— Станіславе Олексійовичу, схоже, головною справою вашого життя стала Мала академія наук, спрямована на підтримку обдарованих дітей. Хоча Ви могли зосередитися суто на науці, або на політиці, або на бізнесі. Чому так сталося?
— Я не можу сказати, що я все відкинув. Я й надалі активний у науці. От бачите три грубезні книжки — то нещодавно захистили докторські дисертації три мої учні. Я — директор Інституту телекомунікацій Національної академії наук, керівник багатьох проектів, тож науку не відхилив, навпаки, у мене близько сорока монографій вийшло, кілька сотень публікацій, статей у провідних журналах.
— А скільки під вашим крилом виросло кандидатів і докторів наук?
— Певно, з п’ятдесят. Ще в Радянському Союзі захистилося два десятки науковців, решта — в незалежній Україні.
Отже, я продовжую й підтримую наукову складову, однак справді всі свої знання, вміння нині використовую для того, щоб підняти Малу академію наук. Я, по суті, її створив. У Радянському Союзі Мала академія ніколи не мала статусу юридичної особи. Почав цього добиватися з 2003 року (у 2000-му Станіслав Довгий став президентом МАНУ. — В. К.).
— Як виникли паростки Малої академії?
— Ще до війни постановою президії Академії наук СРСР, ВЦРПС і ЦК комсомолу зобов’язали науково-дослідні інститути проводити гурткову роботу із школярами. І керувати цим взявся комсомол. Залежно від того, наскільки активний був комсомол, ця робота то активізувалася, то занепадала. Були піки у шістдесяті, восьмидесяті. Особливо в шістдесяті, коли проводили літні школи, і в них брали участь видатні вчені, такі, як Андрій Колмогоров, Михайло Лаврентьєв, Мстислав Келдиш. На тих літніх школах, окрім професійних розмов математиків та фізиків із талановитими дітьми, відбувалися і недитячі бесіди, політичні, бо то була відлига 60-го.
Після цього Комітет держбезпеки почав «сигналити», що академіки, вчені неправильно орієнтують молодь, і почалася лінія на згортання таких літніх шкіл. Запровадили конкурси з фізики, математики, біології, філології. Їх відбулося п’ять чи шість, вони отримали назву по аналогії з Великою академією наук — Мала академія наук.
Але коли Союз розпався, то практично нічого не відновилося, в жодній колишній республіці СРСР нема Малої академії наук, зокрема в Росії. А я цю справу в Україні відродив і налагодив.
Мене підтримав Борис Євгенович Патон і Національна академія наук України. Я був спочатку міністром України у справах науки і технологій, а потім — народним депутатом Верховної Ради. За цей час напрацював необхідну систему. Отже, постановою Кабінету Міністрів України у 2004 році було створено позашкільний навчальний заклад — Малу академію наук учнівської молоді. На нього було покладено функції координації дослідницько-експериментального напряму позашкільної освіти. Довелося багато працювати в областях, щоб відкрили місцеві підрозділи Малої академії в регіонах, адже це було дуже важливо.
У 2010 році указом Президента України було надано статус «Національного» Українському державному центру «Мала академія наук України».
Нині маємо понад тисячу відділень Малої академії по всій Україні. 20 років тому кількість дітей, залучених до науково-дослідницької діяльності МАНУ, становила всього 12 тисяч за вісьмома спеціальностями. Нині це — 300 тисяч школярів, 64 спеціальності.
Динамічно розвиваємося щороку, відкриваємо нові спеціальності, такі, як нанотехнологія, літакобудування, ракетобудування, комп’ютерний дизайн. Та й традиційні науки стають більш глибокими. Якщо раніше була одна фізика, то тепер вона якісно інша, вміщає 7 спеціальностей. Це стосується математики, хімії, біології, екології (особливо важливої для України).
Ми створили президію Малої академії наук, до якої увійшли вчені світового рівня. Лідери наукові мають не лише авторитет, а й можливості допомогти обдарованим дітям. Вони зацікавлені в їхньому навчанні у вишах, аспірантурі тощо.
Вдалося їм передати функцію визначення журі, тобто я як президент МАНУ, її дирекція не маємо ніякого впливу на призначення членів журі. Член президії, який є лідером у певній науковій галузі, вибирає журі з тих людей, яким довіряє, і він несе відповідальність за результати конкурсу, який проходить демократично.
— Відомо, що ідеологічно в Малій академії наук пропагують наукову освіту. Що таке наукова освіта?
