Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 22, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 26 Лютий 2016 11:46

Володимир Хоменко: помирають не за українське сало і борщ, а за Україну

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — спі­вак, по­ет і ви­ко­на­вець Во­ло­ди­мир Хо­мен­ко. Реш­ту про се­бе він роз­по­вість сам. За­зна­чи­мо ли­ше, що при­во­дом до зу­стрі­чі по­слу­гу­ва­ло те, що як ав­тор Во­ло­ди­мир Хо­мен­ко пе­рей­шов ру­бі­кон у 400 ав­тор­ських пі­сень. Йо­го тво­ри на­стіль­ки різ­но­ха­рак­тер­ні, що їх за­люб­ки ви­ко­ну­ють рок-му­зи­кан­ти і аран­жу­ють ака­де­міч­ні ком­по­зи­то­ри для хо­ро­вих ан­самб­лів.
На­ціо­наль­не ук­ра­їн­ське ра­діо при­хиль­но ста­вить­ся до твор­чо­сті Во­ло­ди­ми­ра Хо­мен­ка, час­то транс­лює йо­го піс­ні і ро­бить із ним пря­мі ефі­ри, уни­ка­ючи при то­му йо­го гос­тро­со­ці­аль­них пі­сень...

— Па­не Во­ло­ди­ми­ре, що ни­ні рос­те на по­лі Ва­шої ді­яль­но­сті?
— Нині я займаюся винятково поетично-музичною творчістю і трішки підпрацьовую в Університеті імені Шевченка музичним керівником, займаюся з талановитими студентами, вони співають мої пісні.
Які пріоритети? Хочу якнайбільше своїх пісень подарувати людям, їх у мене вже понад 400. При зустрічі з Богом, я так відчуваю, він запитає: «Володимире, а чому пісні, які ми написали з тобою разом (я розумію, що він — великий автор, я — маленький), не дійшли до людей, вони не почули їх і не стали кращими? У нас же задум такий був».
Тож нині я педалюю цю справу. Головна проблема — фінанси; Бог дає пісні безкоштовно, але щоб записати їх у студії, необхідні чималі гроші.
— Як Ви се­бе жан­ро­во ви­зна­чає­те?
— Я суто бард, який пише авторську пісню. Якщо брати музичні стилі, то намішано різного: рок, мейнстрім, попса. Я ніколи не цурався того, що мої пісні близькі до попси. Музика буває або хороша, або погана в різних жанрах, є цікава поп-музика і гидкий рок чи дешевий реп.
— За­зви­чай бар­ди асо­ці­юють­ся з акус­тич­ним ви­ко­нав­ством під гі­та­ру. А у Вас є ба­га­ті елек­трон­ні аран­жу­ван­ня.
— Справді, першооснова — це акустична гітара. Бард — це три в одному: власні вірші кладеш на власну музику і сам виконуєш. Це — класика, від цього нікуди не піти. Все решта, як кажуть, додане. У мене є чимало пісень, які аранжовані мною і моїм сином, тому що не всім подобається авторська пісня у первинному вигляді, не всі сприймають суто гітару і голос. А аранжована пісня може привернути увагу інших слухачів і таким чином аудиторія слухачів розширюється.
Коли ж мої твори потрапляють у руки інших виконавців, вони набувають напрочуд різні «обличчя». Скажімо, є у Чернігові цікавий рок-гурт «Лєна Іванова». Її лідер Олена Іванова із задоволенням бере мої пісні і робить аранжування, вони дуже несподівано звучать. Це добре, що інші виконавці прочитують по-своєму. Я ніколи не втручаюся в аранжування, навіть найреволюційніші, тому що це — творчість, я не хочу позбавляти людей ініціативи та пошуку. Таким чином і сам розвиваюся.
— Дех­то з бар­дів ка­же: «Я не мо­жу пи­са­ти піс­ні на чу­жі тек­сти, бо в ме­не ме­ло­дія і сло­ва ви­ни­ка­ють од­но­час­но». А як у Вас?
— Абсолютна більшість пісень — все моє: слова і музика. Але із задоволенням пишу на вірші інших авторів, це значно полегшує процес. Річ у тім, що у віршах уже закодована мелодія, єдина обов’язкова умова: вірш має мені подобатися, я не повинен себе силувати. Мелодію вірша я легко розшифровую, там є підказки, я тільки натискаю на струни чи клавіші, і пісня готова. Ну а далі просто вчу текст, і чим довше, тим це ще раз доводить, що це не моє, а великий автор перебуває десь угорі і мені допомагає. І я ніколи не надуваю щок, бо розумію, хто є хто.
