Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 29, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 13 Березень 2015 12:41

Тарас Жирко: найвартісніше – це взаємини жінки і чоловіка

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — за­слу­же­ний ар­тист Ук­раї­ни Та­рас Жир­ко, про­від­ний ак­тор На­ціо­наль­но­го ака­де­міч­но­го дра­ма­тич­но­го те­ат­ру іме­ні Іва­на Фран­ка.

Цікаво, що після школи він три курси вчився на технаря у Львівській політехніці, та різко змінив напрям — і вступив до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого.
Був актором Першого українського театру для дітей та юнацтва, Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької. З 2004 р. — актор Київського театру ім. І. Франка. У творчому доробку актора — понад 80 ролей на сцені театру і понад 15 — у кіно.
У 2010 р. визнаний кращим телеведучим у телеконкурсі «Відкрий Україну» з програмою «Купаж» на телеканалі «Гамма». Разом із дружиною — заслуженою артисткою України Тетяною Олексенко — виховує двох дітей — сина Володимира-Івана і доньку Анну-Марію.
Наша зустріч відбулася в період сесійних екзаменів, цього разу пан Тарас прагне стати дипломованим режисером, маючи в арсеналі з десяток поставлених вистав.


— Пане Тарасе, що змушує знаного і зрілого актора знову вчитися?
— По-перше, вчитися ніколи не пізно. По-друге, я відчуваю брак знань, зрештою, хочу їх освіжити. Думаю, це не тільки мене стосується, кожна людина, яка хоче розвиватися, мусить себе трошки струшувати, слід, як кажуть японці, міняти, немов змія, шкіру. Людина повинна не бронзовіти.
Коли ти в певний період починаєш обростати успішними роботами, це призводить до заспокоєння, і ти шукаєш не самовияву, а бережеш свій імідж, щоб мати вигляд заслуженого, поважного. Це треба із себе скидати, якщо хочеш рухатися далі.
Режисурою займаюся двадцять років, це почалося ще у Львові. І знову ж таки це — проростання крізь бетон, воно для кожного знайоме, у кожної людини трапляються випадки в житті, коли їй треба доводити, що вона не верблюд, потрібно за те, що ти хочеш робити своє, платити якусь ціну. Все має свою ціну — не завжди в грошовому еквіваленті, часто в моральному, в еквіваленті здоров’я.
Життя і світ — це різні речі. Ісус Христос нас учить: «Ви повинні бути не від світу цього». Але жити в цьому світі якось треба і тому слід усвідомлювати, що є життя як вічний божественний імператив, але світ намагається це життя пристосувати під себе, для себе, бо світ — це не Божий промисел, це — породження темряви. А темрява весь час тобі каже: «Не будь собою. Назви свою ціну. Продайся. Не роби того, що ти хочеш робити, і отримаєш за це серйозні дивіденди. Але якщо ти відважуєшся робити щось своє і захищати його, тоді боронися».
— Уявімо на порозі театру будь-яку людину. Вона бачить на афіші Ваше зображення, виникає запитання: «А хто такий Тарас Жирко? З якого дива я маю піти на виставу з його участю? І в якій виставі він найбільш характерний?»
— Якщо ти вже мусиш зацікавлювати своєю виставою або книгою, то це вже сумний момент. Добре було б, якщо хтось побачив твою гру і переказав комусь іншому, щоб на тебе прийшли дивитися нові люди. Інакше повинен себе пропонувати, рекламувати, переконувати, чому варто дивитися те, в чому я граю, те, що ставлю, а я це не дуже й вмію. Ну хіба що відповім так.
Мене неймовірно цікавить життя в усіх його проявах, а найбільшим проявом життя є жінка. І от як жінка живе в цьому світі, які в неї взаємини з чоловіком, мужчиною, це мені здається найбільш вартісним із того, чим треба займатися. І цьому ніколи не вичерпатися, тому що стосунки між чоловіком і жінкою напрочуд мінливі, химерні, залежні, прості, складні: зараз які б визначення не називав би, вони всі будуть доречними. І тому приходьте на вистави, подивіться, який мають вигляд ці взаємини з моєї точки зору. Можливо, ваш погляд зовсім інакший, є заперечення, порівняймо, в цьому є сенс.