— Традиційна педагогіка і світова класична освіта нині переживають кризу. Класична освіта ґрунтується на двох китах: алгоритмічний підхід і репродуктивний. Тобто за певними алгоритмами, стереотипами, які нав’язуються, дітей навчають вирішувати проблеми — чи то математичні, чи то якісь інші, скажімо, філософські. Репродуктивний підхід — це коли дитина, вивчаючи якийсь предмет, повторює, повторює, аж поки запам’ятає, зазубрить. Ми відмовляємося від таких підходів і пропонуємо критичний креативний підхід, тобто дитині не насаджується якийсь стереотип, а вона має критично підходити до будь-якої проблеми, розглядати альтернативні думки і потім пропонувати своє особисте креативне рішення-бачення. Ми працюємо з молодим творчим потенціалом не традиційно, коли вчитель, як у пасивний резервуар, вливає знання, а намагаємося створити умови для того, щоб розум дитини був фонтаном ідей.
Отже, є два напрями в освіті. За результатами першого отримують технічно підготовлених фахівців і добре освічених виконавців. У другому маємо інноваційних лідерів, творчих працівників, винахідників. Виходить, маємо два типи підготовлених фахівців: одні вміють сумлінно виконувати визначені правила, інші — створюють нові правила.
Мала академія наук на початках охоплювала восьмий-одинадцятий класи. Потім побачили: пізно. Почали проводити конкурси з шостого класу. Та знову-таки — пізно. Тепер у нас уже є семирічна програма «Розквіт», яку ми затвердили в Міністерстві освіти і науки. Почали працювати в системі наукової освіти з дітьми від двох-трьох років, уже є кілька сотень дитячих садків, які успішно діють за цією програмою, що змінює повністю підхід дитини до пізнання. Батьки навіть кажуть: не можемо дітей додому забрати.
Вважаю, нині це є найважливіше, що треба робити, аби країна, яка має проблеми з ресурсами, капіталом, загалом економікою, могла видряпатися з прірви завдяки інтелектуальній еліті.
Так, в Україні ресурсної бази бракує, зокрема нафти і газу, але геніальних дітей у нас море, ми генетично талановита нація. Я протягом тридцяти років беру участь в організації різних міжнародних конкурсів, олімпіад тощо, і не пам’ятаю випадку, коли б наша команда повернулася без нагород, незважаючи на всі ті проблеми, які ми створюємо самі собі у своїй країні, і не тільки собі, а й дітям і онукам.
Тому моя логіка така: робити все можливе для формування інтелектуальної еліти, для нашого майбутнього — наших дітей, надавати їм можливості доторкнутися до істин, ідей, великих винаходів людства. Тож у площині міжнародної діяльності мені вдалося з двадцятьма найбільшими лабораторіями світу, переконавши їх, укласти угоди. Кращих наших школярів і викладачів ми посилаємо в такі провідні організації, як Центр ядерних досліджень у Женеві, Арагонська національна лабораторія (США), університет в Геттінгені (Німеччина), Мюнхенський технічний університет, Дойчемузеум, Музей космонавтики в Тулузі (Франція). До наших послуг — шкільна лабораторія-студія «МАНлаб», оснащена найсучаснішим обладнанням передових вітчизняних та закордонних фірм, необхідним для здійснення різноманітних дослідів, експериментів, без яких просто неможливий повноцінний розвиток природничо-математичних наук.
Українські діти мають можливість брати участь практично в усіх європейських і світових конкурсах та змаганнях. Ми до цього дуже серйозно підходимо, вибираємо переможців, готуємо команди близько року, штудіюємо іноземні мови, озброюємо ораторським мистецтвом, надаємо психологічний супровід. Завдяки цьому щороку поліпшуються результати.
— А не виходить так, що ви готуєте кадри для провідних країн світу?
— Це не є ні проблемою, ні перепоною. Якщо в дитини є можливість отримати освіту в Каліфорнійському технологічному інституті, Гарварді, Оксфорді чи Стенфорді, то цьому треба радіти, і на батьківщині цій дитині необхідно надавати кредит для отримання освіти.
От кажуть: Україні від того ніякого зиску. Це все дурниці. Це недержавницький підхід: «не пущать», не допомагати, не стимулювати. Треба створити всі умови, щоб якнайбільше наших дітей отримало освіту в провідних університетах світу, дати їм можливість там зачепитися...
Як вчинили, наприклад, індуси? До речі, Індія з 2006 року посідає перше місце з експорту інформаційних і комп’ютерних послуг. Так от, був такий розумний чоловік — Раджів Ганді, його товариш — математик з Америки переконав Ганді, що шлях Індії може бути пов’язаний з комп’ютерними технологіями.
По-перше, Індія була колонією Британії, тому знання англійської було на високому рівні в системі освіти, по-друге, індуси схильні до точних наук, серед них багато математиків та фізиків. Вони на цій основі розробили державну програму. З чого почали? Відбирали кращих студентів, давали їм кредити, направляли навчатися в провідні університети світу. Після навчання давали їм завдання, щоб вони йшли працювати у невеличкі компанії (5–6 фахівців) у країнах перебування: США, Канада, Великобританія. Потім знову давали кредити, щоб рік-два попрацювавши, вони купували акції цих компаній та перетягували своїх. Наступний крок — купівля контрольного пакета акцій. Так індуси скупили компанії середньої ланки, отже, то були вже сотні компаній. Це дало можливість створити в Індії кілька технопарків: у Бангалорі, Нью-Делі.
