Урок перший: Агресор ніколи не прощає слабкості
Ця теза ніби й на поверхні, здається аксіомою: у військовій агресії кращі, «прорахованіші» шанси на перемогу має той, у кого більше живої сили, техніки; а ще — зухваліший. Але не менш важливими є й зовнішні обставини, те, в яких умовах діє агресор і як він використовує ситуацію на свою користь.
Якщо згадати 2014-й, то маємо класичний приклад ситуації, коли в агресора розв’язані руки. Світ перебував із Росією у відносинах, що можна охарактеризувати як «холодний мир»: світові лідери не були у захваті від риторики та ідеологічного наповнення режиму Володимира Путіна, але — то сприймалося передусім як внутрішня російська біда, з якою світ нічого зробити не може. Більше того, до лютого-березня 2014-го претензії Кремля й не виходили з-за межі країни надто відверто.
Звісно, читач згадає одразу про події серпня 2008-го та агресію проти Грузії. Так, відповідальність «світової спільноти» почалася саме тоді, але формально — що Абхазія, що Південна Осетія до Росії приєднані не були. І певним чином — фактично мовчазна згода Європи та США із цим створили відповідні умови і в 2014-му.
Як бачив ситуацію в Україні у лютому 2014-го Путін? Дуже просто: є повстання проти зручної для Кремля влади, яке треба придушити. Враховуючи дипломатичну підтримку вимог Майдану з боку Європи та США, це бачилося йому як безпосередня загроза інтересам Росії, що дійсно вважала (й вважає досі) територію колишнього СРСР зоною своїх стратегічних інтересів.
Плюс картинка з Майдану, де можна було побачити й, скажімо, портрет Степана Бандери, категорично не вписувалася в психологію КДБшних діячів, попередники яких із Бандерою та УПА свого часу билися не на життя, а на смерть і навколо якого в «совку» було примусово створено брехливий стереотип.
Отак у голові кремлівських стратегів і практиці їхніх придворних пропагандистів і виник той вал антиукраїнської маячні щодо «фашистів під каштанами Хрещатика» та «перевороту у Києві».
Коли стало зрозуміло, що Майдан переміг і пропозиція бути частиною «русского мира» на чолі з Путіним Україною беззастережно відкинута, агресор вирішив діяти якомога швидше, зухваліше, згідно з давно розробленим планом.
А от світові лідери до такого повороту подій виявилися не просто не готовими, вони апріорі не розглядали сценарію, за яким Росія окупує Крим, та й узагалі — будь-яку частину суверенної держави, та ще й в Європі.
Чому? А тому що, незважаючи на всю свою риторику про «вставання з колін», Путін поводився в оточенні президентів та голів урядів «великої вісімки» більш-менш чемно.
Ніхто у світі не міг уявити собі, що саме країна, одна із засновниць системи міжнародних відносин після Другої світової, стане її ж руйнівником. Вони й не думали, що з часу закінчення холодної війни в Росії зросла та зміцнилася думка про те, що програш СРСР в останній — це кричуща несправедливість.
Що насправді вони мають ту саму роль у світі, що її грав «покійний» Радянський Союз, нехай і нема для того жодних підстав, передусім економічних з менш ніж двома відсотками у світовому ВВП та й ті лише завдяки нафті та газу.
Оцю метаморфозу з усвідомленням російською елітою, а через «телеящик» — й народними масами своєї «величі» — світ проґавив. Коли ж стався відвертий акт агресії, керівники Заходу думали уже не про Крим, а про свої країни та ті контакти, що в них є з Росією та особисто Путіним. І матеріальні вигоди від них переважили для світових лідерів вірну та більш жорстку оцінку подій лютого-березня 2014 року.
Та й як така криза лідерства виявилась у Заходу саме в ті дні — ані Барак Обама, ані Ангела Меркель, ані Франсуа Олланд, ані Девід Кемерон не були спроможні без варіантів дати зрозуміти Путіну, що злочин так просто йому не зійде з рук. Вони таки показали себе слабаками, а слабкості дійсно не прощають — ані десь у підворітті, ані — у світовій політиці.
Це тло само собою приводить до думки, що світ став тоді на порозі нової «мюнхенської змови», що якщо Путіну вдасться, то він може натиснути та притиснути західних лідерів до будь-якого вигідного йому варіанта — і новий акт агресії стане просто фактом історії та розв’язання нової агресивної політики в Європі.