— Але ж порадьте конкретні вистави.
— Я періодично їжджу до Львова і граю Сина Божого у виставі «Ісус, Син Бога живого» за п’єсою Василя Босовича у постановці Федора Стригуна. Все моє театральне життя розподілилося до «Ісуса» і під час «Ісуса», на щастя, ця вистава йде 20 років. Я спеціально худну для цього спектаклю, приводжу до ладу тіло і душу.
Зі львівського періоду мені дуже дорогим і цікавим був доктор Астров із вистави «Дядя Ваня» Чехова. Мені пощастило першим заговорити в образі князя Мишкіна («Ідіот» Достоєвського) саме українською мовою.
У Києві це дуже милий мені скрипаль Йоська у виставі «Урус-шайтан» за Ігорем Афанасьєвим — я граю єврея, котрий волею автора живе на Запорозькій Січі і дуже мирно, в злагоді співіснує з козаками, вчить їх наукам. Був дуже хороший персонаж у виставі «Фредерік Леметр, або Бульвар злочинів» (автор Ерік-Еммануїл Шмітт), який мені дуже подобався, я грав божевільного драматурга, до такої міри зацикленого на своїй творчості, що для нього світ ділиться на його твори і на решту. На жаль, вистава не йде.
Вже десять років граю у виставі «Наталка-Полтавка» роль Миколи. Із задоволенням існую у виставі «Назар Стодоля». І от свіжа роль у виставі «Хазяїн» за Карпенко-Карим у постановці Петра Ільченка, граю вчителя Калиновича. Це було непросте завдання, я бачив чимало інтерпретацій цієї вистави, зрештою і грав у ній, правда не вчителя, а Маюфеса.
— А в чому специфіка ролі Калиновича?
— Є таке театральне поняття «блакитний герой», яке не має нічого спільного зі статевою орієнтацією. Це — людина, яка ходить на десять сантиметрів понад землею. Як її оживити, як її показати, щоб вона не була фальшивою? Режисер каже, що мені вдалося створити природний характер.
— А як складається доля режисера Тараса Жирка?
— Дуже дорогим моєму серцю був спектакль у львівському приватному Театрі «Небо», я здійснив, можна сказати подвиг — поставив повноцінну виставу за поемою Юрія Липи «Офіра», це — віршований текст на дев’яти сторінках, там усього фактично два діалоги: Мазепа — Орлик і Мазепа — Мотря.
— У цій п’єсі щось дописували, переписували? Це була одноактівка?
— Нічого не дописував, тільки використав оригінальний текст. Зіграли за годину десять хвилин, але в Європі є такий формат, за яким вистава вважається повноцінною.
Там була дуже цікава сценографія Марії Верес, костюми створила її донька Ірина. Уявіть собі, що Мазепа, Орлик і Мотря були у розписаних балахонах (батік). І балет був у подібних костюмах. Це було неземне видовище з персонажами якоїсь божественної історії, які вирішували долю свого народу, розв’язували, що має переважити: обов’язок перед Батьківщиною, почуття вірності чи зрада. Юрій Липа колосально укрупнив ці поняття, раджу всім почитати, це просто космогонічне явище. На щастя, цю виставу ще бачила донька Юрії Липи, яка жила у Львові у той час.
Серед робіт київського періоду відзначу «Агасфер» за Габріелою Запольською, яку я присвятив режисеру Аллі Бабенко. Потім була вистава «Ассо та Піаф» у Театрі «Сузір’я» — історія про геніальну співачку Едіт Піаф і поета та легіонера Раймона Ассо. Тоді я зустрівся з Євгеном Нищуком, вважаю його одним із найкращих українських акторів, якому під силу зіграти будь-який матеріал.
Затим була вистава «Момент кохання» за Володимиром Винниченком, теж з Євгеном Нищуком.
