешті вичавив окремі розділи «Они сражались за Родину», відверто слабенькі. Можемо уявити переживання Шолохова, певно, через це він і пив. І коли ми були у станиці Вьошенська, він теж не просихав.
Ось такий мій довгий пасаж про людське щастя.
— Нещодавно вийшла Ваша нова книжка під знаковою назвою «Час звіра» (видавництво «Ярославів Вал»). Що нині в Україні — час звіра чи, можливо, час надії?
— Усі чекають якоїсь мудрості від мене. А де візьметься ця мудрість, коли я все життя прожив при дурнях? Був Сталін, помер — сказали: «Дурак». Зняли Хрущова — сказали: «Дурак». Був Брежнєв — та ж історія. Андропов, Черненко, Горбачов...
І наші очільники теж не засвітилися якоюсь мудрістю. Про Януковича вже не кажу. Серед невігласів жити дуже важко. Не читають вони історичних романів. От і тепер наші можновладці дуже запізнилися. Треба було у перші дні стати на кордоні.
Тяжкі нині дні і думи мої тяжкі. Чи це вже остання дорога на похил в України (мимохіть згадуєш Шевченка: «Загинеш, згинеш Україно»)? Чи це, може, народження нової справжньої нації?
Нації народжуються в революції, в громадянській війні, у боротьбі з ворогом. Майдан повстав під знаком України, української ідеї. Тож я більше охоплений сподіваннями, думаю про народження нації. Ці події нас пробудили, з очей злетіли ілюзії, люди прозріли, на «старшого брата» стали дивитися тверезо, «старший брат» — жорстокий, одвіку загарбник, у віках відсталий, злостивий, підлий. Тому ми маємо сподіватися лише на свої сили і вірити в себе.
— У радянські часи було актуальним питання — «З ким ви, діячі культури?». Де нині місце українського письменника? На барикадах, у владі чи все-таки у вежі зі слонової кістки?
— Я думаю, що на барикадах. Барикади бувають різні. Із загорож, цегли, шин, мішків зі снігом... Але бувають словесні барикади. І на цих словесних барикадах нині місце письменника. Треба далі розкривати очі людям на те, що було, на те, що робить Росія, і на те, на що вона замахується. Треба кликати людей до боротьби, до уяснення нас самих себе.
— Ювілей завжди своєрідний підсумок. Вами написано якщо не з півсотні романів, то книжок точно. Так склалося, що Ви свого часу очолювали журнал «Дніпро» і пізніше стали на чолі Спілки письменників, але попри посади, які мало що дають письменнику і натомість багато забирають дорогоцінного часу, Ви постійно писали. Як оцінюєте створене?
— По-перше, я дивлюся досить критично на написане. Я справді написав із сорок оригінальних книжок. Із них дещо померло, дещо помирає, а дещо, сподіваюся, протримається в часі. Я покладаюся на ряд книжок, кращими з яких вважаю історичні романи «На брата брат» і «Яса».
Серед творів про сучасність у мене є роман «Біла тінь». Колись він був опублікований у журналі «Вітчизна». Під час редагування і цензурування його трошки поскубли, але терпимо. Та як тільки він вийшов, на нього розпочалися ідеологічні напади. Шамота, тодішній директор Інституту літератури, провідний партійний критик, навалився разом з іншими.
У видавництві розсипали набір книжки. А в Москві трошки легша була обстановка, і «Біла тінь», може, в піку комусь вийшла в журналі, згодом у видавництві книжкою. А потім вийшла латиською, чеською, словацькою, німецькою, іспанською мовами. І от врешті з років п’ять тому роман вийшов в Україні. Знайшовся приватний видавець, я щось трошки доробив, а в основному відновив чужорідні нашарування. Цей роман вважаю своїм досягненням. Також вважаю гідними повісті «Обвал» і «Біль».
— Повість «Обвал» — це певною мірою антирадянський роман...
— Він алегоричний, підспудно антирадянський. Там розповідається про інститут, а фактично це — про Радянський Союз. Роман дуже хвалив зарубіжний критик Іван Кошелівець, відомий діаспорний літератор, він писав (перепрошую за нескромність), що це — єдиний достойний роман радянського часу.