Ось насувається ювілейний рік Івана Франка, планую взятися за його твори.
— Роз­ка­жіть про Ва­шу по­їзд­ку в зо­ну АТО. Як во­на ор­га­ні­зу­ва­ла­ся? Що ба­чи­ли? Ко­му спів­али?
— Все почалося із заслуженого художника України Анатолія Марчука, професора геральдики, мого друга. Йому чомусь дуже сподобалися мої пісні, особливо громадянського звучання, він сказав: «Лірики в Україні багато, всі пишуть, а таких громадянськи загострених пісень, як у тебе, мало». Я заперечив: «То ми просто з тобою не чуємо, не всі люди мають змогу донести себе, показати результати своєї творчості».
І Марчук вирішив мені допомогти видати п’ятий диск, сказав: «У ньому мають бути твої пісні тільки громадянського характеру». Ми написали проект «Співаємо героям», я поніс його в Міністерство культури, там принагідно запропонував: «Хочу поїхати в зону АТО, відвідати госпиталі, заспівати хлопцям, підтримати їх, надихнути».
Виходжу з Міністерства культури, озивається мій мобільний, телефонує до мене волонтер Оксана Герасименко і запитує: «Володимире, а Ви хотіли б поїхати в зону АТО і поспівати пісень для бійців?» Я зрозумів, що пазли склалися, на небі вже продумали сценарій. Буквально на другий день, 12 січня, поїхав у зону АТО зі своїм молодшим колегою Павлом Скляровим, досить відомим виконавцем, лауреатом всеукраїнських і міжнародних конкурсів, ще з нами був жіночий дует з колективу «Берегиня».
За чотири дні перебування в АТО ми дали вісім концертів. Отримали колосальну втіху від того, що бійці підходили до нас і казали, що в хвилини нашого концерту почувалися наче вдома, у них на очах були сльози радості і болю. А у мене на душі сталося просвітлення, я зробив те, що мусив зробити.
— Де бу­ли?
— У Костянтинівці, Авдіївці, Слов’янську. Жили у наших розвідників у селищі Суха Балка. Я був вражений рівнем бійців: фізичною підготовкою, інтелектом, почуттям гумору, я вже не кажу про мужність і героїзм. Особисто їм я співав щовечора, коли ми вечеряли. І розумів, що це їм обов’язково потрібно.
Один із розвідників мав таку бороду, що, певно, рік не голився або більше, був дуже сумний; коли ми спілкувалися, він ні на що не реагував. Жінки з дуету запитали про нього у хлопців, ті сказали: «Він втратив своїх друзів і закрився, ніби в шкаралупі».
Після кількох вечорів у нього почали теплішати очі, замість крижаної зими з’явилася весна, він почав усміхатися на мої анекдоти, і в один чудовий день ми приїжджаємо, а він бороду збрив, розумієте, людина почала повертатися до нормального стану, хоча те, що він пережив, це — жах.
Хлопці дали мені можливість одягнути бронежилет з усіма доповненнями. Коли я взяв озброєння, запитав: «Як ви можете рухатися? Це ж кілограмів 35, не менше!» Вони відповіли: «Коли стріляють, то рухаєшся дуже швидко і притискаєшся до земельки».
Бійці, які служать більше року і навіть двох, це абсолютно невипадкові люди, вони чітко знають, чому вони там, притому добре розуміють всі негативи в нашому суспільстві, недоопрацювання президента і уряду, але твердо впевнені, що захищають свої сім’ї і свою Батьківщину, що Україна мусить там бути.
Після одного з концертів до мене підійшов бойовий офіцер Володимир Лисенко і сказав: «Я хочу дати вам свої чотири рядки:

Ди­вуй­тесь па­ни­чі з Аме­ри­ки, Єв­ро­пи,
Ті­кай­те аж до бі­са кля­ті мос­ка­лі,
Я не за­мерз, я тут, жи­вий в око­пі,
Зі­грі­тий ви­ши­ван­кою рід­ної зем­лі».
Я дописав текст і вийшла пісня «Вишиванка рідної землі», яку тепер також співає Павло Скляров.