Потім — монодрама «Непрочитаний Шевченко» за науковою розвідкою Василя Іванишина (Царство йому Небесне), який здійснив дуже цікаве дослідження картини Шевченка «Катерина». Ця вистава — подорож у середині картини. Граю я її рідко, майже раз на рік, сподіваюся, що з березня у вистави виникне друге дихання, там звучить чудова музика бандуриста Романа Гриньківа у виконанні квартету, балерина танцює Катерину, є фрагменти з поеми. Незвичайне видовище. Василь Іванишин намагався розшифрувати картину, і мені здається, що йому це вдалося.
— А хто зробив інсценівку?
— Я зробив. Є два варіанти цієї вистави, я щасливий, що перший варіант ще встиг побачити автор, я робив виставу у Львові із симфонічним оркестром, використав відеоряд.
Зараз готуюся до нової постановки, теж планую, що гратиме Євген Нищук, а чотири вродливі і талановиті актриси йому ансамблюватимуть.
— Скажіть, а керівництво Театру імені Франка цікавиться Вами як режисером?
— Вистава «Момент кохання» іде. Думаю, це добра ознака — зробити виставу в національному театрі щось та означає. Нині маю перемовини про те, щоб зробити нову роботу, сподіваюся на позитивний результат. Бо є пропозиції робити на інших майданчиках, скажімо в Театрі «Сузір’я» чи у Львові в «Галереї М17». Я з радістю відгукуюся на це, але все-таки хочеться, щоби мої режисерські витвори було набутком рідного театру і жили, так би мовити, в родині, бо інші театри я називаю любов’ю на стороні.
— Скажіть, а оце сидіння на двох стільцях — акторство і режисура — чи є зручним? Це ж абсолютно різні професії!
— Можу сказати, що акторство і режисерство — це різні типи мислення, вони дотичні, споріднені, але працюють зовсім інші ділянки мозку. Певно, актор бачить усе ж таки картинку, а режисер бачить, ніби з висоти пташиного польоту, панораму і разом із тим може опускатися і зосереджуватися внизу на деталях, тобто він повинен бути всюдисущим і вести за собою акторів, щоб до глядача дійшло його послання.
Іноді акторські мізки режисеру заважають, і навпаки. Тут треба навчитися чітко перемикатися. Була колись така історія. У виставі Федора Стригуна про Мазепу ми грали парну сцену, він, звісно ж, був Мазепою, я — Орликом. І раптом у нас в обох повибивало текст, виникла зупинка, хоча із залу вона мала вигляд дуже промовистої: два державних мужі думають про якісь важливі справи. Ми якось викрутилися з цього, вийшли за куліси і він мені каже по-хуліганськи, тобто по-акторськи: «Добре, що режисер не бачив». Хоча сам і був режисером!
Другий випадок знову ж таки ілюструє різну природу режисера і актора. В Театрі «Сузір’я» мала відбутися моя вистава «Ассо та Піаф». Роль директора вар’єте грає дуже хороший актор Павло Піскун, франківець. У Павла якісь зйомки припали на час спектаклю, треба було конче ввести когось на заміну, виставу відмінити не можна було. Почали шукати. Павло каже: «Ти ж ставив виставу». Реагую: «Справді. Нащо когось шукати? Я ж у матеріалі». На прогоні я почав збиватися. Вразився: «Ну як же так? Я ж це ставив, я ж усе начебто знаю». Але коли ти персоніфікуєшся, починають працювати зовсім інші механізми. Актор і режисер — це дуже цікава і суттєва психофізіологічна різниця.
— Які у Вас відносини з кінематографом?
— Я знімаюся винятково в українських фільмах. З російськими проектами не складалося, було кілька зустрічей, здебільшого нерезультативних. Кіногрупи, які працюють у нас, набираються з місцевих, із киян, та коли приходиш на проби чи кастинг і кажеш: «Доброго дня, я такий-то», то чуєш: «Переходим на русский язык». — «Чому?» — «Мы — московская группа». — «Девчонки, вы из Москвы приехали?» — «Нет, мы киевские, но мы — московская киногруппа». Тобто їм давали установку, і це дуже важливий момент — пропагандистський, антиукраїнський. Мене починало просто теліпати, бо це — очевидна зневага.