Вважаю гідними низку новел. Я, зокрема, написав чимало речей з античного життя: «Смерть Сократа», «Суд над Сенекою», «Літній птах на зимовому березі» тощо. Ці твори, впевнений, колись ще придадуться.
— У свідомості українців уже склався певний стереотип, що при словах «совість нації» ми згадуємо Стуса, Світличного, Сверстюка. І це, безумовно, правда. Адже ці люди не тільки відстояли свою Україну, вони її відсиділи. Але в умовах радянської диктатури зрідка знаходилися редактори, які, очолюючи літературні часописи, рятували заборонених шістдесятників від вимушеної еміграції, друкували їх під псевдонімами, а потім уміло викручувалися, коли їм це ставили в провину.
Так робили і Ви, навіть вельми ризикували, коли, скажімо, публікували того ж Миколу Холодного. І це теж був певний патріотизм, який вимагав чималої відваги. Що було в тому досвіді найцінніше?
— Ми справді робили тоді що могли. У журналі «Дніпро» був хороший колектив. Ми друкували дисидентів, коли їх уже ніхто не друкував. А коли була цілковита заборона, друкували їх під псевдо. Дехто мені казав: «Вам загрожує тюрма». В’язниця не сталася, мене вигнали з роботи грізною постановою. Це — нещастя. Телефон удома замовкає, ніхто з друзів не заходить, а на вулиці іноді переходять на інший бік, щоб із тобою не зустрітися.
Мушу сказати, що такі, як я, визрівали потроху. Ми в школі не бігали в червоних галстуках, не трубили в горни, бо треба було копати город і орати колгоспне поле, носити хмиз. Але в те, що було в підручниках, ми вірили, як і в те, що ми єдині такі у світі, що старшого брата треба любити. І ми довгі роки виборсувалися з цього.
Розповім такий епізод. Коли били Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну», я був студентом університету (1951 рік). Сосюра був погромлений у газеті «Правда», потім його проробляли навіть у військових частинах, де служили тільки нацмени. А у нас в університеті на відкритих партійних зборах відбувалися просто погроми. І це накладалося на те, що один писав дисертацію по Сосюрі, другий — статтю про нього, третій — відгук на дисертацію. Мого викладача Юрія Бурляя вигнали з університету, виключили з партії, постановили відкликати наукове звання кандидата наук.
— За що били?
— За те, що Сосюра оспівав не ту Україну, він оспівав козацьку і буржуазну Україну, а не радянську. Я, коли йшов на збори, двічі прочитав цей вірш, а там і червоні прапори шумлять, і комбайни стрекочуть. Я сушив голову: «То за що ж б’ють Сосюру?» У цьому вірші і проникливі рядки були: «Кохана не зможе любити тебе, якщо ти не любиш країну». Уперше закралася дуже крамольна думка: «А може, партія не хоче, щоб ми любили Україну? Може, партії це не треба?»
Потім уже, у бібліотеці працюючи, на щось набрідав, у «компактах» зі склеєних старих праць проскакували Костомаров, Грушевський, Кримський, ще хтось. От я сказав про свій біль. Я і тепер іноді прокидаюсь і думаю про минуле. Я вже тоді майже все знав про радянську владу, про її облуду, неправду, звірства.
Проте я і подібні мені не ступили останнього кроку, як це зробили Світличний чи Стус, ми все ж таки побоялися. Нас стримували хвилювання за жінку, дітей, батьків. Дійсність обіймала тривогою. Наприклад, іде мій батько селом, сидить гурт чоловіків, і один каже: «Михайле Петровичу, а твого Юрка ще не зсадили з редактора? Зсадять і посадять за націоналізм». Батько приходить додому і каже матері: «І за що вони до мене з таким?» Однак останнього кроку я таки не ступив.
— Напевно, завжди були потрібні герої, які йшли в лобову атаку на передовій, і ті, що партизанили в тилу...
