Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Квiтень 24, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 18 Вересень 2015 10:56

Олексій Владіміров: музей – це притулок справедливості для митця

Rate this item
(0 votes)

Ім’я скульп­то­ра Олек­сія Вла­ді­мі­ро­ва доб­ре ві­до­ме як в Ук­раї­ні, так і за її ме­жа­ми. У ньо­го за пле­чи­ма ба­га­то між­на­род­них та пер­со­наль­них ви­ста­вок. На дум­ку аме­ри­кан­ської кри­ти­ки, ро­бо­ти Олек­сія Вла­ді­мі­ро­ва, пред­став­ле­ні на пер­со­наль­ній ви­став­ці в Ка­лі­фор­нії, ви­зна­чи­ли «но­ву еру скульп­ту­ри».

Його твори зберігаються майже у 20 галереях і музеях України, серед них — Національний музей українського мистецтва, Київський музей російського мистецтва, Національний музей історії України, а також у приватних колекціях в Австрії, Англії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Швеції, Канаді та США. Київ має у своїй «колекції» «Майстра і Маргариту» біля Музею Михайла Булгакова на Андріївському узвозі, «Торжество буття» біля Трапезної церкви Михайлівського монастиря, «Рідкісну птаху» серед хвиль Дніпра.
Майстер з високим реноме, Олексій Владіміров виставляється у найпрестижніших столичних галереях і музеях: «Мистець», «Арт-Блюз», Український дім, «Мистецький арсенал», «Духовні скарби України».
Звертають на себе увагу назви робіт Владімірова.

Глядач починає думати про ті вічні теми і їх трактування, які висікає автор у своїх творах: «Замислений ангел», «Оголення істини», «Муза, яка скидає крила», «Материнство», «Вознесіння», «Полиновий вісник», «Остання заповідь», «Покрова Богородиці», «Святе сімейство», «Квіт сакури», «Вівтар Безмовності», Petra Genitrix («Народжена від каменю»)...
Від його скульптур неможливо відірвати погляд: багатство кольору, переходів, варіації тонів. «Люблю працювати з твердим деревом, гранітом, іншими каменями, але віддаю перевагу мармуру, — пояснює Олексій Владіміров. — Греки недаремно вважали, що немає для скульптури шляхетнішого каменю, ніж мармур (із грецької — «сяючий»). Він дає можливість майстру пограти формою, світлотінню, структурою. Малюнок визначається не тільки будовою мармуру, а й напрямком розпилювання каменю. Колір і малюнок «проявляє» полірування».
Мармур теплий, мов тіло. Те, що нині небагато скульпторів беруться відсікати зайве з мармурових брил, пояснюється не тільки проблемами з видобуванням придатної сировини. Скульптура з каменю — це тест на майстерність. Відсутність почуття гармонії, незнання анатомії відразу проявляється, й ніякі вигадки про новаторський погляд та свідому деформацію форм не приховають відсутність таланту.
Кожна скульптура Владімірова — це, по суті, маленькі новели, притчі, міфи, спектаклі і навіть музичні п’єси, настільки вони концентрують у собі почуття й думки їхнього несподіваного творця.
— Пане Олексію, що відсіялося, що стало головним у творчій діяльності?
— Справді, багато чого з часом стає (або здається) дрібним, другорядне намагаєшся відсіяти, щоб бачити тільки головне. Та пріоритети ті ж: хочу займатися мистецтвом, хочу бачити країну процвітаючою, хочу, щоб народ був щасливим. Художники живуть усіма радощами і проблемами людей. Просто ми гостріше сприймаємо дійсність, увесь час живемо емоціями, наші переживання переходять на наші творіння.
З віком активніше відкидаєш дрібниці, чіткіше розумієш: це і це — не потрібно, тож мотлох викидай на звалище. Це можуть бути і речі, і явища, і знайомства.
Ось у мене в підвалі скупчилося «творче сміття». Від того, що я не використовував 15 років, треба без жалю позбавлятися, я в цьому переконався.
