Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Листопад 15, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 12 Червень 2015 07:14

Михайло Сидоржевський: ми самі є причинами поразок і перемог

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Ми­хай­ло Си­дор­жев­ський, го­ло­ва На­ціо­наль­ної спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни, по­ет, пуб­лі­цист, крає­зна­вець і гро­мад­ський ді­яч.
По­ка­зо­вим є йо­го твор­чий шлях як ре­дак­то­ра, адже він очо­лю­вав га­зе­ти з вель­ми ха­рак­тер­ни­ми на­зва­ми — «Віль­не сло­во», «Са­мо­стій­на Ук­раї­на», «Ук­ра­їн­ське сло­во», «Книж­ко­вий ог­ляд», «На­ція і дер­жа­ва», «Лі­те­ра­тур­на Ук­раї­на». З «Лі­те­ра­тур­ної Ук­раї­ни» він звіль­нив­ся че­рез кон­флікт з очіль­ни­ком НСПУ Во­ло­ди­ми­ром Яво­рів­ським, та 9 жовт­ня 2009 р. по­ба­чив світ пер­ший но­мер но­вої «Ук­ра­їн­ської лі­те­ра­тур­ної га­зе­ти», за­сно­ва­ної та очо­лю­ва­ної Ми­хай­лом Си­дор­жев­ським.
З 2012 ро­ку — він го­ло­ва Ки­їв­ської місь­кої ор­га­ні­за­ції НСПУ. 29 лис­то­па­да 2014-го Си­дор­жев­сько­го об­ра­но го­ло­вою На­ціо­наль­ної спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни.

— Пане Михайле, певно, почнемо з творчості.
— На сьогодні я автор всього чотирьох книжок. Це — збірка поезій «Навпіл між обома світами» (2004), книг публіцистики «Здвиг» (2005), «Туга за свободою» (2007) та «Пам’ять нашого роду» (2013). Я є автором численних публікацій у різноманітних виданнях на теми культури, політики, літератури, історії. Пишеться книжка прози, це буде, очевидно, повість, так звана асоціативна проза. Пишеться публіцистика, але...
— Щось гальмує?
— Під час подій на Майдані починаючи з 1-го грудня 2013 року я практично щотижня відгукувався на своїй сторінці у Фейсбуці, у виданнях. Та після того як загинули люди, мене щось наче затисло, зажало, дуже важко пишуться після того рядки, відчуваєш: не годиться, фальшиве, не те... Спрацьовує моральний стопор: чому я тут, а хтось там... Чи маю я моральне право писати, не побувавши в зоні АТО?
Якщо на Майдані я до певної міри був одним з учасників, то чи маю тепер духовний дозвіл змальовувати, оцінювати, «кукурікати», як дехто з наших колег, що не мають найменшої уяви про те, що відбувається. Це психологічно важко, тому ось такий непростий у мене період.
А ще завантаженість колосальна у Спілці письменників України. Спадок, який ми отримали торік, дуже непростий. Проблеми, які були створені за часів Яворівського, досі змушені розв’язувати і вирішувати. Перші кілька тижнів після обрання мене головою Спілки я буквально перебував у стані шоку, кажу це відверто, чесно, не міг ночами спати, переживав, думав про те, що робити.
Як Спілку зберегти? З одного боку, дуже велика підтримка була: 249 голосів підтримали мене на з’їзді, а основний опонент набрав усього 67. А з іншого боку, величезна відповідальність і жахливий стан спілчанських справ. Тепер принаймні вже є певний досвід, я відчув якесь опертя, є твердь під ногами, якісь речі починають працювати, позитивні результати з’являються.
Ми відсуджуємо спілчанське майно, зокрема письменницьку поліклініку на Рейтарській, переглядаємо орендні умови щодо інших наших об’єктів.
— Які є найбільші втрати?