Цьому сценарію завадило одне: після захоплення Криму Путін для відволікання світової спільноти розпочав вторгнення на Донбас — і отут, незважаючи на руїну та помилки, що межували часом зі злочинами, постала та сама українська армія.
Спочатку як добровільна, а тепер — регулярна — що дала відсіч агресору та дала зрозуміти — Україна жодного метра своєї землі, як це було в Криму, не віддасть.
Звісно, страшною ціною тисяч життів, але Україна привернула увагу всього світу — і зробила неможливим «забалакати» чи «забути» про окупацію, на жаль, не тільки частини Донбасу, а й Криму — теж.
Бліцкриг агресора провалився — і світ живе у вимірі протистояння добра і зла, що постало у лютому-березні 2014-го наочно та недвозначно.
Урок другий: Світ перестав боятися війни
Ця теза випливає з першої. Якщо агресія стала дійсністю, то треба якось з нею жити. Фактично єдине, в чому Крим став прецедентом, — це те, що така реальність — військова агресія, захоплення території силою та включення її до складу іншої держави — знову стала фактом і даністю для Європи.
А у світі ж чимало гарячих точок і без того — Афганістан, Сирія, Лівія та взагалі — половина Африканського континенту.
Не буде перебільшенням сказати, що войовнича риторика стала в декого домінуючою: від шизофренічного «можемо повторити!» у росіян до більш ніж істотного зростання витрат на оборону, що їх закладають у свої державні кошториси усі провідні гравці світу — і США, і ЄС (в цьому випадку здебільшого — по лінії НАТО), і Китай, і та ж Росія.
Саме після 2014-го головними театрами бойових дій у світі стали Донбас (маємо підкреслити — це війна між Україною та Росією без долучення більш широкого кола учасників) та Сирія, де якраз усі перелічені вище, окрім Китаю, продемонстрували готовність вирішувати проблеми не Сирії, власне, а між собою саме військовим шляхом. І це — нова реальність світу після Криму.
Усі ці мультимільярдні оборонні бюджети, такі самі контракти на продаж зброї в різні країни, усі ці «мультики» та запуски ракет (складно сказати, наскільки вони відповідають реальності) від Путіна — це і є конкретний маркер готовності вирішувати свої проблеми «через війну».
Вистраждане гасло покоління, що пройшло Другу світову, «тільки б не було війни», після Криму втратило актуальність. Тепер гасло сучасності: «Сильний? Доведи!»
Урок третій: Один у полі — воїн, але краще, коли їх багато
Але є приводи й для оптимізму. Переживши перший шок, демократичний світ висловив свою підтримку Україні та ввів санкції проти Росії.
Можна довго сперечатися, наскільки вони є дієвими, але не можна не констатувати очевидного: жодна з нормальних країн світу не стала відкрито на бік Росії, не визнала анексії та не відправила до Криму жодної офіційної делегації.
Усі ці «визнання» від Асада та Мадуро — як то кажуть, по Фрейду, — ті, чию законність перебування при владі не визнає світ, визнають злочинні дії інших. Навіть ті держави, яких можна назвати найближчими партнерами Росії, — Білорусь, Казахстан, Таджикистан, Узбекистан — не мають жодних офіційних контактів з окупованою територією.
Дуже яскравими, як завжди, є голосування в ООН щодо «кримських питань» — одразу, як на рентгені, проявляється реальна політична карта світу.
Ті, хто підтримує територіальну цілісність України, і є тим самим демократичним сучасним світом, в якого є майбутнє.
Ті ж, хто голосує разом із Росією — а там можна побачити й КНДР, й ту саму Сирію, й інші відомі «оази демократії та прав людини», приміром Центрально-Африканську Республіку, — наочно демонструють агресивний блок, який готовий заради своїх інтересів іти проти миру та справедливості.
Але таких небагато — поки назбиралося два з половиною десятки ненайзаможніших та передових країн. Як кажуть — от вам і різниця: з одного боку, Америка з Європою, а з іншого — Бурунді, Венесуела та Росія, яка марить, ніби сучасний світ ще можна змусити рахуватись з агресивними амбіціями.
Рахунок — не на користь останніх. І це — зайвий доказ того, що світ спроможний назвати агресію агресією, а окупацію — окупацією. Відтак тепер головне завдання одне — зробити все, щоб ці слова для України перестали бути визначальними.
Але зробити це, як кажуть, можна тільки усім миром. І вже цей урок має стати завданням на найближчі п’ять років.
Віктор ЧОПА,
Укрінформ