— Маєте на увазі якісь заготовки, замальовки, ескізи?
— Так. Є старий матеріал, який під час перегляду раптом навіює нову ідею, і це лягає в арсенал майбутньої роботи. Та бува вчергове переглянув — і глухо, мертво, значить, викидай. Якось ревізував свої малюнки, прийшов Микола Муравський, графік з Ялти, запитує: «Це ти малював?» — «Так». — «Викидаєш? Не здумай!» — «Та мені просто соромно...» — «Ти не розумієш, скільки це коштуватиме! Залиш». — «Колю, мені це не подобається, тому викидаю».
— Він переконав Вас, що це потрібно зберегти?
— Ну, один малюнок я залишив, решту викинув.
— Що геніям видається не досконалим, згодом для нащадків стає повчальним.
— Мені образливо за геніїв. Припустимо, хтось із великих записував щось суто для себе, а потім не встиг знищити те, що за життя ніколи не дозволив би показати. А у людей є властивість пхати носа в чужі листи, заглядати в чужі вікна. Є абсолютно інтимні речі, потаємні місця, полички, і митець не хоче, щоб туди хтось зазирав, торкався навіть пилу. І тепер, і через десять років, і через сто. Ми ж виставляємо певну межу в спілкуванні з деякими людьми, які нам неприємні або чужі.
— Що із сотвореного стало «піснею»?
— Ось ми говорили про те, що непотрібне слід викидати. А є речі, які довго втілюються в силу різних обставин. Усі ми знаємо знамениту фразу Гоголя «Редкая птица долетит до середины Днепра», яка знадобилася письменникові для опису могутньої ріки.
— За його життя Дніпро справді був неймовірно широкий, навесні протилежного берега точно не було видно.
— Це так, але Гоголю потрібен був гострий образ, щоб це підкреслити. Пам’ятаєте: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет, ни прогремит. Глядишь, и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьется по зеленому миру... Редкая птица долетит до середины Днепра. Пышный! Ему нет равной реки в мире...»
Мало хто не знає цієї цитати з повісті «Страшна помста» («Вечори на хуторі біля Диканьки»).
Років двадцять тому, коли я сидів у колі поетів, виникла ідея увічнити «рідкісного птаха». Цю ідею я спробував реалізувати на двохсотріччя Гоголя, зробив у бронзі варіант. Але десь встановити не вийшло. Я зрозумів: це дорогий проект. Якось на своїй персональній виставці в Музеї «Духовні скарби України» я знайшов спонсорів. Проект реалізувала організація Kiev Fashion Park, яка раніше займалася благоустроєм Пейзажної алеї, потім допомагала художникам встановлювати декоративні форми, скульптури, лавки, облагороджувати фасади будинків.
Багатьом було цікаво знати — який вигляд мав цей рідкісний птах і яка його подальша доля? Я запропонував позитивний сценарій — птах усе-таки долетів до середини повноводної річки і... сів на опору давно зруйнованого Наводницького мосту, неподалік від моста Патона.
— Отже, до колекції пафосних металевих витворів у районі Наводницького парку (чайка, Батьківщина-мати) додався ще один — симпатичний урбаністичний птах made in metall, чимось схожий на паперового орігамі...
— Хай так. Птах вийшов чималенький — заввишки 3,5 метра, розмах крил 5 метрів, вага 500 кілограмів. Для його виготовлення я на п’ять місяців орендував один із цехів дослідного заводу зварювального устаткування Інституту електрозварювання ім. Євгена Патона. Незважаючи на свою масивність, птах має вигляд легкого та стрімкого.
Акцентую на низці воістину містичних збігів, які не могли не проявитися, оскільки я взявся за такого «чаклунського» письменника. По-перше: бик мосту розташований якраз на середині Дніпра, по-друге — технічні характеристики опори ідеально підійшли для установки птаха, і взагалі — рідкісний птах органічно вписався в тло Лисої гори!
У темний час доби птаха підсвічують з мосту Патона. До того ж — старенька мостова опора давно є місцем розвороту туристичних катерів.
