Зокрема, умовний український середній клас доволі часто згадується як рятівник, що врешті-решт повинен витягти країну з теперішнього непривабливого стану. Мовляв, доки цей прошарок громадян не зможе організуватись і взяти владу у свої руки, жодного прориву не буде.
Показово, що такі (чи схожі) розмови ведуться вже років із двадцять. Власне, відтоді, коли в суспільстві намітилися перші паростки цього самого середнього класу. Але бодай якогось значного прогресу в цьому напрямку, на жаль, поки що так і не відбулось, а вітчизняний середній клас досі не зміг стати суб’єктом ухвалення доленосних рішень у політиці.
Історія поразок...
Для цього щоб довести сказану вище тезу, достатньо пригадати не таку вже й давню історію. Притому що політичні сили, які претендували на представництво інтересів середнього класу, з’являлися в Україні регулярно, якихось суттєвих успіхів їм досягти не вдалося.
Скажімо, 2002 року в парламентських виборах брав участь нашвидкуруч створений політичний проект під промовистою назвою «Команда озимого покоління» на чолі з тодішніми депутатами Інною Богословською та Валерієм Хорошковським.
У своїх інтерв’ю шістнадцятирічної давнини обоє наголошували, що збираються працювати в інтересах середнього класу й розраховують зібрати його голоси.
Утім, замість очікуваних п’яти-шести відсотків (саме стільки «малювали» для КОПів окремі соціологічні служби) партія набрала лише скромних неповних 2%.
Проте згадані персоналії від політики тоді далеко не пішли. Особливо це стосується пані Богословської, котра вже за чотири роки — у 2006-му — очолила іншу партію, нібито орієнтовану також на середній клас. Назва її була не менш промовистою — «Віче».
Власне, ця сила фактично повторила шлях своєї попередниці. Провівши доволі гучну передвиборчу кампанію і претендуючи на здобуття 6–7% прихильників, «Віче» відразу після виборів пішло в небуття.
Отримані реальних два відсотки голосів підтримки змусили її лідерку податися до табору регіоналів, де Богославська перебувала акурат до початку Євромайдану. Втім, це — вже зовсім інша історія...
Пізніше, у 2010-х, в Україні з’явилося відразу кілька партій, які стали претендувати на роль виразників інтересів середнього класу. Спершу виник «Демократичний альянс», творці якого оголосили, що не випрошуватимуть фінансування в олігархів, а натомість збираються будувати якісно нову політичну силу, яка житиме тільки на пожертвування своїх прихильників. Так, як це заведено в цивілізованих країнах.
Через кілька років зі схожою мотивацією група ентузіастів створила ще один політичний проект під назвою «Сила людей». Але незважаючи на те що на вигляд обидві партії були доволі багатообіцяючими і, принаймні, мали претендувати на поступовий розвиток, домогтись істотних успіхів їм поки що не вдалося.
Нині в їхньому активі лише кілька десятків депутатів у місцевих радах, яких удалося провести на виборах у 2015-му. Ці локальні успіхи, на жаль, не можна порівняти з результатами тих самих олігархічних партій, боротьбу з якими уже щонайменше десять років виголошують своєю метою нові політики.
...та історія успіху
Утім, із цих перелічених прикладів був і суттєвий виняток. У 2014-му, невдовзі після перемоги Євромайдану, на політичну арену вийшла партія «Самопоміч». Вона також позиціонувала себе як партія середнього класу та йшла на вибори з гаслом «Візьми і зроби».
Восени 2014-го під час дострокових парламентських виборів «Самопоміч» домоглася значного успіху й сенсаційно посіла третє місце.
Найкращий результат політсила здобула в Києві, де зі зрозумілих причин концентрація успішних та політично активних громадян вища, ніж деінде в Україні: тут за неї проголосували понад 20% виборців.
Якщо врахувати, що до 2014-го про «Самопоміч» узагалі мало хто щоcь чув, це було вражаюче досягнення. Тим паче що реальний лідер партії — мер Львова Андрій Садовий — зумисне узяв собі непрохідне місце в списку, тим самим продемонструвавши власні пріоритети.
Що ж до партійних облич «Самопомочі», то це були (і залишаються) доволі молоді й амбітні політики, котрі, вочевидь, справді мали бажання щось змінити. Однак далі справа не надто пішла, відповідно, й ентузіазм виборців суттєво згас.
Якщо 2014-го середній клас і повірив у партію Андрія Садового, то в наступні роки неабияк розчарувався в ній.
Сьогоднішні рейтинги «Самопомочі» балансують на межі прохідного бар’єра до Верховної Ради, тож у майбутній парламент ця сила може вже й не потрапити. Якщо так станеться, «Самопоміч» повторить шлях «Свободи», котра на виборах 2012-го сенсаційно отримала 10% голосів підтримки, а через два роки не дотягнула до прохідного рубікону кілька десятих відсотка.
Ймовірно, як у першому, так і в другому випадках причина такого охолодження в недостатньо якісній парламентській роботі. Скажімо, фракції «Самопоміч» вдалось уникнути серйозних корупційних скандалів, але й суттєвими успіхами вона навряд чи може похвалитися.