Україна має капітал, має такий потужний заділ, як айтішники. Наші програмісти цінуються в усьому світі. Але досі нема розуміння, що ми змушуємо наших програмістів різного рівня (а їх, може, вже десь до мільйона) працювати в тіні, замість того, щоб зробити їм легальне поле, зробити так, щоб їм було вигідно сплачувати податки.
Приміром, річний прибуток одного Бангалора, де я був кілька років тому, перевершував втричі бюджет України. Можете собі уявити, про які капітали йдеться.
— 2015 рік. Ви обтяжені купою всіляких посад, проблем і завдань. Та поцікавлюсь Станіславом Довгим як науковцем. Чи доходять руки до науки? На чому зосереджені?
— Є кілька напрямів. Дотепер моє найбільше захоплення — математичне моделювання. А починав я роботу в Інституті гідромеханіки у відділі гідробіоніки і управління пограничним шаром, там захистив кандидатську і докторську дисертації. Відтоді я вважаю, що людина може ефективно працювати в одній вузькій галузі від п’яти до семи років, залежно від таланту та енергії. Далі вона в цій галузі стає гальмом, має свої стереотипи, розуміє грані своїх можливостей, іноді видає їх за грані можливого взагалі. Тоді треба йти з науки або працювати з молоддю, щоб їй передавати знання і досвід.
Отже, щоб не ставати гальмом, треба щось змінювати. Я щасливий, що мені вдалося за своє життя змінювати напрями. Я починав з математичного моделювання, потім завдяки роботі в Інституті гідромеханіки зацікавився гідробіонікою і аеробіонікою, вивчав вітер в експедиції, закони руху і плавання морських тварин, риб і застосування цього в техніці (у Севастополі була лабораторно-експериментальна база). Мені вдалося розробити ефективні моделі рушіїв, нові принципи руху.
Потім вивчав аеродинаміку: політ метеликів, різних мушок, аеробіонтів. Коли сталася аварія на Чорнобилі, життя змусило переорієнтуватися. Мені вдалося мої математичні моделі адаптувати, я вирішував проблеми перенесення забруднень, радіонуклідів в атмосфері, в поверхневих і ґрунтових водах, керував цими проектами, працював у складі європейської комісії Україна — Росія — Білорусія (1989–1996 рр.). Був національним координатором європейського проекту JSP-2 зі створення загальноєвропейської системи підтримки ухвалення рішень на випадок аварії на ядерних об’єктах з урахуванням досвіду ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Створив команду, і ми активно працювали протягом семи років.
Потім змінив знову напрям — на галузь телекомунікацій, побудови мереж передачі даних. Працював в Укртелекомі, був головою Державного комітету зв’язку та інформатизації України, президентом Всеукраїнської асоціації інтелектуальної власності (ВАІВ), міністром України у справах науки і технологій, що також дало нові горизонти, нове бачення, нові наукові напрями.
Потім був період, пов’язаний із роботою в Раді національної безпеки і оборони. Працював директором Інституту досліджень навколишнього середовища і ресурсів при Раді національної безпеки і оборони України. Опікувався питаннями, пов’язаними з екологічною та ядерною безпекою, ресурсною базою та її потенціалом. Було створено Інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів.
У рамках конверсії ми працювали з американським інститутом, який займався розвідкою з космосу. Створили Центр дистанційного зондування Землі і розробляли методи дистанційного зондування для потреб України (сільське господарство, виявлення аварій, надзвичайних ситуацій на промислових об’єктах, екологічних катастроф тощо). Також вдалося створити, по суті, наукову школу, кілька десятків кандидатів, докторів захистилося з цієї тематики.
А ще є роботи, пов’язані зі створенням віртуальних музеїв, скажімо, порталу Шевченка, порталу «Острів знань», за який ми отримали державну премію в галузі освіти. За космічний проект також вибороли державну премію в галузі науки. Усього — близько десяти державних премій за роботи під моїм керівництвом у різних напрямах.
Знову повертаюся до математичного моделювання. Розрахунки показують, що надзвичайно багато в природі закладено таємниць, загадок, таїнств, які людина ще не пізнала. Знання, здобуті нами за допомогою науки, дадуть можливості найближчим часом суттєво зрушити технологію нашого життя. Ми ж добре бачимо, яку величезну кількість палива спалюють, як забруднюють середовище наші літаки для того, щоб переносити вантажі. Водночас птахи, комахи з величезною швидкістю, маневреністю пересуваються, їхнє енергонавантаження менше, ніж у технічних об’єктів.
Поле для досліджень величезне. Я нині з неймовірним захопленням і задоволенням працюю над цими питаннями.
Володимир КОСКІН, фото автора