Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Листопад 14, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

Середа, 21 Сiчень 2015 18:38

Володимир Даниленко: попит на Україну є нашим шансом

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — Во­ло­ди­мир Да­ни­лен­ко, ке­рів­ник Ки­їв­ської ор­га­ні­за­ції На­ціо­наль­ної спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни, ві­до­мий ук­ра­їн­ський про­за­їк, кри­тик й лі­те­ра­ту­роз­на­вець, про­дю­сер успіш­них лі­те­ра­тур­них кон­кур­сів «Зо­ло­тий Ба­бай», «Ко­ро­на­ція сло­ва», Те­ат­ру са­ти­ри «По­лі­тич­ний вер­теп», ан­то­ло­гій су­час­ної ук­ра­їн­ської про­зи — про­ек­тів, які ма­ли гуч­ний ме­дій­ний роз­го­лос.

Сатира Володимира Григоровича зриває маски з канонізованих офіційною пропагандою національних кумирів, подаючи їх як одержимих пристрастю людей, нестримних перед гріхом і спокусами. Критикуючи національний характер, письменник зображає українські вади як пародію на європейський егоїзм і дрібнобуржуазну обмеженість. Невипадково критика назвала його творчість психотерапією від нарцисизму і шизофренії нашого часу.
Міжнародний інтерес до творчості Володимира Григоровича засвідчують переклади його прози німецькою, польською, японською, російською мовами. У творчості Володимира Даниленка критики відзначають домінування трьох стихій: магічної, ліричної, комічної.
— Володимире Григоровичу, що Вас змушує розриватися між багатьма справами?


— У моїй біографії ніби устаканилися (о, ким я тільки не був!) дві стабільні справи — письменника і викладача-науковця. Та ось доводиться виконувати обов’язки голови Київської організації НСПУ. На цю посаду, чесно кажучи, я не дуже рвався.
Літературою займаюся тому, що мною рухає інстинкт писати. Як деякі діти починають бігати наввипередки, бо відчули, що мають вибухову реакцію, швидкі ноги, міцні легені й одержують задоволення від того, що обганяють інших, так я рано відчув, що вмію добре розповідати історії й одержувати задоволення від того, що мене зачаровано слухають. Я зрозумів, що буду письменником, у п’ять років.
Мені легко давалася сатира. У студентські роки на день філологічного факультету за пародію на викладачів я, третьокурсник, отримав на сцені від журі, що складалося зі студентів та викладачів інституту, головний приз — весільний торт.
Характерно, що коли я вже пробував писати, був дуже злий від того, що всі підібрані слова не відповідали тому, що відчував. Але з часом стало виходити дедалі ліпше, написане почало подобатися багатьом людям.
Правда, з поезією склалися складні стосунки, тому що в канонах я просто задихався. У дитинстві, коли мене намагалися замотати в пелюшки, я влаштовував істерики, тож сповити не могли. Я завжди був достатньо вільною дитиною. І коли пробував писати вірші, було таке відчуття, що мене знову хочуть замотати в пелюшки. Я відчував, що задихаюся, мені бракувало повітря — рима, ритміка, закони віршування затискали, заганяли в жорстку форму.
І тому я вдався до прози, хоча світогляд у мене значною мірою поетичний. Як більшість українців, я завжди дуже добре сприймав краєвиди, довкілля, отже, всотував багато інформації зором, мені дотепер подобаються зорові мистецтва — живопис, кінематограф, архітектура, танці, театр, тобто усе, що є видовищем.
— У чому серцевина Вашої творчості?
— Мені здається, що моя творчість обертається навколо проблеми любові в сучасному світі і це є лейтмотивом усіх моїх творів. Як соняшник повертається за сонцем, так людина повертається за любов’ю, шукає її джерела в інших людях. Та дуже часто обділена нею з дитинства до глибокої старості.
