Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Квiтень 24, 2017

Шановні читачі! Ви тримаєте в руках 24151-й випуск газети «Демократична Україна», що веде свій родовід від червня 1918 року. На жаль, змушені повідомити про призупинення виходу газети із січня 2017 року через брак коштів. Сподіваємося, що спільними зусиллями ми подолаємо негаразди і незабаром випуск газети буде відновлено. 

Редакційна колегія

П'ятниця, 30 Грудень 2016 19:00

Марія Бурмака: мені ніхто не дихає в спину...

Rate this item
(0 votes)

Стрім­ко йде по жит­тю спів­ач­ка і му­зи­кант Ма­рія Бур­ма­ка. У 17 ро­ків во­на — сріб­ний при­зер му­зич­но­го фес­ти­ва­лю «Чер­во­на ру­та» (1989 рік), да­лі — за­слу­же­на ар­тист­ка Ук­раї­ни, кан­ди­дат фі­ло­ло­гіч­них і те­ле­ві­зій­них на­ук, удо­стоє­на ор­де­на кня­ги­ні Оль­ги III сту­пе­ня, запи­са­ла по­над 10 аль­бо­мів.
На­ро­ди­ла­ся Ма­рія Бур­ма­ка у Хар­ко­ві, час­то бу­ває в на­шо­му міс­ті. При­їжд­жає до бать­ків, ви­сту­пає з кон­цер­та­ми, зу­стрі­чає­ть­ся з гро­мад­ські­стю, спіл­кує­ть­ся з жур­на­ліс­та­ми (за кіль­ка ро­ків спіл­ку­ван­ня із зем­ляч­кою і скла­ло­ся так зва­не збір­не ін­тер­в’ю).

