Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Листопад 14, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 19 Жовтень 2018 12:13

Сестри Галина і Людмила Турчак: пісня по життю йде з нами

Rate this item
(0 votes)

Сестри Галина і Людмила Турчак разом на сцені майже 25 років. Вони — лауреатки міжнародних і всеукраїнських конкурсів. Ті, хто знає історію Українського радіо, стверджують, що вони продовжили справу свого батька Леоніда Трохимовича, співака хору Українського радіо, бо й самі росли й гартувались у його дитячій групі.
Людмила і Галина Турчак нещодавно стали лауреатами Мистецького фестивалю «Осіннє золото» імені Дмитра Луценка.
Про українську пісню сестри Турчак готові говорити годинами. А ще краще для них — це співати.

— Що для вас піс­ня? По­ді­літь­ся, будь лас­ка, дум­ка­ми...
— Пісня для мене — це взагалі все моє життя, — розпочинає пані Галина. — Без пісні я навіть не уявляю його, бо ми співали змалечку, скільки себе пам’ятаю. Як каже мама, почала я співати у рік і вісім місяців.
Вона наспівувала свої дорослі пісні. І ось одного разу я взяла ляльку, сіла під столом і почала співати. Тоді мама за мить зрозуміла, що треба терміново міняти репертуар, бо то була зовсім доросла пісня.
Ось так я і почала співати спочатку з мамою, а потім народилася сестричка Людочка і мама нас уже вчила дитячих пісеньок. Коли підросли, ходили в Дитячий хор Українського радіо. Тобто пісня по життю йде з нами з перших років життя.
— У вас зов­сім не­ве­ли­ка різ­ни­ця у ві­ці. Де на­ро­ди­лись? Як зрос­та­ли?
— Різниця у віці у нас два роки. Наше коріння з Полтавщини, зі славної співучої родини. Прадід співав у церковному хорі Києво-Печерської лаври. Дід учився у Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, був актором.
Бабуся співала до 90 років. Досьогодні зберегла голос мама — Зоя Іванівна, а батько, Леонід Трохимович, 30 років проспівав у хорі Українського радіо, грав у капелі бандуристів.
— Ко­ли впер­ше вас по­чу­ли ра­зом, у ду­еті?
— Вперше багатотисячна аудиторія нас почула, коли Галинці було вісім років, а мені — шість. Ми виконали дитячу пісеньку «Білочка» на Українському радіо і з того часу співали у дитячій групі хору Українського радіо.
Музичну освіту отримували в музичній школі-студії Київського музичного училища імені Р. Глієра. З 1992-го по 1996 роки ми співали в народній хоровій капелі «Світоч» при Київському будинку вчителя. Згодом так сталося, що у 1994 році наш дует брав участь у міському конкурсі «Співуча родина» і створенні однойменного клубу.
До речі, саме тоді на нашому шляху трапився відомий музикант Мстислав Сергійович Юрченко, який запропонував нам співати дуетом. Пізніше ми ставали лауреатами та дипломантами Всеукраїнських конкурсів та фестивалів «Співуча родина», «Таланти твої, Україно!», «Мотив для двох сердець», «Пісня року», «Всі ми діти, твої, Україно», «Осіннє рандеву», «Прем’єра пісні»...
— Ваш ре­пер­ту­ар — це зде­біль­шо­го ук­ра­їн­ська на­род­на піс­ня?
— Насамперед це пісні сучасних українських авторів: Віктора Ліфанчука, Ігоря Поклада, Леоніда Нечипорука, Мар’яна Гаденка, а також українські народні пісні, старовинні та сучасні українські романси, пісні народів світу.
За останні 25 років ми дали понад 150 благодійних концертів, які проходили у військовому госпіталі, у поїздках з ветеранами-воїнами у Новгороді-Сіверському, дитячій лікарні Охматдит, дитячому будинку у Рокитному, у Київській бібліотеці для дітей.
Поза межами України ми виступали у Білорусі, Литві, Польщі, Словаччині, Іспанії, Греції, Болгарії, Франції, Сінгапурі. І всюди аплодують українській пісні!
— Ви ось уже май­же два­дцять п’ять ро­ків ра­зом на сце­ні. І жод­но­го ра­зу на спе­ре­ча­ли­ся?
— Ні-ні. Жодного разу. Всі ці роки думки в один голос. Звісно, були творчі дискусії, обговорення. Наприклад, писали велику програму «Пісні народів світу». Ми її практично за два місяці зробили. А це — сімнадцять пісень іноземними мовами.
— У Ва­шій ро­ди­ні зав­жди всі спів­али. Ні­ко­ли не бу­ло ба­жан­ня вис­ко­чи­ти з цієї ко­лії?
— Жодного разу подібних думок навіть не було. Бо як інакше, коли в родині всі співають? Коли маленькими приїжджали в село, на батьківщину тата, де жила бабуся (а це Полтавщина, село Петрівка-Роменська, що в Гадяцькому районі), там дві татові сестрички співали і грали. Вони — музикантки і два брати.
Старший учився в Полтавському музичному училищі, але, на жаль, загинув під час війни, ми його не знали, а менший працював у селі в школі — викладав співи, грав на баяні, писав музику.