А ще мене дуже вразила така історія. У Сухій Балці розвідники оселилися в напівзруйнованій, покинутій хаті. Бійці її відремонтували, привели в людський вигляд, грубку зробили, на якій готують їсти, опалюють для тепла дрівцями. І тут з’являються господарі, які мешкають в іншому кінці села. І що ви думаєте? Вони заправили брати триста гривень із кожного бійця за квартирування, точніше, за те, що бійці захищають цих людей і відремонтували оселю. Як казав хтось із великих циніків: «Нічого особистого, суто бізнес». Отакий нюанс. Коли я почув про це, я відчув страшенне збентеження.
— Ви ка­же­те, що бій­ці тре­но­ва­ні, ін­те­лек­ту­аль­ні. Ба­га­то хо­дить роз­мов, що в зо­ні АТО п’ють око­ви­ту, що з ро­сій­ськи­ми най­ман­ця­ми во­юють чи­ма­ло лю­дей, які на­чеб­то біль­ше ні­чо­го ін­шо­го не вмі­ють ро­би­ти. А що є на­справ­ді?
— Чутки, як завжди, надто перебільшені. Втім, розвідка — це еліта. Це — вуха, очі і розум батальйонів, які там стоять, тому у розвідці нема сторонніх людей. Ми коли в перший день до них заїхали, це було 14 січня — старий Новий рік. До повернення бійців із завдань співачки вбралися в українські костюми, наш звукооператор одягнув костюм Діда Мороза, я взяв гітару і проголосив: «Пане господарю, дозвольте заколядувати...» Потім накрили стіл.
Тож хлопці дозволили собі у святковий день тільки по півкелиха шампанського. Горілка стояла на столі, ми потім збагнули: вони виставили її для нас, ніхто не торкнувся сорокаградусної. Командир підрозділу Юра з позивним «Таєць» — неймовірно відповідальна людина.
Зазвичай розвідники об одинадцятій годині вечора йшли на бойове завдання, а о третій ночі поверталися. Кожні дві години мінявся черговий зі зброєю, все охоронялося ретельно, тому що передова була за сім кілометрів, ми чули постріли, хоча був режим так званої тиші. Я коли подивився на цих хлопців, зрозумів, що «ще не вмерла України ні слава, ні воля», що це — сіль і квіт нашої землі. Незважаючи на недолугість нашого уряду і реформ, які мляво ідуть (якщо сказати чесно, буксують), ці хлопці ніколи не відступлять і ніколи не увімкнуть задню швидкість, аж до повної перемоги над ворогом.
Знаєте, ця війна допомогла мені зрозуміти слова гімну України. Я раніше, бува, критикував його, казав: «Гімну 150 років. Він колись був слушний, а тепер — ні. От чуємо: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Тобто в гімні ми стверджували, що у нас панують вороженьки! Я казав: «Треба в гімні співати, що у нас розквітла Україна...» і в такому розрізі.
А тепер бачимо, що гімн Чубинського і Вербицького є не просто актуальним, а пророчим! У мене навіть є такі слова у пісні «Вишиванка рідної землі»: «Ви гімну України не читали, там у Расєї, у своїй сторонці, а в ньому наші предки кров’ю написали, що згинуть вороженьки, як роса на сонці». Шляхи Господні нам невідомі. Недарма, виходить, ми маємо саме такий гімн.
Та повернуся до вашого запитання. Зрозуміло, що є вельми різні люди в зоні АТО, не скрізь воюють, як кажуть, елітні хлопці. Один із бойових командирів 90-ї десантної бригади (до початку війни стажувався в США) сказав, що 80% втрат нашої армії — від п’янки і тільки 20% — втрати бойові. Втім, є підрозділи, для яких алкоголь — табу, бійці і краплини не вживають, бо чітко знають, що від цього залежить їхнє життя. А вони прагнуть жити для того, щоб перемогти ворога.
Я б, до речі, бойових офіцерів, які мають досвід, поранення, ставив би на посади міністрів, тому що це — майбутнє нашої України. Інша справа — тилові генерали, які не здатні на перекладині двічі підтягнутися і правильно розпланувати операцію.
— На яких зна­них лю­дей ви­ве­ла Вас му­зич­на твор­чість, з ким за­при­яз­ни­ли­ся?