— Велика втрата сталася на Банковій, 2, саме там, де міститься Будинок письменників. Туди зайшла фірма-орендар під хитрою назвою «Банкова, 2», за якою стирчать вуха московського «Альфа-банку». А до нього має безпосередній стосунок Путін. Тобто все досить серйозно. Сталося так, що 537 квадратних метрів нашої площі (а всього 2000) — це підвал із колись легендарним кафе «Еней», це — двір (там варяги побудували ресторан-сад і літній майданчик), у нас намагаються відсудити.
— Чому так сталося?
— Тому, що був підписаний дозвільний документ на порушення закону за підписом тодішнього заступника міністра культури Губіної (в уряді Януковича, коли Мінкульт очолював Кулиняк), згідно з яким комерційна структура «Банкова, 2» отримала право на реконструкцію і перебудову будинку, який є пам’яткою архітектури та історії. Тож ця фірма почала претендувати на частину нашого майна і території, відмовилася від сплати половини оренди. Наша юридична служба працює, суди відбуваються. Ми неодноразово зверталися у високі інстанції. На сьогодні, наскільки я розумію, може бути і політичне рішення.
Крім того, якщо говорити про майно, Спілка має в Києві на вулиці Гончара, 52, будинок, але за часів знову ж таки Яворівського майже все приміщення (за винятком чотирьох кімнаток, де перебуває спілчанське видавництво «Український письменник») здали в оренду за дуже низькою ціною.
Нинішній орендар банально здає приміщення в суборенду, має на цьому великі гроші, а письменники — в прольоті. Ця угода діє до 2017 року, я зараз ставлю питання жорстко: якщо ми не приведемо ціни на оренду до середньостатистичного рівня, то доведеться прощатися, ми не будемо співпрацювати на таких кабальних для нас умовах.
А ще доводиться розгрібати проблеми в Одесі, Трускавці та в Ірпені, де Спілка має Будинки творчості.
— До речі, видатний український письменник, лауреат Шевченківської премії Василь Голобородько знайшов притулок в Ірпінському будинку творчості письменників, бо змушений був покинути рідний Луганськ, отже, полишити домівку й всі свої архіви та напрацювання. Була відозва українських митців до української влади всіх рівнів допомогти Голобородьку з житлом. Яка ситуація зараз?
— Долю відозви я не знаю. Але ще й від Спілки письменників був лист на ім’я Президента та голови Київської міської адміністрації. Я також мав розмову з Маркіяном Лубківським, радником голови СБУ, сином знаного письменника Романа Лубківського. Він займається цим питанням, і мене обнадіяв, що через Київську міську адміністрацію, через Віталія Кличка проблема має бути вирішена. Гадаю, насправді для нашої влади зовсім не складно надати однокімнатну квартиру такому заслуженому письменнику і достойному чоловіку, як Василь Голобородько.
— Отже, поточних справ вистачає.
— А ще є невідкладні організаційні речі.
Нещодавно я був чотири дні у Львові. Я завжди намагаюся, коли відбуваються звітно-виборні збори в обласних письменницьких організаціях, особисто їхати і брати участь у них. Перед тим збори були в Луцьку, Івано-Франківську, Полтаві, Дніпропетровську. Я маю тримати руку на пульсі наших організацій, але принцип мій і моєї команди — ми не нав’язуємо своєї волі, письменники на місцях мають ухвалювати важливі рішення.
На жаль, не завжди так було, деякі мої попередники у кріслі голови Спілки зловживали владою, намагалися нав’язати своїх кандидатів у голови обласних організацій з тим, щоб вони були ручними, слухняними. У нас інший — демократичний — підхід, без ніяких лапок і перебільшень, рішення має виносити обласна організація, але й відповідальність тоді на обраному голові.
Тож до Львова була надзвичайно серйозна поїздка. Я також виступив на Личаківському цвинтарі на заході вшанування пам’яті Івана Франка, він помер 28 травня 1916 року у віці 60 років. Перед львівською елітою я озвучив пропозицію Спілки письменників долучитися до розробки програми вшанування пам’яті Івана Франка, адже наступного року буде сто років від дня його смерті і 160 років від дня народження.