Особливо травмовані люди, які в дитинстві були недолюблені, вони або не мали батьків, або батьки не опікувалися ними, бо пиячили, займалися своїм особистим життям. Саме ці діти все життя відчувають дефіцит любові в собі. Багато відомих письменників були недолюблені в дитинстві, ними рухав пошук любові, і проблема любові була ключовою в їхній творчості. Візьмемо, наприклад, норвезького письменника Кнута Гамсуна, якого батьки дитиною віддали дядькові, бо не могли прогодувати. Деспотичний дядько бив племінника, знущався, принижував і змушував багато працювати. І для Кнута Гамсуна в його творах головною стала проблема любові.
Японського письменника Юкіо Місіма дуже жорстко виховувала бабця, зрозуміло, що він теж мав дефіцит любові. Український письменник Григір Тютюнник малим пережив зраду матері: батька заарештували, і на його очах відбувалися любовні пригоди матусі з іншими чоловіками. Він на це дуже гостро реагував, його психіка була травмована, Григір Тютюнник усе життя мав величезний комплекс недолюбленості.
Отже, серцевиною моєї творчості є проблема любові.
— За Вами ходить репутація класного менеджера. Розкажіть про це.
— Я багато років займався організацією різних літературних проектів, зокрема зробив два великих конкурси — «Золотий Бабай» (разом із братами Капрановими) і «Коронація слова». Потім видав серію антологій (спільний проект видавництва «Генеза» і телеканалу 1+1). Це був 1996 рік, коли в Україні припинили випускати українські книжки (видавничий процес заглух, банки кредити не давали). Оскільки я займався телевізійною рекламою, то вирішив застосувати закони телереклами до книжки, тобто книжка стала рекламоносієм. Проект вийшов дуже успішний, було багато інформаційного галасу, Творча асоціація «500» визнала його кращим проектом 1996 року, мені вручили спеціальну нагороду в Українському домі.
Згодом у мене було багато різних проектів. Так, під час Помаранчевої революції я організував Театр вуличної сатири «Політичний вертеп». Створив однойменну передачу на «Радіо «Свобода», був її автором. Потім видав компакт-диск «Струнний квартет для собак» із кращими радіоп’єсами.
У Житомирі організував пленер за творами Валерія Шевчука, ці скульптури досі є окрасою міського парку.
У Спілці письменників України зробив великий видавничий проект «Банкова, 2» — вийшло 32 книжки різних авторів.
Отже, я постійно займаюся організацією різних проектів (у деяких із них брало участь до ста осіб). Умію це робити.
— Яке домінувало ставлення до Спілки письменників України?
— Мені не подобалося, що Спілка — це такий апарат, який надто часто загрузає в суто бюрократичну роботу. На засіданнях безкінечно вирішували питання майна. А оскільки цим займалися творчі люди, вони провалювали всі майнові питання, у Спілки дуже часто забирали майно. Звісно, мене завжди дивувало, що Спілка, яка мусить займатися організацією літературного процесу, насправді в’язне в господарських клопотах, хоча це лише один із напрямків.
— За що конкретно необхідно взятися найближчим часом?
— Я вважаю, якщо Спілка не опікуватиметься організацією літературного процесу, вона взагалі не повинна існувати, нема чого ділити майно, торгувати, здавати в оренду приміщення, тобто годувати апарат, якщо він нічого не робить. Нова команда зобов’язана виконувати свої основні функції: організовувати конкурси, видавати книжки, створювати нові премії й люструвати вже існуючі, проводити власні рейтингові акції, займатися перекладацькою діяльністю, пропагандою літератури в Україні і за кордоном, стимулювати якість, робити ревізію якості творів, співпрацювати з видавництвами, вишукувати нові таланти, особливо в регіонах, де видавнича ситуація просто кепська. Навіть в обласних центрах, де немає потужного видавництва, таланти розчаровуються в літературній роботі, перестають писати.