— Зросійщений Харків і Марія Бурмака — це своєрідний оксюморон?
— Я народилась у Харкові, закінчила тут середню школу, філологічний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Люблю центр міста, парк ім. Максима Горького. Там кілька років тому відбулася хвилююча і радісна зустріч шкільних випускників. Я пройшлася знайомими алеями, згадала, як ходила ними, коли займалася великим тенісом на кортах стадіону «Динамо». І ще раз переконалася: Харків — унікальне місто.
Тут є багато цікавих місць, яких немає і в Києві. Якось приїжджала в Харків і жила в готелі «Харків» — треба було вставати вдосвіта і не хотілося будити батьків. Оце для мене теж оксюморон — жити в готелі «Харків». Мені до вподоби харківські вулиці, архітектура українського модерну, величний «Держпром». Я виросла на асфальті і мені до вподоби міська поезія. Але подобається бувати і на природі. Все це складно уявити з відчуттям, коли ходиш босоніж по росяній траві.
— А як у Вас щодо українськості?
— У таких великих промислових містах, як Харків, серед заводів і фабрик не дуже затишно почувається українська мова, культура, Харків ще був столицею більшовицької України. Все це негативно наклалося. Коли мовлю українською, дехто закидає, що я приїхала із села. Це мене ображає і радує воднораз, я й село люблю.
Я не одна така — співають українською хлопці з «Танка на майдані Конго», пише українською теперішній харків’янин, відомий письменник Сергій Жадан (родом теж зі зросійщеного Донбасу). Тобто несприйняття дає паростки справжньої культури, травинка пробиває асфальт. Але коли я у своєму шкільному класі одна розмовляла українською, то із самого початку вбирала в себе супротив — зламати таку людину, як я, непросто.
Друзі кажуть: у мене сильний характер. Може, так, а може, й ні, проте сил і наснаги мені додає те, що буквально із самого дитинства я повинна була відстоювати свій вибір. Я знала, якщо на мою українськість звертають увагу — мусиш тримати удар. Це зі мною на все життя.
Коли абітурієнти вступають на філологічний факультет Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, їм, коли відбуваються Дні відкритих дверей, розказують, що на цьому факультеті свого часу навчались Олесь Гончар, брати Тютюнники, Марія Бурмака... Отже, будьте гідні своїх знакових попередників...
Я стараюсь, — відказує Бурмака. — Скрізь і всюди несу в народ кращі пісні, музику, інші культурні надбання, розмовляю тільки українською.
— Ваші перші музичні кроки?
— Вони пов’язані з навчанням на другому курсі університету. Саме тоді проходив фестиваль української авторської пісні «Оберіг». Я поїхала на нього і завоювала Гран-прі. Там мені запропонували виступити на музичному фестивалі «Червона рута». Саме тоді ж загорілася патріотичними ідеями, привозила в Харків вірші Василя Стуса, журнал «Кафедра» й часопис, що видавав В’ячеслав Чорновіл. Ризикувала.
Моїх друзів, котрим я показувала заборонену тоді таку літературу, допитували у відомих організаціях. Виходить, моє студентство розглядалось як під мікроскопом. Особливо прикро тепер, коли я знаю, хто на мене і моїх друзів «капав». Проте, незважаючи на такі й подібні прикрощі, вдалося закінчити університет з червоним дипломом. Ви сказали, що мене згадують в університеті. Я теж найкращої думки про рідний вуз, часто там буваю...
— Ви сказали, що любите ходити босоніж по росяній траві, а багатьом до вподоби слухати Ваші пісні й музику серед квітів і трав. На музичному фестивалі «Червона рута» 1989 року завдяки чудовому і оригінальному виконанню пісні на слова Олександра Олеся «Ой, не квітни, весно, — мій народ в кайданах» і весільної Ви стали срібним призером.
— Натерпілась я тоді. Після «Червоної рути» мене викликали у відповідний відділ університету й грізно запитали: чиї тексти я виконувала? Я показала їм вірш Олександра Олеся 1906 року. Відчепились на якийсь час. Мені боляче відчувати і спостерігати, що через таких і подібних контролерів умирає наш фольклор, зате пропагуються далеко не найкращі наші культурні речі.
Гірко було відчувати, що Василь Чумак, Євген Плужник, Григорій Косинка, Богдан-Ігор Антонич, не набагато старші від мене тодішньої, рано пішли з життя через знущання і репресії влади, їм не дали на повну силу розкритися. Тому я на повний голос говорю і співаю тільки українською.
Люблю і пропагую поезію Ліни Костенко. Ранні її вірші я віднайшла в Канаді, в магазині «Поезія», а також збірки поетів «Розстріляного відродження». Вірші ж Олександра Олеся в ті часи найкраще відповідали моїм настроям і сподіванням. Далі — фестиваль за фестивалем, ледве встигла як слід підготуватись.
Мене нині впізнають і зупиняють не тільки на вулицях Харкова, Києва, а й в інших містах, де я виступаю. Першу аудіокасету я записала в Києві, на студії «Кобза». Альбом хронометражем 44 хвилини умістив 32 короткі пісні. На касеті написали: «Ой, не квітни весно». Мені було тоді 17, Марійкою Бурмакою назвали, хоча я не люблю зменшувальних імен. Відтоді це ім’я прилипло до мене.
У Канаду мене запросили на запис альбому і виступити з концертом для діаспори, який пройшов на «біс». Більшість пісень я виконувала під гітару, деякі з делікатним аранжуванням — легенькі клавіші, перкусія. Це був перший компакт-диск українського виконавця (в Україні тоді не було навіть програвачів для них).
— Що читаєте сьогодні?