Ми також сподіваємося, що підключимо Академію наук та Інститут літератури. Йдеться про стотомник Франка, який ще за часів Ющенка було ініційовано, оголошено, бо досі Франко виходив 20-томником і 50-томником. А Франко написав сто томів, якщо не більше, це — наш титан українського національного відродження. І ганебно, що половина написаного ним досі не видана. У мене була зустріч із головою Львівської облдержадміністрації, ми кілька позицій обговорювали, в тому числі і моє клопотання-прохання підключитися до видання стотомника, і він пообіцяв, що обласна адміністрація профінансує перший том, тобто справа таким чином хоча б стартує.
— Що маємо на спілчанській творчій ниві?
— Спілка письменників започаткувала низку проектів. Зокрема, ми напрацьовуємо молодіжний напрямок (молодь має піти до Спілки), недавно провели Міжнародний молодіжний форум, приїхало 120 молодих людей з України, кілька з-за кордону.
Тільки-но завершився візит делегації польських письменників — вони відвідали Київ і Харків. Готується наша поїздка в Польщу на фестиваль «Галіцийська осінь», згодом польська сторона запрошує ще на один захід.
У нас хороші контакти з білоруськими письменниками, вони до нас вже двічі приїжджали. На кінець червня планується круглий стіл за темою «Про стан зв’язків українсько-білоруських літератур». У міжнародному контексті на осінь заплановано літературний фестиваль «Київ — Луцьк» за участі білоруських письменників
А ще планується письменницька конференція щодо стану, напрямків, тенденцій у сучасній українській літературі. Бо що ж це таке: майно, гроші, борги, суди!.. А власне про першооснову, заради чого письменники живуть, тобто про творчість, ми чомусь забуваємо. Я думаю, що це надважливо зібрати на кількаденну конференцію поважних серйозних критиків, літературознавців, письменників, аналітиків.
Сподіваюся, Мінкультури підтвердить своє зобов’язання профінансувати книжковий проект «Українські письменники — воїнам АТО», фактично зібрана і підготовлена антологія. Окрім того, Київська держадміністрація обіцяє на серію «Перша книжка поета» виділити 400 тисяч гривень.
— Ваш коник — публіцистика, це певною мірою передбачення. Чи змінюється країна?
— Ви знаєте, в 2010 році я написав: «Ви відчуваєте, щось змінюється в настроях, у свідомості населення, цього постсовкового об’єднаного до купи адміністративно-територіального тераріуму, цього драматичного конгломерату історій, поглядів, світоглядів і перспектив. Щось нове народжується на наших очах, і привид новонародженого вже висить у густому повітрі, отруєному випарами підлих і гнилих часів... Скоро народиться... Попередні роки — роки страчених надій і можливостей — готували ці зміни, готували ці пологи.
Та чи здатна неосовкова держава-шизофренік, держава-інвалід, нещасна держава з культями замість рук і ніг і капустяною головою спродукувати щось здорове і адекватне, щось подібне не на себе?
Здатна, але не держава, це — народ здатен зробити.
Прагнення до наживи, цинізм, брехня, відступництво — ось цінності, що їх повсякчас демонструє в країні так звана політична еліта, нав’язуючи їх суспільству. Ось чесноти, якими удобрюється життєвий простір для української нації. А тому не дивуймося, що на цім полі буйно виростає бур’ян, чортополох і рута, волі нашої отрута.
Яка ідеологія нам потрібна? Яка ідея може об’єднати розбалансовану країну? Яка сила змусить політиків у цій країні припинити цинічно і безвідповідально цькувати одну частину України на іншу, намагаючись зіштовхнути лобами людей та ідеї, більша частина яких уже лежать у недосяжній історичній площині?
Які міфологеми реально працюють за нинішніх українських реалій? Чому над ідеологічною доктриною не працює ніхто: ні держава в особі відповідальних чиновників, ні політики, ні історики, ні письменники?
А може, й справді, століттями залишаючись «нацією без держави», ми втратили державотворчу потенцію, втратили волю бути сильною, домінуючою нацією, втратили інтерес до перемог?
