Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Листопад 14, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 06 Листопад 2015 18:53

Богдан Сушинський: мій коник – таємниці і надзвичайні долі людей

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — Бог­дан Су­шин­ський: пись­мен­ник, на­уко­вець, гро­мад­ський ді­яч. Іс­то­рик та ідео­лог су­час­но­го ук­ра­їн­сько­го ко­зац­тва. Ака­де­мік Між­на­род­ної ака­де­мії на­ук, осві­ти, про­мис­ло­во­сті та мис­тецтв (при ЮНЕС­КО, США). Йо­го тво­ри пе­ре­кла­да­ли сім­над­цять­ма мо­ва­ми сві­ту. Від­зна­чає­ть­ся ди­во­виж­ною пра­це­здат­ніс­тю і плід­ніс­тю: опуб­лі­ку­вав май­же 180 кни­жок, зок­ре­ма на­уко­вих мо­но­гра­фій, іс­то­рич­них, при­год­ниць­ко-аван­тюр­них і фан­тас­тич­них ро­ма­нів, тво­рів для ді­тей.

За видатний внесок у розвиток вітчизняної і світової культури Б. Сушинський відзначений Американським біографічним інститутом золотою американською медаллю честі. Нині він — офіційний радник цього Інституту.

Лауреат Міжнародної літературної премії ім. О. Дюма, Міжнародної літературної премії ім. І. Мазепи, премії Українського козацтва «Лицарське перо» тощо.
За заслуги в розвитку літератури, історії та культури, козацького і лицарського руху в Україні Богдан Іванович також пошанований низкою інших урядових, патріарших, козацьких та лицарських нагород.
Нині Богдан Іванович працює над кількома творами.
— Бог­да­не Іва­но­ви­чу, роз­ка­жіть про Ва­ші лі­те­ра­тур­ні ужин­ки.
— У мене на цей час вийшли 176 книжок з перевиданнями. Скажімо, торік пішли у люди 20 книжок. Цього року поки що 7. Ще 3 готуються.
Я за натурою самітник, людина, яка не звикла до компаній, гуртів, кланів, хоча я тривалий час очолював Одеську письменницьку організацію. Я звик сидіти за письмовим столом і працювати. Кілька напрямків розвиваю. Передусім козацьку тематику. В основному працюю за першоджерелами. Випустив двотомник «Козацькі вожді України». Перше видання з успіхом розійшлося по всій Україні, нещодавно здійснилося перевидання. Це — 205 імен гетьманів, кошових отаманів, полководців.
У руслі цієї тематики щойно вийшов роман «Шабля, освячена Римом» — про гетьмана Сулиму, єдиного з усіх полководців козацьких, який був прийнятий Папою Римським Павлом V і нагороджений золотою папською медаллю як борець із турецькою експансією.
— Це прав­да, що Ви іні­ці­юва­ли пе­ре­нос пра­ху геть­ма­на Ма­зе­пи з ру­мун­сько­го міс­та Га­лац у Ба­ту­рин?
— Не тільки ініціював, а сам це здійснив. У жовтні 1709-го гетьман був похований у кафедральному соборі Святого Георгія в Галаці. У Батурині відбулося поховання урни з прахом Івана Мазепи в каплиці на території Державного культурно-історичного заповідника «Гетьманська столиця», в якому потім створили Алею українських гетьманів.
Під цю подію вийшов мій роман «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина», де я розповідаю серед іншого, спираючись на румунські документи, як тіло Мазепи переносили з Варниці під Бендерами до Галаца, як там висадили у повітря за наказом із Москви храм, бо там був похований Мазепа.
Потім вийшов роман-есе «Гетьман Виговський. Погляд з XXI століття». Там теж є відомості про поховання Мазепи з безліччю деталей.
Я написав історію скиту Манявського в Карпатах на Івано-Франківщині. Це — старовинний високогірний монастир, який за Кучми був відроджений. До мене звернувся настоятель монастиря і попросив написати його історію. Надали невеличкий літопис одного з першозасновників (початок XVII століття), я переклав його сучасною літературною мовою і написав книгу, яка отримала благословення архієпископа Івано-Франківського. Книжка вже витримала два видання.