— Оксану Забужко зокрема, її гарну книжку про Лесю Українку, під час переїздів читаю «Таємницю» Юрія Андруховича. Часу катастрофічно не вистачає. Чим далі йдеш по життю, тим більше обов’язків — дитина, коханий, музиканти. Деколи бракує часу навіть на те, аби зрозуміти: чи є в мене натхнення чи немає. Не чекаючи його, сідаю і граю на гітарі, постійно підбираючи слова.
Намагаюся тримати себе в музичній і гуманітарно-словесній формі. Гуманітарне начало потрібне кожній людині, щоб не відчути себе малоосвіченою, адже тільки освічена людина може відрізнити справжню поезію від банальної.
Навколо нас величезна кількість музики, яка нічого в собі не несе — ні в музичному, ні в текстовому планах. Вона не пробуджує позитивних емоцій, не хвилює — просто тло. Це — масова культура, яка працює на попит. Не хотіла б опинитися на місці цих музикантів. У мене інший підхід — менш, можливо, популярний (хоча мені не бракує популярності), менш масовий (хоча я збираю стадіони).
Моя музика була тлом, саундтреком хіба що до дуже важливих історичних подій. Втім, я сама собі зараз дещо суперечу: в різних ситуаціях чула свої пісні. У кафе в Криму, на весіллі, як привітання на радіо, на дискотеках... Є фастфуд і делікатеси, базарні сувеніри і високе мистецтво. Я пишу в космос, а слухачі беруть із цього космосу те, що їм потрібно.
— Ви виконуєте народні пісні, на власні слова і на слова інших поетів. Івана Малковича насамперед.
— Іван Малкович — унікальний поет. Я знаю його особисто і дуже давно. Деякі з його поезій повністю резонують із моєю душею. А сила мистецтва якраз у тому, як воно впливає на душі людей. Маю пісні також на вірші Оксани Пахльовської. Коли я вчилася на філологічному, то думала: навіщо писати вірші самій, коли так багато готового, прекрасного. Але нині ввійшла в азарт, співаю і своє.
— Ваш інструмент — гітара. Гітарне мислення чимось відрізняється від фортепіанного, акордеонного, контрабасового, скрипкового?
— Гітара — порівняно з усіма клавішними, струнними і смичковими інструментами — більш акомпануюча. На гітарі можна робити і симфонії, і сонати, і поліфонії. Я працюю не одна. був період, коли грала з музикантами київської групи «Юніті» — дуже класний джаз-роковий колектив.
Це позначилося і на музиці. Зокрема, пісня «Чорні черешні» записана в такому стилі ейсід-джазу. Мій гітарист слухає Джиммі Хендрікса. У нас не завчені партії, а кожен додає щось своє. Рада, що моя музика надихає на співтворчість моїх музикантів!
— Над чим зараз працюєте?
— Хочу я того чи ні, але є шоу-бізнес, є рекордингова компанія, яка зацікавлена, аби альбоми купувалися, щоб на пісні можна було записувати кліпи. І я на це мушу зважати. Але бодай одну пісню в кожному альбомі роблю некомерційною. Її не наспівуватимуть, її зрозуміє не так багато людей, але коли зрозуміють...
Так було з піснею «Ангел-охоронець». У цьому альбомі таких пісень дві. Перша — «Поранене серце» (тільки гітара і перкусія). І друга колись була в моєму альбомі 1993 року — «Під облачком». Це — лемківська пісня, яку зовсім по-інакшому з музикантами вирішили. Є в ній балканські мотиви, якась... приречена пристрасність. Слова про фатальне кохання: «Хоть би не хтів, то мусиш любити, хоть би не хтів, проте маєш терпіти». Нова версія ще жорстокіша — наче цвяхи забивають.
— Часто говорять, що в українській естраді є лише одна виконавиця з гітарою — Марія Бурмака.
— Я бачила кількох виконавців на сцені з гітарою, але вони тільки тримають інструмент — грати на ньому не вміють. Це різні речі: взяти гітару для іміджу і грати гітарну партію. Щоби вийти з гітарою на сцену, треба вчитися на ній грати років із дев’яти. Мою музику можна відрізнити, мені ніхто не дихає в спину.
— Марія Бурмака — експерт не лише в музиці, а й журналістиці. Ви працювали на «5 каналі», СТБ, «УТ-1», захистили дисертацію на тему «Технології телевізійного виробництва». На Вашу думку, за останні роки українське телебачення стало якіснішим? Які проекти цікаві і вдалі?
— Складно про це говорити, тому що телебачення весь час іде вперед. Сьогодні це величезна комерційна структура, яка розвивається за рахунок рейтингів. Вони, у свою чергу, визначають вибір рекламодавців. Кажуть, що рейтинги розраховані на масового глядача, тому нам показують низькопробний продукт. Інколи це справді так.
Я, наприклад, терпіти не можу різні шоу, але «Танці із зірками» дивилася із задоволенням. Дуже люблю прямоефірні програми. Цікавлюся політикою, але останнім часом від неї просто стомлена. Мені подобається бути собі господинею. Ніхто мені не вказує, ніхто не звільняє. А на телебаченні ти — найманий працівник. У мене тепер голова працює не на придумування телепроектів, а в музичному руслі.
— З кожним роком формат музики зменшується і звужується — від громіздких магнітофонних бобін до флеш-карток. Якою стане музика в майбутньому?
— Є питання музики і питання носіїв музики. Формат зменшуватиметься: будуть у годинниках замість кульчиків у вухах. Як колись, так і тепер людину виповнюють одні й ті ж почуття. Тому спонуки до написання музики не стануть інакшими. Інструменти теж навряд чи зміняться: шестиструнна гітара залишиться шестиструнною...
Щодо якості звуку, то наука, звичайно, іде вперед. Стикаюся уже з різноманітними маленькими мікрофончиками, виходжу на сцену з монітором у вухах — почуваюсь як у студії. Це поліпшує якість музики, а отже, допомагає доносити емоції до слухача.
Віталій СТЕГНІЙ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».