Звиклі до поразок, ми навіть ці наші поразки возвели у ранг відзначень і святкувань; урочисто, на державному рівні, відзначаємо трагедію під Крутами, драматичний поворот історії під Берестечком, розстріл під Базаром. Що, невже нам так подобається лити сльози, проклинаючи «клятих воріженьків», картинно замітаючи при цьому шароварами?
Подібне самоїдство — чи не ознака того, що з національною психікою не все в порядку і що вона потребує негайної і ефективної корекції. Адже світ динамічно змінюється. Сильні гравці намагаються освоїти нові життєві простори, нові сфери впливу, незрідка зіштовхуючись лобами в тому чи іншому місці планети, проте продовжуючи боротися за місце під сонцем у цьому неспокійному і непередбачуваному світі.
Яке ж наше місце в цьому світі?..
Що ж вибродить зрештою із теперішньої збаламученої закваски? У який бік трансформується невибаглива «суспільна свідомість» як результат переварювання населенням цієї країни халтурного політичного їдла від його продуцентів — усіх цих злодійкуватих шулерів, котрі взялися нібито керувати і кудись вести?
Та щось нове вперто народжується на наших очах. Так вже було в історії, нація відроджувалась до нового життя — спаплюжена, оббрехана, затруєна, спустошена байстрюками й чужаками — але нескорена в нутряних глибинах своїх, з уцілілим хребтом, з жилавим вольовим характером.
Коли ти зрозумієш, що Господь — насамперед, а потім — країна, в якій живеш, її призначення перед світом, і лише після того, на третьому місці — ти, твої тілесні потреби, твоє черево ненаситне, — отоді лишень ти почнеш очищатися від скверни суєтної тлінної, від лушпиння марноти облудної щоденної, лиш тоді ти почнеш жити як вільна людина у вільній країні, а не як скот безсловесний в ярмі.
Жити так, як тобі призначено Богом».
— Дещо з того часу змінилося, але, на жаль, замало.
— Отож бо. Справжні зміни почнуться навіть не з економічних реформ, а з внутрішніх змін людей. По красивих деклараціях не залізеш нагору. Знаєте, якщо мавпа вище вилазить на дерево, то знизу краще видно, так би мовити, неприкриту сутність. Для когось необхідність змінюватися — це загальна фраза. Але насправді величезне значення має кожна окремішня особистість, те, наскільки вона розуміє своє призначення, свою місію на цій землі.
Ми вимагаємо, просимо, сваримо, лаємо владу. А чи міняємося ми самі? Нині вся, по суті, державно-суспільна машина спрямована у напрямку війни, на другому місці — соціально-економічні й політичні проблеми. При цьому забувається одна з ключових, базових, головних істин — якщо ми не змінимося самі, нічого не зміниться в державі.
Ми втратили дуже багато часу, фактично століття. Чому ми такі? Я нерідко задумуюся над цим. Ми ж не дурніші, дуже багато українців представлені в країнах світу на найвищих рівнях, усі визнають: українці розумні, працьовиті. А чому так стається, що історично у нас постійно проблеми? І ніяк ми не можемо з них вирватися і вибратися. Яка причина? Ментальність? Історія? Географія? Чому наш етнос сформувався саме таким?
Наклалися, я думаю, кілька причин: і розташування України на поміжгір’ї Азії, Європи та ісламського Півдня, і постійна присутність фактично монстра світового масштабу — Росії. Вона монстром була і ним залишається, сьогодні весь світ це бачить. І, очевидно, спрацьовує наша розламаність по обидва береги Дніпра, західна частина України історично тяжіла до Європи, перебувала в складі кількох західних імперій, зокрема Австро-Угорщини, була під впливом Литви, Польщі, інших західних чинників. Схід України перебував, відповідно, під впливом Росії. І отакий має наша нація наче надламаний хребет через Дніпро. І в результаті ми не можемо видужати, не можемо стати на рівні ноги.
Проте ми отримали реальний шанс це зробити. Яким чином? Дуже високі вимоги ставити до самих себе. Простіше звинувачувати Порошенка, Яценюка, парламент і ще когось. А ми? По честі кажучи, причина-то в нас самих.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».