Затим написав на основі документів том «Хмельниччина» про те, що відбувалося у давнину у цьому краї. Було багато позитивних і цікавих відгуків. Описане вельми лягало на сучасність, це — початок руїни, основа, суть того, з чого все починалося у нас нині. Кумівство, дерибан, підкилимні ігри, корупція — це сконцентрувала в собі Хмельниччина, і це привело до великої руїни, що триває досі.
Видав першу у світі «Всесвітню козацьку енциклопедію» — про всі козацтва світу (незалежно від політичної приналежності): у Росії, Білорусі, Австралії, Канаді, Аргентині, інших країнах, плюс відомості про письменників, які писали про козацтво і мали до нього стосунок. Я, до речі, був серед тих, хто відроджував козацтво в Україні, отже, був наказним отаманом з питань ідеології українського козацтва, заснував Чорноморсько-Дністровське козацтво.
— Ска­жіть кіль­ка слів про се­рію «Ко­заць­ка сла­ва».
— Її відкриває роман «На лезі меча». Про що він? У Західній Європі йде Тридцятирічна (1618–1648) війна. Франція, яка воює проти Іспанії та її союзників, украй виснажена. Перший міністр Франції кардинал Мазаріні, що правив разом із королевою-регентшею (при п’ятирічному королі Людовику XIV) Анною Австрійською, звертається до союзного польського короля Владислава IV з проханням терміново надіслати воїнів. За наказом Владислава в Париж на переговори вирушили молоді офіцери реєстрового козацтва (тобто такі, що перебувають на службі у короля) — Богдан Хмельницький та Іван Сірко, згодом відомі полководці.
Після перемовин дві з половиною тисячі козаків попливли морем із Польщі. Два з половиною роки переможно воювали на території Франції під командуванням Сірка. Збереглося чимало документів, гравюр. Козаків панічно боялися. Іспанці воювали, закуті у панцирі, шоломи, а наші хлопці розривали на грудях сорочку і йшли у бій. Найдивовижніше, що при штурмі Дюнкерка українські козаки билися спільно з королівськими мушкетерами д’Артаньяна. Коли роман вийшов, мені казали: «Ну, Богдане Івановичу, ми, звісно, Вас поважаємо, але це Ви вже придумали». Ні! Справді козаки воювали з королівською гвардією, якою командував Шарль Ож’є де Бац де Кастельмор, граф д’Артаньян, саме той, з кого списав свого д’Артаньяна Дюма.
Загалом вийшло шість романів, присвячених епопеї України і Франції.
Другий пласт — це лицарство (пам’ятаєте ордени: Тевтонський, Лівонський...). Я брав участь у відродженні сучасного європейського лицарства, в тому числі в Україні, є одним із засновників лицарського ордена архістратига Михаїла. Написав першу у світі «Всесвітню історію лицарства», величезний том.
Здається, у 2001 році був з’їзд європейського лицарства на півночі Італії у місті Арона (на кордоні зі Швейцарією). Мене запросили, я представляв українське лицарство. І коли там відбулася презентація «Всесвітньої історії лицарства», європейці були в шоковому стані: приїхала людина з невідомої України, яка написала про лицарські ордени різних країн. Мене нагородили медаллю Святого Амброзія — церковною нагородою високого рівня Ватикана. Амброзій — святий, якого шанують католики і православні.
Після цього я написав «Історію українського лицарства», починаючи від козацтва, про всі лицарські ордени, які були в Україні. Став одним із засновників лицарських осередків у Галичині та на Одещині.
Тепер розповім про третій мій творчий масив. Я переклав «Велесову книгу». Вже маю чимало послідовників. А почалося з поїздки до Сан-Франциско. Там у російськомовному емігрантському журналі «Жар-птица» вийшли перші публікації велесових дощечок. Я там був, шукав сліди. Повністю переосмислив усю історію з «Велесовою книгою». Першим довів, що це ніякий не літопис, а зібрання треб на поховання, одруження тощо. Це були язичницькі треби уже за християнства, коли язичники перебували у підпіллі, їхніх ідолів попалили або в Дніпро покидали. Я все переформатував, зовсім по-іншому скомпонував, розбив на тематичні розділи, дав своє тлумачення. І наклад цієї книжки за два місяці розмели.
