— Коли почалося серйозне протистояння між сепаратистами і українськими силовиками і люди в Слов’янську, Маріуполі, Краматорську стали розуміти, що ця ситуація становить серйозну загрозу для дорослих і дітей, першими забили тривогу представники центрів для дітей-сиріт — недержавних центрів для дітей, які потрапили у важкі життєві обставини. Саме вони першими попросили про допомогу, щоб у спокійній частині України прихистити своїх вихованців.
Оскільки одна справа дивитися новини по телевізору і зовсім інша — бути там. Коли ти перебуваєш у цьому пеклі, зовсім по-іншому відчуваєш, що відбувається. Першим, хто закликав допомогти, був Петро Дудник, пастор місцевої євангельської церкви в Слов’янську і одночасно керівник реабілітаційного Центру «Вітрила Надії» для дітей-сиріт та дітей із кризових сімей.
Зокрема, він звернувся до мене як до знайомого і людини, яка за службовим обов’язком займається дітьми. Потім — до моїх друзів, громадських організацій, церков різних конфесій, бо в кожної церковної громади, як правило, є свої дитячі табори.
— Хто першим запропонував допомогу?
— Ними були керівники дитячого християнського табору в Іванківському районі Київської області. Там саме готувалися до прийняття своїх дітей на оздоровлення, але відклали ці зміни і вирішили повністю свій табір віддати в розпорядження дітей-сиріт зі Слов’янська.
Далі підключилися інші організації — «Ковчег», «Отчий дім», «Служба порятунку дітей». Ми як столична міська служба у справах дітей також надали свій центр. Ці дитячі табори почали наповнювати біженці зі Слов’янська, Маріуполя, інших неспокійних міст.
Потім приєдналися табори Святогорська — недалеко від Слов’янська, де вже розмістили близько 250 дітей. Згодом — Запоріжжя, Суми... Тобто багато недержавних організацій, в основному християнських, де планувався якийсь літній відпочинок і де були відповідні умови, безкорисливо стали приймати біженців, розуміючи важливість цієї Божої справи.
— А чому не допоможе держава?
— Державі у зв’язку зі ще діючою бюрократичною системою нині складно оперативно вирішувати ці питання. Для цього необхідні відповідні рішення зверху. Проблема в тому, що тоді для цих людей доведеться визнати статус біженців.
На відміну від біженців, скажімо, Криму, щодо яких прийнято Закон про тимчасово окуповані території і які мають відповідний офіційний статус і всі належні привілеї, біженці зі східних областей фактично просто втікачі. Адже поки що там офіційно проходить лише антитерористична операція і військовий стан не введено.
Природно, про якусь евакуацію офіційно також не йдеться. У результаті все це відбувається хаотично. Хоча з недавнього часу місцеві органи влади також почали долучатися до евакуації — допомагати транспортом. У зв’язку з посиленням антитерористичної операції вони нарешті усвідомили, що в цьому є необхідність.
— Ви маєте на увазі владу українську чи сепаратистську?
— Важко сказати однозначно. Ситуація на сході дуже непроста. Зараз навіть серед офіційної влади думки розділилися. Хтось підтримує сепаратизм, хтось зайняв нейтральну позицію, а хтось проукраїнську.
Це тут легко міркувати, але на тій території дуже складно, тому що ніколи не знаєш, від кого якої реакції очікувати.
Волонтери, котрі організують виїзд за межі Слов’янська, постійно ризикують своїм життям. Неодноразово були випадки, коли їх зупиняли і заарештовували сепаратисти, відправляли у підвал будівлі СБУ, що у Слов’янську. Когось відпустили, а когось — ні. Наші волонтери — це люди, які, на моє переконання, роблять героїчні вчинки. За ці три тижні вони вивезли майже тисячу людей, більшість з яких — діти. Звісно, їм доводитися і з місцевою владою домовлятися, і з тими сепаратистами. Все не так просто. Йде війна.
— В інтернет-повідомленнях і соцмережах показували дитячий центр, де кулями вибито скло, снарядами пробито стіни, розкидано паркани. Чи постраждав хто з дітей?
— З дитячих будинків та реабілітаційних центрів усі діти вже вивезені. Слава Богу, вони тепер у безпеці. Зрозуміло, що якщо б про це не подбали, то неминуче були б і загиблі. Війна — це серйозний злочин із боку людей, які намагаються через такі дії щось комусь довести, нехтуючи правом на життя інших. Тому я думаю, що бойовики заслуговують найсуворішого покарання і найсуворішої оцінки за те, що творять.
— Фінансове питання. Як ви збираєте кошти?
— Ми звертаємося до бізнесменів, громадських організацій, церков і до звичайних людей через соціальні мережі, в особистих зустрічах і просимо про допомогу. І, ви знаєте, за три тижні тільки через мене і моїх друзів, які цим займаються, ми зібрали вже більше 10 тонн продуктів, які відправили в місця перебування біженців. Частину відправили і до Слов’янська, де люди їх гостро потребують. Там серйозні перебої з поставками продуктів у магазини, люди бояться виходити з будинків, особливо страждають люди з інвалідністю, яким зовсім нема кому допомогти.
Ось чому проблема в продуктах харчування та фінансах нині стоїть особливо гостро. Табори, де перебувають сім’ї, сьогодні треба дообладнати для того, щоб там було зручно проживати. Потрібен також одяг, засоби гігієни, тому що люди часто, рятуючи життя, виїжджали без речей.
Я хотів би подякувати і окремим громадянам, і організаціям, які нам допомагають. Їх досить багато. Це і мережа продуктових магазинів АТБ, і «Київстар», і «Данон-Україна», і байкери Києва та Ужгорода, багато інших організацій і церков. Зараз ми вже зібрали понад 200 тисяч гривень. А продуктів, як було сказано, більше 10 тонн, плюс необхідний одяг. Звичайно ж, це стало можливим, бо люди відгукнулися на наш заклик.
— А яку допомогу ви чекаєте від держави?
— Якщо фактично йде війна, біженці повинні мати офіційний статус. По-перше, необхідно, щоб на рівні Верховної Ради були ухвалені закони, а на рівні Кабінету Міністрів — розпорядження, де було б конкретно сказано, які місця виділяють для біженців, що у зв’язку з такою ситуацією змушені залишати свої міста і села.
А по-друге, конкретно визначитися з питанням їх життєустрою, зокрема матеріального забезпечення, джерел фінансування, осіб, відповідальних за виконання таких рішень тощо. Тут потрібне чітке розуміння, оскільки багато людей та організацій із Донецької та Луганської областей дзвонять і не знають, до кого звернутися. Добре, якщо у когось є родичі або знайомі десь на території спокійної України. Але багатьом людям узагалі нікуди їхати. Непоодинокі випадки, коли наші волонтери підбирали людей, які просто йшли по дорозі. Від розпачу вони йшли в нікуди, аби не залишатися в зоні бойових дій.
Це неприпустимо, щоб громадяни нашої країни йшли в нікуди. Вони повинні отримувати гарантовану підтримку суспільства, якщо воно претендує на статус цивілізованого.

Бесіду вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