Нові орієнтири
Хоч би там як, а до парламентських виборів 2019-го питання про те, хто ж представлятиме в країні інтереси середнього класу, знову постане з новою силою. Найімовірніше, на цьому полі конкуруватимуть одразу кілька політичних сил, які поки що ведуть переговори про об’єднання, але не факт, що в результаті домовляться.
Набір претензій один до одного в політиків стандартний: хтось не може поступитись особистими амбіціями, когось не влаштовує репутація потенційних союзників або окремих людей в їхніх лавах, хтось боїться, що в новому об’єднанні виявиться тільки на других ролях...
Але навіть якщо таке об’єднання й відбудеться, вже тепер зрозуміло, що воно не стане класичною партією середнього класу, яка утримувалася б на пожертвування людей із цього прошарку.
А найбільш прикро те, що навряд чи ситуація кардинально зміниться в найближчому майбутньому. Культури фінансових пожертв на політику в Україні немає.
Не надто рятує ситуацію й той факт, що понад два роки тому Верховна Рада ухвалила закон про державне фінансування партій. До нього в суспільстві ставлення також далеко неоднозначне попри очевидний позитив від самої появи такого документа.
Усе це означає, що захищати інтереси середнього класу на майбутніх виборах кандидатам, скоріше за все, знову доведеться за гроші великого бізнесу. І тут настав час поставити головні запитання: а що, власне, таке середній клас в Україні? Кого можна зарахувати до нього? Наскільки він численний?
Із цього приводу існують різні думки. Наприклад, у нещодавньому дослідженні Центру Разумкова йдеться про те, що людей, яких умовно можна зарахувати до середнього класу, у нас близько 25%.
Цифра доволі солідна, однак чимало інших соціологічних розвідок називають значно скромніші 10–15%, а то й менше. От і виходить, що дані різняться в кілька разів.
Річ у тім, що різні експерти користуються різними критеріями оцінки. Якщо враховувати тільки рівень доходу людей, то, можливо, ситуація видається не такою вже й безнадійною.
Однак якщо оцінювати не тільки рівень доходу, а ще й соціальну активність, освіту та громадянську позицію, то картина зовсім не райдужна. Виходить, що середній клас нібито і є, але його вплив незначний.
Відстоювати свої інтереси, а тим паче брати владу ця категорія населення поки що не навчилась. У кращому разі її вистачає на масовку, що було активно продемонстровано в новітній історії України під час двох революцій 2004-го та 2014-го років.
На виборах умовний середній клас (або ті, хто себе до нього зараховує) цілком може голосувати за партію, яка найпереконливіше обіцятиме діяти в його інтересах. Але створити та профінансувати власну політсилу він поки що не здатний. Що досить просто пояснити.
В Україні, на жаль, не існує середнього класу в європейському розумінні цього слова. Тобто як єдиної спільноти людей з однаковими інтересами та особливим світоглядом.
Український середній клас — дуже неоднорідний, можна навіть сказати: строкатий. А цілі та завдання різних груп, які до нього належать, часто суперечать одне одному.
На практиці виявляється, що багато з тих, хто сьогодні має в Україні непоганий рівень доходів і номінально може вважатися представником середнього класу, вбудовані в різні корупційні схеми або просто є представниками армії чиновників чи правоохоронців. А ще — пов’язані з олігархічними компаніями видимими та невидимими «політичними ниточками».
Власне, подібні приклади відомі кожному. У більшості районних центрів і невеликих містечок найбагатші особняки мають аж ніяк не представники бізнесу. Подібні предмети розкоші чи напіврозкоші — в голів місцевих адміністрацій, суддів, прокурорів, представників фіскальних органів...
Таких людей важко назвати адептами якихось змін. Вони зацікавлені радше в тому, щоб усе в країні залишалося так, як раніше. Тому розраховувати на те, що вони вимагатимуть оновлення політикуму чи нової якості політичного життя, не варто. Такий «середній клас» хоча і їздить на автомобілях люкс-класу, відпочиває за кордоном і має рахунки в банках, але завжди підтримуватиме політиків старого ґатунку.
* * *
Утім, це зовсім не означає, що в питанні формування якоїсь потенційної політичної сили, здатної завоювати довіру справжніх представників громадянського суспільства, усе так безнадійно.
В Україні є безліч прикладів, коли, навпаки, небагаті люди беруть активну участь у політичному житті держави, займають активну громадянську позицію та перераховують пожертвування політикам, в яких вірять. Є такі навіть серед пенсіонерів, яких назвати середнім класом не зважаться навіть невиправні оптимісти.
Тому варто констатувати очевидне: класичний європейський середній клас в Україні просто ще не сформувався в кількості, достатній для того, щоб визначати політику держави або реально на неї впливати. Тому перші місця в усіх політичних рейтингах сьогодні посідають популісти, які працюють на найбіднішу та найчисленнішу аудиторію. А як буде далі: поживемо — побачимо...
Ярослав ГАЛАТА