Спілка має організовувати власну рейтингову акцію оцінювання кращих книжок минулого року. Думаю, що в першій половині лютого ця акція пройде в НСПУ. Вона має бути прозорою, щоб було видно, як працюють спеціально відібрані експерти, як вони коментують кожну книжку. На жаль, у нас і премії, і рейтингові акції тільки імітують публічність, насправді вони дуже закриті, бо організатори наперед вирішують, кому вони роздаватимуть нагороди. Це — хвороба України: публічності й прозорості ні в чому немає.
Слід організовувати конкурси й різні літературні проекти (отже, пропагувати культуру) в областях, райцентрах, навіть у деяких селах, де є традиції або де можна їх вживити, виростити, пов’язуючи з якоюсь видатною людиною, або де просто є організатор. Все це необхідно розвивати, бо у нас існує імперська модель у літературі, яка нав’язана нам країнами, які пережили імперський досвід: Росією, Францією, де все зосереджено в столицях. Справді, якщо взяти вертикальні моделі російської і французької літератур, то ключові письменники народилися або в Москві, або в Парижі.
В Україні горизонтальна модель — вся класика в літературі (тобто найвідоміші українські письменники) народилася в провінції. Тому таланти треба шукати саме там, це, можливо, пов’язано з проблемою мови: в часи Російської імперії Київ випалювали, хотіли, щоб це було імперське місто, а не центр української культури. І донині дуже багато талантів народжується в провінції, тим паче є Інтернет, соцмережі, мобільний зв’язок, письменники можуть між собою спілкуватися, для цього їм необов’язково жити в столиці.
Завдання Спілки — шукати цих письменників, видавати їхні книжки, тож Спілка має бути також літературним агентом, брати на облік кожен талант, який існує нині в Україні. У нас, за моїми підрахунками, щороку з’являються десь до сотні нових літераторів, більшість із них через якийсь час зникає, тому що наштовхується на стіну байдужості і неорганізованості літпроцесу, літературної корупції. В Україні є дуже погане явище — клани, які не пускають перспективних письменників.
Молоді літератори бачать, що зарплати, нормальних гонорарів нема, видати книжку початківцю дуже складно, і навіть якщо видадуть, її не помітять. Тож багато обдарувань зникає, якщо залишається десять відсотків щороку, це дуже добре.
З огляду на всілякі нюанси Спілка письменників повинна працювати як мозковий, науковий і організаційний центр, як літературна агенція і профспілка.
Особисто я планую продовжувати конкурс і видавничий проект «Банкова, 2». А ще займаюся створенням Інституту книги, це — пропаганда української книжки за кордоном. Тут не треба нічого нового вигадувати, є напрацьований зарубіжний досвід. Кожна розвинена країна має установи, які пропагують вітчизняну літературу за кордоном. Інститут Гете, Інститут Сервантеса, Американський дім, польський Інститут книги у Кракові...
— Скільки вже точиться розмов довкола потенціальних українських нобеліантів. Їхні твори треба перекладати і пропагувати, та поки що палець об палець не вдарено. А час спливає.
— Ми упустили час після Помаранчевої революції, коли Україною весь світ цікавився. І упускаємо тепер, коли Україна перебуває в центрі уваги світової спільноти, у стрічках новин. Такої уваги до України у світі ще ніколи не було. І ми повинні активно подавати культуру: музику, театр, фільми, літературу, образотворче мистецтво.
Та ось уже скільки місяців працює нове Міністерство культури і нічого не зроблено. Це взагалі-то злочинно, є попит на Україну, тобто на її культуру, а ми нічого не даємо. Кричуща проблема.
Не можна і цього разу упускати шанс, правильно всі вказують, що у нас немає нобелівських лауреатів, хоч нація велика. У таких маленьких націй, як норвезька і шведська, є чимала кількість нобеліантів, тобто вони мають знаменитих людей, які увійшли до такого всесвітнього клубу, яким є Нобелівська премія. Це говорить про те, що ці країни краще інтегровані в західну і світову культуру.
— А скільки є латиноамериканських письменників-нобеліантів!