— Що то за птах конкретно? На чайку схожий?
— Ну це ж умовність. Чому на чайку? Це присвята видатному письменнику Гоголю, одному з найулюбленіших моїх авторів. Я роздумував над його життям, яке виявилося дуже трагічним. Він написав геніальний роман «Мертві душі», а потім в якомусь страшному стані спалив продовження — другий том. Одне крило (як символ поезії, як письменницький інструмент — перо) я спрямував у небо, а друге крило зобразив надламаним. Я передав роздвоєння особистості Гоголя, показав символ життя письменника. Тому коли мене запитують, що це за птах, я відповідаю: «Взагалі-то це людина з крилами, що стоїть на колінах. Розумієте, художник літав — і раптом у нього одне крило надломилося...»
— Скульптори, наскільки я знаю, поділяються на дві категорії. На тих, які ліплять з глини (і потім переводять скульптуру в різні матеріали) і на тих, які викарбовують із каменя. Ви з другої категорії?
— На 80%. Але я можу і ліпити, тобто роблю твори з глини, які потім виливаю з бронзи. Річ у тім, що мислення скульптора, який працює з каменем, дуже відрізняється від мислення скульптора, який ніколи з ним не працював. Тому що глина — це такий вільний матеріал, з якого на каркасі можна робити будь-що, творити будь-які активні речі, я їх ще називаю агресивними, бо вони вільно в простір вписуються, підкорюють його, руйнують. А камінь — це матеріал, який гармонізує простір, розумієте? Неможливо зробити так, щоб він став агресивним, бо фігуру потрібно вписати в єство каменю, а не в простір.
— Але можна якогось демона витесати...
— Я маю на увазі форму, а не зміст. Звичайно, якщо ти захочеш зобразити демона, то його можна і в камені побачити, вписати в нього. В роботі з глиною тебе нічого не обмежує, додавай, нарощуй, як хочеш. Камінь обмежує тебе технічно, але змушує працювати твоє пластичне мислення, фантазію, не звужує їх, а спонукає придумувати, вишукувати переконливі форми. Тому, коли я приходжу на виставку, одразу бачу: цей скульптор працював з каменем чи ні. До речі, скульптори, які працюють з каменем, цікавіше творять у бронзі, вони набагато міцніші, переконливіші у своїх конструктивних підходах, у них мислення інше, пластичніше.
— Я уявляю, як із глини або пластиліну можна щось зліпити методом проб і помилок. Але як із каменя можна створити детальну фігуру людини шляхом відсікання зайвого, знаючи, що виправленню нічого не підлягає, для мене це є цілковитою загадкою.
— Високий майстер ніколи не зіпсує те, що замислив. Непоступливий камінь, безумовно, один із моїх улюблених матеріалів.
— А який конкретно?
— Це залежить від завдання. Я люблю мармур і граніт. Є вапняки, пісковики, багато усіляких матеріалів, їх можна вільно придбати, тепер немає обмежень. Кольорові, однотонні, різних відтінків. Усе залежить, повторюю, від поставленого пластичного завдання. Можна освітленням підсилити, навіть фарбуванням. Про греків пишуть, що вони колись фарбували свої скульптури. Скільки я роздивлявся грецькі скульптури та інтер’єрні роботи, не побачив на них слідів фарби, а вона просочує мармур за тисячі років намертво, нічим не відмиєш. Гадаю, греки не фарбували мармур, як нам розповідають.
— У нас шалено політизований час. Чи дозволено художнику, який тягнеться до небес, бути політизованим, ідеологізованим?
— Скажу так. Від початку доленосних подій я з колегами був на Євромайдані. Творчо працювати було майже неможливо, я дуже переживав. Як і всі. Вночі схоплювався і біг до комп’ютера: подивитися по Інтернету новини. Що там? Розігнали, не розігнали... Однак зібрав себе до купи і разом з трьома колегами організував виставку під час революції в галереї «Мистець» (метро станція Толстого). Люди з Майдану приходили до нас.