— Коли мене звільнили з роботи, я сидів удома і писав, і писав із великим піднесенням, наче протистояв усьому світу, хоч як дивно. Тоді я і написав роман «Біла тінь», за який мене критика била. У Спілці письменників зібрали збори, нацьковували моїх колег, правда, вони не дуже на мене нападали, бо більшість усе розуміла. Але висновок у газеті був такий: громадськість суворо осудила ідейно хибний роман Юрія Мушкетика. Отже, у житті я бував і на коні, і під конем.
— Як боролися з цензурою на посаді редактора?
— Журнал «Дніпро» мав тираж близько 70 тисяч примірників. Уявляєте, що було, коли нам, приміром, наказували вирізати статтю уже з готового накладу. Мобілізувалася вся редакція і різали спеціальними ножами.
Робота в журналі була, з одного боку, дуже важкою, з іншого — то були для мене найкращі часи. Я і сам тоді визрівав. Зокрема, завдяки відносинам із цензурою, з обома ЦК — комсомольським і партійним.
Сучасна молодь навіть не уявляє, що таке цензура, коли жодне слово не могло проскочити поза фільтр і жорна. Приміром, у журналі друкуємо роман якогось автора з невеличкою еротичною сценою: «Він її обняв, поцілував...» Цензор при мені ніжну сцену викреслює і пише: «І т. д. і т. п.». І читач читає: «Він її обняв, поцілував. І т. д. і т. п.»
Або друкуємо п’єсу Івана Микитенка, написану ним уже в стані смертельного переляку. Така сцена. Гетьман Скоропадський виступає перед народом на Софійській площі і проголошує: «Ми принесли вам волю, ми принесли вам щастя!» З натовпу, ясна річ, лунає: «Брехня!» і таке інше. Цензор мені каже: «Не треба такого». — «Але ж...» — «Ні». — «Ну добре», — кажу. Беру ручку, викреслюю і зверху пишу: «Ми принесли вам батоги, ми принесли вам зашморги». Він витріщається: «Ви що, мене за повного ідіота вважаєте?» Я кажу: «Не за повного».
Якось приходжу до цензора, а він хижо потирає руки і дуже весело вигукує: «Есть новое ограниченьице!» Іншого разу беру верстку журналу, гортаю, немає статті. Кажу цензору: «А де стаття?» А він із присвистом: «Скрылась в туманной дали». Тобто за інструкцією (бо серйозна крамола) відправлена до головного цензора, а від нього — в ЦК. А це вже велика проблема з наслідками.
— Уявімо, що Ви — голова Нобелівського комітету. Кому б з українських авторів вручили премію?
— Тут, по-моєму, не може бути двох думок — Ліні Костенко. Як поетесі.
— А хто з українських прозаїків може претендувати на звання нобеліанта? Валерій Шевчук?
— Його ім’я мені теж спало на думку. Але він асоціюється радше не з Нобелівською премією, бо він багато зробив не стільки як белетрист, а як культуролог, дослідник історії (треба мати великий розум і хист, щоб перекласти і прокоментувати, скажімо, літопис Величка).
Отже, якби я був головою не Нобелівського комітету, а президентом Української академії наук, я б Шевчуку обов’язково дав звання академіка.
— Письменник поки живе, працює. Що зараз у творчому портфелі? Які задуми?
— Незважаючи на похилий вік, я таки працюю. Роман написав. Написав кілька статей. Хоч як дивно, часом отримую більше відгуків на статті, ніж на мої романи.
Виступав нещодавно на радіо, читач зателефонував, сказав: «Для мене ви передусім публіцист зі своїми гарячими статтями. Найбільше чіпляють Ваші роздуми про походження України і Росії».
— Пишете про те, що стосується сучасності чи здійснюєте екскурси в історію?
— У минуле занурююсь. Навіть до початку Київської Русі. Бува, лежиш і думаєш: от би описати скіфський степ, те, який він був, які люди були, що було основою майбутньої України. Адже вона була первинною, а не Московщина, яка сформувалася на наших плечах. У контексті сучасних подій та й ще довго в майбутньому це буде актуально.

Володимир КОСКІН 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».