«Велесова книга предків» буде перевидана найближчим часом.
— Ви має­те яр­лик «остан­ньо­го пись­мен­ни­ка Дру­гої сві­то­вої вій­ни». Чо­му?
— Бо написав понад тридцять романів, що складають цикл «Війна імперій». Книжки видавалися в Україні, Москві і в різних країнах.
Кожен мій роман — це певна таємниця Другої світової війни. Скажімо, роман «Антарктида. Четвертий рейх». Ви замислювались, куди зникла значна частина німецьких високопосадовців? Я багато разів був у Німеччині, мав доступ до багатьох документів, ще в радянські часи німецькі колеги-журналісти надали мені спогади Шеленберга, за що мало не потрапив туди, куди нікому не хочеться. В основу сюжету покладено історичні факти, пов’язані з версією про закладку таємничої військової бази німецьких військ в Антарктиді, йдеться про створення там Четвертого рейху чи Рейх-Атлантиди. Її створення проходило під патронатом особистого агента фюрера з особливих доручень Отто Скорцені.
В основу роману «Секретний рейд адмірала Бьорда» теж покладено реальний, хоча й огорнутий таїною і легендами рейд, здійснений у 1946–1947 рр. ескадрою американських військово-дослідницьких кораблів під командуванням відомого арктичного дослідника контр-адмірала Річарда Бьорда. Метою цього рейду, що призвів до зіткнень із невідомими військовими формуваннями, було виявлення й ліквідація секретної німецької військової «Бази-211» в Антарктиді. Цей військово-пригодницький роман-версія є своєрідним логічним продовженням романів «Антарктида: Четвертий рейх» і «Субмарини йдуть у вічність».
— То що ж Бьорд з’ясу­вав?
— Як тільки ескадра підійшла до певного району Антарктиди, піднялися тарілки, кілька американських кораблів потопили, кілька літаків збили, а Бьорда попередили, щоб більше жоден військовий корабель у цей район не заходив. Тож донині після 1947 року жоден військовий корабель до Антарктиди більше не підходить.
— Гіт­ле­рів­ські тех­но­ло­гії до­сі вра­жа­ють уче­них?
— Авжеж. Мій роман «Воскреслий гарнізон», присвячений подіям, що пов’язані з іншою таємницею Третього рейху — створенню підземної бази військ СС «Регенвурмлагер» («Табір дощового черв’яка») у Польщі. Там ходили ешелони, працювали електростанція, водопровід. Порівняно з нею ставка Гітлера «Вервольф» під Вінниччиною — банальне бомбосховище.
За оцінками військових фахівців, це укріплення неможливо було взяти штурмом, проте гітлерівці здали табір без бою. Існує також легенда про те, що на території бази проводилися секретні експерименти зі створення підрозділів воїнів-зомбі. Я пропоную свою версію загадкових подій.
— А це Ви є ав­то­ром ро­ма­ну про ди­во­виж­ну укра­їн­ку, кот­ра коман­ду­ва­ла ро­тою мор­ських пі­хо­тин­ців-де­сант­ни­ків?
— Так. 2010 року у Києві померла жінка на прізвище Євдокія Завалій.
Це — унікальний випадок. Вона родом із Нового Бугу Миколаївської області. Наступають німці, сімнадцятирічна міцна селянська дівчина приєднується до радянського шпиталю санітаркою. На Дніпрі її поранили. Виписують зі шпиталю, вона підстрижена, пілотка, гімнастерка. Приїжджають «покупці» з військових частин за поповненням.
Одне слово, як Євдоким Завалій вона мужньо воювала в складі 6-ї десантної бригади, протягом восьми місяців приховуючи свою стать (тільки на операційному столі розкрилося, хто вона). Після короткострокових офіцерських курсів, вже ставши командиром взводу, «Фрау Чорна смерть», як німці називали її в штабних зведеннях, Завалій зі своїми бійцями звільняла Новоросійськ і Севастополь, брала участь у штурмі Сапун-гори, висаджувалася з десантом в районі румунської Констанци і в Югославії. Нарешті, прославилася в боях за Будапешт.
У званні полковника хотіла після війни вступити у військову академію, але не пройшла медкомісії: контузії, поранення... Тож у Києві багато років працювала завмагом. Про неї іноді згадували, щось писали, та я про неї написав художній роман, що став справжнім бестселером.