Мистецтво скульптури за своєю суттю вічне, воно не передає, як газета або ТБ, щось актуальне, не працює на злобу дня, не документує подій, але дух часу повідує, доносить важливі думки і почуття на рівні вібрацій серця.
Зараз іде війна, лютує закамуфльований агресор Росія. Безумовно, я не збоку і не осторонь. Заідеологізований, заполітизований? Просто намагаюся аналізувати події, мене важко зомбувати. Дивлюсь новини — і мені важливий не коментар журналіста, ведучого, політолога, а факт, який я сам аналізую. Ми мусимо вирощувати в собі здібності не піддаватися інтерпретаціям і перекручуванням подій, необхідно самому осмислювати дійсність, брати факти за роги, і тоді нас важко буде обдурити. Проаналізувати загалом неважко, візьми факт в кількох подачах, у кількох ЗМІ і спокійно зроби висновки об’єктивні.
Звичайно, те, що відбувається в країні, дуже впливає на творчий тонус, довго відходиш, важко працювати в таких умовах. Однак ці колотнечі привносять у творчість також нові нюанси.
— Що у планах?
— Готуюся втілити великий проект. Є концепція, назва, я поки що не хочу видавати. Ідея серйозна, глибока, не висмоктана з пальця, логічно дуже вибудувана, з родзинками. Цей об’єкт потребує великого простору, щоб його виставити.
— У «Мистецькому арсеналі»?
— Є деякі пропозиції, зважую. Бог виведе.
— У вашій майстерні живе сад скульптур — ваші улюблені роботи, які виставлені з любов’ю і становлять композицію. Краса неймовірна! Тут можна знімати фільми, кліпи і телепередачі. Чи цікавляться цим дивом телевізійники та кіношники?
— Нещодавно в моїй майстерні знімав телеканал «Інтер». Загалом телевізійники з’являються, коли вирішують якісь свої цільові завдання. Немає такого, щоб мій сад скульптур став антуражем для якоїсь постійної передачі про культуру. Нині немає завдання показати художника красиво. Раніше митця взагалі третирували, вважалося, що його показувати — це реклама.
Тоді не показуйте Мікеланджело, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Айвазовського, заодно не показуйте Ніагарський водоспад, єгипетські піраміди, Говерлу — це ж реклама. Так можна догратися до повного маразму. Люди не бачать того, що відбувається в житті сучасного художника, і це є втратою для культури і суспільства.
— А що «Інтер» знімав?
— Сюжет про мене. Готується видання книги «Сто знаменитостей України». З портретами і біографіями. «Інтер» знімає під цю книгу матеріал, телевізійники розкручують проект. Вони хочуть зробити навіть 3D про знаменитостей. І добре, нехай хоча б так художників підносять. Є, виявляється, люди, які вкладають у це гроші. Я навіть не очікував, що таке трапиться.
— І коли цей монументальний фоліант вийде?
— Його пишуть. До мене двічі приїжджали, інтерв’ювали, збирали матеріал. Навіть взяли фотографії з мого дитинства. Готують вельми широку інформацію. Це хороша справа, оскільки художники в Україні в опалі, втім, письменники і діячі музики теж.
Мінкульт і музеї не купують твори мистецтва, як це було до кінця вісімдесятих років. Звідтоді росте чорна діра, фонди музеїв не поповнюються, мистецтва періоду Незалежності начебто нема, воно не зібрано і не відображено, майстрів мистецтв, які трудилися майже чверть століття, нема в історії, їхні роботи — за кордоном, у приватних колекціях або ж у майстернях валяються. Це страшний провал.
За радянської влади працювали закупівельні комісії Міністерства культури, з придбаного представники різних музеїв вибирали найкраще. У багатьох державних і національних музеях є мої роботи. Але вони придбані в радянський час. Нині музеї не здатні поповнювати фонди. Тож у видання «Сто знаменитостей України» вкладена чудова блага мета — принаймні на папері зафіксувати житіє творців та їхні шедеври. Та якби ще наша творчість була представлена в музеях, це означало б, що у світі є справедливість.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».