Так ось, дядько Василь брав баяна, тітка Леся гітару і ми влаштовували такі собі славні вечірні посиденьки. Співали так, що півсела сходилося слухати нас. То було неймовірне багатоголосся. Ось такий він — ген творчості. І вже з цієї колії ніяк.
— Що спів­али? Яких пі­сень?
— »Садок вишневий коло хати», «Хвиля човника легкого», «Мак червоний», «Гуцулка Ксеня», українські народні... Всі пісні на вірші Тараса Шевченка... Галинці у 9 років В’ячеслав Слинько подарував поему Тараса Шевченка «Катерина». Ми почитали та й заспівали «Така її доля».... Це нам було десь 9–7 років...
— Ви вчи­ли­ся в сто­лич­ній шко­лі й змог­ли впро­довж жит­тя про­нес­ти ук­ра­їн­ську піс­ню... Не зла­ма­ли­ся?
— Так, ми вчилися в одній із кращих — 58-й школі. На той час була шестиденка. Тато привів до Дитячого хору Українського радіо. Йшли з великим задоволенням. Нас прослухали й одразу прийняли. А щонеділі ми їздили навчатися у студію Глієра. Там ще чотири уроки: хор, сольфеджіо, музична література і спеціальність. У Людмили баян, а в мене бандура.
До речі, там, у хорі, багато співали. Й нині з радістю згадуємо, як здорово було їхати на десяту ранку на заняття. Діти гуляють у дворі, а ми — до хору. Частенько нашу маму запитували: «Зоє Іванівно, де Ваші діти, чому не гуляють у дворі?» А вона спокійно і з гордістю відповідала: «Поїхали в студію на заняття, співати».
— Вва­жа­єте, ди­тин­ство бу­ло щас­ли­вим?
— Звісно! Найщасливіше! Скажіть, кому ще випала честь, наприклад, співати й записувати пісні на Українському радіо разом із народним артистом України Миколою Кондратюком? Ми співали з ним пісню «Вчителько моя».
А хіба це не щасливе дитинство, коли до нашої хати приходили татові друзі, такі світочі, як Сергій Баштан, професор консерваторії по класу бандури, Микола Горлов — чоловік Світлани Горлової, видатної дикторки Українського радіо, Віталій Лапшин, В’ячеслав Слинько? І всі вони, до речі, співали, а ми із задоволенням у відповідь співали для них.
— Ви до­сить час­то ви­сту­па­єте на різ­них сце­нах. Це має зна­чен­ня, де й для ко­го спі­ва­ти?
— Та ні. Ми ж несемо у світ українську пісню, а вона — для всіх. І байдуже, чи це дитяча аудиторія, чи доросла. На нашому рахунку сотні переспіваних пісень. Це — титанічна робота. Чого варті тригодинні концерти! А люди не відпускають — хочуть слухати рідну пісню.
Пісня нам дуже дорога й мила. Саме через неї народжується любов до рідного краю. А ще важливо мати однодумців, щоб співати, горіти й запалювати серця інших.
На рахунку клубу «Співуча родина» — виступи в бібліотеках, дитячих будинках, будинках для ветеранів, лікарнях... А проект «Дорога до батьківської хати» допоміг донести пісню до найменшого села на карті України.
Дуже багато концертів відбулося на сцені Київського будинку вчителя, який, на жаль, зараз не працює й невідома його подальша доля...
— До вас лег­ко прий­шло ви­знан­ня? Та­то­ву до­по­мо­гу від­чу­ва­ли?
— Абсолютно ні. Татові завдячуємо, що свого часу з Полтавщини переїхали до Києва. А ще його заслуга в тому, що завів нас до Дитячого хору Українського радіо. Ми, власне, й не планували співати разом, спочатку співали нарізно.
— У вас та­ке міц­не спі­ву­че під­ґрун­тя, ко­рін­ня... А чи про­рос­ли па­ро­стки? Хто з ва­ших рід­них про­дов­жує спі­ва­ти?
— У мене дві донечки, — розповідає Галина. — Менша прекрасно співає. Та й старша співає. Обидві закінчили музичні школи. Ось уже й дві онуки чудово співають. Менша — Настя, ще не вміла говорити, а наспівувала.
Якось у нас був творчий вечір «Діти «Співучої родини». І ми виходили на сцену у такому порядку: спочатку співала найменшенька Настя дитячу пісеньку, потім донечка Наталка з Ясею. Співали пісню Тараса Петриненка «Україна».
Зала сприймала чудово. Потім вийшла наша мама Зоя Іванівна і ми з Людмилою і всі разом заспівали пісню на слова Володимира Вихруща, музику Владислава Толмачова «Сік землі» під бурхливі оплески. Ось це і є наше справжнє коріння — чотири покоління на сцені.
— Моя доня також успішно закінчила музичну школу, — розповідає Людмила, — принесла диплом і поклала на столі зі словами: «Це тобі, мамо, подарунок». А ось уже її донечка, тобто моя онука Аня, має чудовий голос і слух. Вже зо двадцять пісень знає.
Дуже гарно у неї виходить пісня «Як служив же я у пана». Зараз вона пішла до школи і що порадувало: з двадцяти гуртків вибрала хор! Не інформатику, малювання чи спорт, а хор! Хоч і співають там трохи вже інших пісень, а все ж це гріє душу.
* * *
Як співають сестри Галина і Людмила Турчак, треба хоч раз почути — їхні голоси різняться з-поміж усіх. Пісня по життю йде з ними. І пісня та від душі та з великої любові.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».