Нещодавно я закінчив роман про генерала Василя Петрова. Цей українець родом із Запоріжжя до певного часу був Петренком. Він, здається, помер 2010 року під Києвом. Цього чоловіка, артилериста на пекельному Букринському плацдармі 1943 року тяжко поранили, відтяли дві руки, аж по плечі. Букринський плацдарм — для смертників, бо він був відволікаючим, головний був північніше — Лютезький плацдарм.
Петрова дивом звідти вирвали літачком У-2, підлікували, і він домігся, щоб його залишили в армії. За всю історію воєн не було подібного. Петров дійшов аж мало не до Берліна, був заступником командира полку у званні майора. Недалеко від Дрездена німецький снайпер прострелив йому обидві ноги. Снайпер був відомий, меткий, він просто знущався. Хірурги дивом врятували ноги Петренку. Після війни він знову-таки домігся, щоб його залишили в армії. І його залишили, здається, за наказом самого Сталіна.
Коли Союз розвалився, він уже був генерал-лейтенантом, заступником командуючого ракетними та артилерійськими військами України. Їхати в Москву відмовився, залишився в українській армії, отримав звання генерал-полковника...
Роман «Тричі воскреслий генерал» — про унікальну долю, за всю історію воєн не було офіцера, тим паче солдата, без обох рук, який воював кілька років, а потім служив в армії.
Отже, я завжди беру якісь надзвичайні долі людей, які мене вражають, відштовхуюсь від документалістики і вже потім даю волі уяві та фантазії.
Як історики пишуть? Скажімо, історію Великої Вітчизняної війни чи громадянської війни. «Кіннота Мамонтова наступала із заходу, війська Денікіна — з півдня, Врангель — з півночі». Так пишуть історію.
Але коли я проаналізував усю кухню, збагнув, що психічно нормальна людина так історію не сприймає.
Якщо я скажу: «Громадянська війна», ви кого згадаєте? Махна, Щорса, Котовського, Денікіна... І потім, уже залежно від ваших знань, начитаності, освіти, будете згадувати, а що ви у зв’язку з ними знаєте. Так само Друга світова війна — ви згадаєте Гітлера, Сталіна, Жукова, Кожедуба, Зою Космодем’янську...
Тож я почав писати історію тисячоліття України в постатях: про князів та полководців, про козацьких вождів України, а це сотні імен. Мені досі історики кажуть: «Богдане Івановичу, ну ясно, десь просковзнуло ім’я. А де Ви взяли біографії?» А біографії князів та гетьманів формувалися так. Я знаю, що нового кошового отамана в Запорозькій Січі обирали на Покрову, іноді в кінці року.
Скажімо, обрали Івана Чорного, і все, зависло, історики не знають подробиць і віх його життя. Але в зовсім інших документах: турецьких, польських, молдавських, румунських, чеських, литовських є раптом згадка, що такого-то року козаки на чолі з отаманом підійшли і обстріляли Тягиню (Бендери) на Дністрі, або Кілію. Стоп, а хто в цей рік був кошовим отаманом? Іван Чорний. Ось вам уже один-два абзаци його біографії. А ще в цей рік восени на польський сейм запросили делегацію на чолі з кошовим отаманом. Або польський посол королівства вручив кошовому отаману вірчі грамоти... Стоп, а кому саме? Про це можна дізнатися ще з якихось паралельних документів. І таким божевільним способом впродовж багатьох років я формував біографії.
— Як ро­сій­сько­мов­на Оде­са ста­вить­ся до Ва­шої ук­ра­їн­ської те­ма­ти­ки, до ге­ро­їч­них ук­ра­їн­ських ко­за­ків? Чи не­ма до­ко­рів, на­їз­дів?
— Розумієте, я народився у Самборі на Галичині. В Одесі я з 18 років, отже, я тут абсолютно свій. Колись про мене в Тернополі писали: «Гоноровий галичанин посеред Одеси». Так, я гоноровий галичанин. Мої предки — галичани, мій рід Сушинських має свій родовий герб. Тож я в Одесі демонстративно українець і демонстративно поводжуся так, як хочу, ніхто мені не указ.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН,
фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».