— У першу чергу це композитор Віктор Степурко, ми дружимо понад 23 роки, я співаю в його хоровому ансамблі «Святколо», це досить знаний колектив в Україні, лауреат всеукраїнських і міжнародних премій. Віктор Степурко — всесвітньо відомий композитор, заслужений діяч України, має море премій, але головна його премія — імені Тараса Шевченка. Він блискуче аранжував кілька моїх пісень у стилі гуртів «Менсаунд» і «Піккардійська терція», тобто акапельно.
Після виконання однієї з цих пісень на Івана Купала я сказав: «Вікторе Івановичу, я вже можу спокійно помирати», він усміхнувся: «Та ні, у Вас попереду ще багато хороших пісень, я хочу попрацювати і з ними». Коли його запитують: «А чому Ви пишете багато хорової музики і мало пісень?», він відповідає: «Тому що всі мої пісні написав Володимир Хоменко». Це — найвища подяка, яка тільки може бути.
Я дружу з художником Анатолієм Марчуком, який певною мірою вже став моїм продюсером, він хоче познайомити з моєю творчістю якомога більшу кількість українців. Дружу з народним артистом України Анатолієм Паламаренком, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України. Сподіваюся, що повний текст вірша «Вишиванка рідної землі» він декламуватиме на концертах, він це робить просто геніально, всередині у мене звучить голос Паламаренка, бачу його обличчя, міміку...
— А бу­ли спро­би ви­сту­па­ти з ним у тан­де­мі?
— Хіба що на презентації книжки про нього. Пісню «Просто Макарів» (а то його Батьківщина) він голосно, на весь зал підспівував. Гадаю, що скоро і спільний концерт станеться, прагнення, як і думки, матеріальні.
— Чи звер­тає ува­гу на Вас Ук­ра­їн­ське ра­діо?
— Так, на радіо звучать мої пісні. Щоправда, наше радіо боїться гостросоціальних пісень, на жаль. 25 років минуло, а в них ще старі стандарти, бояться. Тож доводиться бути дипломатом. Пригадую скандал 1993 року. І дотепер пісню «Незалежність» я не пропоную Національному радіо, співаю тільки на своїх концертах. Мені Степурко сказав тоді: «Володимире, для чого Ви її співали? Вони перекриють Вам кисень». Я відповів: «Я не дихаю їхнім киснем, я дихаю своїм».
А почала скандал звукорежисер, навіть не ведуча передачі, стала мені кричати з-за скла: «А Ви що, за Совецький Союз?» Я кажу: «З точністю до навпаки. Всі цю пісню розуміють, окрім Вас». Призупинили скандал. Радійники кажуть: «Давайте іншу якусь пісню». Я заспівав «Мила земля». Кивають: «Те, що треба». Я зазначаю: «Та це ж про те саме, шановні! Пісні «Незалежність» і «Мила земля» — про любов та гідність, тільки різними словами».
Найліпше на мої пісні реагує шкільна і студентська молодь, для мене це тестування є дуже важливим, бо, як кажуть, вустами дитяти глаголить істина.
— Чи сто­сує­ть­ся Вас при­мов­ка: «Чук­ча не чи­тає, чук­ча пи­ше»? Тоб­то чи слу­ха­єте Ви ко­лег?
— Мені подобається, як працюють Святослав Вакарчук, Дмитро Шуров, «Онука», «Манекен».
Не кажу, що мої пісні досконалі, але я їх усі люблю. Той же Віктор Степурко з цього приводу сміється: «Якби Ви їх не любили, то не писали б». Здається, Баха цитував, який казав, що він закоханий у всі свої твори.
Втім, у мені не вщухає внутрішній цензор, деякі свої пісні я шліфую (передусім тексти) роками, і внутрішній редактор мені говорить: «Ні, це не те».
До речі, коли я видав свій другий диск, моя дружина на мене дуже сварилася, казала, що я «останні гроші із сім’ї виводжу на свої пісеньки», звернулася до дітей: «Ваш батько — якийсь ненормальний, він якийсь прибулець». Я відразу підхопив: «О класна назва для наступного диска — «Акустичний прибулець». Жінка каже: «Ви бачите, він навіть зі сварки фільтрує слова для своєї творчості».
«Акустичний прибулець» — двомовний диск, я так його замислив, там є слоган: «Дві мови — єдина Україна». Анатолій Паламаренко критикував, я зауважив: «Анатолію Нестеровичу, на Сході України 60% — російськомовні українці». — «Але вони за українське сало і за український борщ помирають». — «Ні, за сало і за борщ вони помирати не будуть, вони помирають за Україну».
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».