— Річ у тім, що іспанська мова має велику вагу, вона за кількістю носіїв переважає англійську. А українська мова у себе вдома не може до кінця відвоювати позиції, щоб бути панівною.
Те, що на телеекранах висить «Єдина країна, единая страна», нікого не тішить. Для кого культивуємо «единую страну»? Для Путіна, який прийде з армією рятувати «Русский мир»? Ми ж маємо це розуміти. Треба викинути з України Путіна і всі гачки, за які він чіпляється, а російська мова є одним із таких гачків.
Балтійські країни, які швидко вирішили проблему зі своїми національними мовами, вже значно далі пішли за нас. В Україні закон Колісниченка — Ківалова лише пригальмований, але він діє, наше ТБ та реклама це добре ілюструє. Що ж то за господарі за цим стоять?
Треба коректно, але твердо ставити все на свої місця. Поки в нас мова не буде панівною, матимемо проблеми з літературою, кінематографом, театром, музикою, взагалі проблеми із суспільством. Це треба раз і назавжди вирішити і більше до цього ніколи не повертатися.
Досить завозити хурами та вагонами російські книжки, руйнувати український бізнес. Новий склад Верховної Ради, Спілка письменників, Асоціація книговидавців і всі активні директори видавництв повинні раз і назавжди політично вирішити цю проблему. На кордоні мають стояти митники — і ніяких вантажів із книжками, всі вони мають видаватися в Україні. Інакше ми нищимо свою книговидавничу галузь, посилюємо безробіття.
— Пане Володимире, чи могли б Ви особисто взятися за ініціювання проекту «Сто томів найкращих творів українських письменників»?
— Це дуже гоноровий проект.
— І він дуже напрошується, він на часі, його бракує суспільству.
— Звичайно, це варто зробити. Для цього треба зібрати людей із добрим смаком, ерудицією, нюхом, філологічним слухом. Якщо саме з таких фахівців зібрати команду, то, звичайно, можна відцідити, відібрати в кожній епосі, найліпше.
У нас велика українська література починається з Котляревського, вона не менш цікава за будь-яку іншу світову. Те, що її світ не знає, це — проблема, тому що українська класика — це література колоніального народу, і, звичайно, зробити її популярною дуже складно, складніше, ніж сучасні твори, бо вони краще сприймаються сучасниками в усьому світі.
До речі, зробити Шевченка популярним, щоб його всі знали і любив весь світ, теж дуже складно. Наших світочів слід перекладати різними мовами і, докладаючи великих фінансових й організаційних державних зусиль, прищеплювати до них інтерес.
З XIX століттям більш-менш усе зрозуміло. Найбільше проблем буде з післяреволюційною та радянською епохою, тому що там було багато цікавих письменників, з якими треба по-господарськи розібратися, тобто позбирати справді найкращі твори і повідкидати все кон’юнктурне. Деякі письменники писали невиробленою мовою. Скажімо, «науковий» стиль Михайла Грушевського — це жахлива мова, його треба редагувати і переписувати, чистити, робити викладення нормальним. Проза Володимира Винниченка теж потребує філігранної редакторської роботи, хоча прозаїк і драматург він надзвичайно цікавий.
Треба просіяти твори, написані за більшовицькими технологіями, коли класові підходи вважалися найважливішими. Агітки слід відкинути назавжди і підходити до писань із загальнолюдськими мірками, з тим, що працює на майбутнє України. Думаю, після такої ревізії наша література буде здоровішою, цікавішою, якіснішою.
Найбільшим полігоном, на якому ми повинні себе випробувати, проявляти, є сучасна українська література, тому що вона формується прямо на очах і ми мусимо багато зробити для її популяризації.
Це стосується й літератури діаспори — дуже вартісного пласта української культури, який ми маємо вивчити і донести.
Тоді сто томів будуть дуже цікавою літературою, тим паче якщо зробити якісні коментарі і редагування.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».