— І так ставляться наші до наших!
— Ну, на службі, мусять відробляти. Запитують: «А вы что, не разговариваете на русском?» — відповідаю: «По-перше, зараз це абсолютно технологічно безпредметно, дасте мені текст, я буду з ним працювати. По-друге, хочу вас засмутити: в Києві ніхто не розмовляє справжньою російською московською мовою, бо всі гекають, шокають, суржикують і неправильні наголоси ставлять. Не треба із себе робити городського, це смішно і одразу помітно».
Кілька таких бесід завершилося тим, що мені казали: «Спасибо, до свидания». Але в хорошій картині «Папа напрокат» я знявся з відомою російською актрисою Оленою Бабенко, яка, на жаль, підписала сумнозвісний лист на підтримку Путіна.
Знімаюся в картинах українського режисера Олеся Янчука. Є, зокрема, дуже хороший фільм «Серце світу», вже знято п’ять серій, та стрічка ніяк не може вийти, тому що бракує трішечки грошей. Його фінансував той же меценат, який спонсорував зйомки «Залізної сотні» Олеся Янчука, він був людиною не тільки патріотичною і багатою, а й неймовірно творчою і інтелектуально глибокою.
Він створив сценарій, в якому йдеться про прадавню Україну починаючи з післяльодовикового періоду, акцентовано досліджується життя на наших теренах в кам’яному столітті, простежено Трипільську, скіфську, руську культури і врешті — сучасну. Напрочуд цікава робота.
— А можна дізнатися прізвище мецената?
— Це — Юрій Борець, він, на жаль, помер, жив в Австралії, був мільйонером. Його спадкоємці не були зацікавлені в продовженні зйомок фільму, тож справа зависла, лежить на полиці. Уявіть, зйомки розпочалися ще дев’ять років тому, через рік після Помаранчевої революції. Ця картина мала б неймовірний вплив на українську свідомість.
Від різного роду опонентів можна почути: «Ну от ви кажете, що ви — трипільці, що ви — скіфи. Та ви — ніхто». Авжеж, ми з неба впали... В цій картині висновується і простежується генеза українства. Звичайно, ми у своєму історичному процесі набирали і від інших народів, асимілювали їх, дехто з наших предків переходив в інші етноси, та оскільки трипільці і скіфи жили тут, то ми маємо прямі корені, отже, ні іспанці, ні британці не пов’язані з ними, це все-таки ми з ними пов’язані. Тобто є генеза пряма.
І дасть Бог, ми знайдемо мецената і закінчимо фільм, грошей треба десь до ста тисяч доларів, і буде п’ятисерійний фільм, причому кожна серія (повний метр) може бути абсолютно окремішньою. Зроблено яким чином? Історична епоха пронизується сучасністю. Сучасний герой, археолог, якого я граю, досліджує, робить розкопки і знаходить артефакти, що свідчать на користь тези — українці є прямими спадкоємцями і трипільців, і скіфів, і русів, і всіх, хто жили на нашій землі.
— На які суміжні творчі території заходите? Щось мені підказує, що Ви ще займаєтеся літературою.
— Грішу цим, пишу поезію і прозу, сценарії. Наш час нагадує ренесансну добу, коли не було чіткого розподілу між митцями, скажімо художники були скульпторами, теслями, поетами.
Акторська професія вимагає додаткових обдарувань, приміром вмінь танцювати, співати, малювати. Я ставлюся стримано до своєї паралельної творчості, хоча це є частиною мене, наприклад віршування, яке я використовую в контексті вистав. У «Моменті кохання» я дописав перший епізод до тексту Винниченка, бо в автора надто з ходу в кар’єр починаються події. Маю кілька сценарних розробок. Придумую мелодії.
— Граєте на гітарі?
— Ні, на фортепіано. У виставі «Дами і гусари» звучить моя музика. Та не називатиму себе композитором. Я вирішив подарувати дружині на день народження вальс, і з нього режисер Юрій Одинокий виснував музичне тло вистави.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».