Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Листопад 15, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 30 Травень 2014 03:00

Доля України – в її руках

Rate this item
(0 votes)

На думку директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Валентина Бадрака, Україна вкрай потребує сильної армії і професійних спецслужб.
Як так могло статися, що за якісь лічені тижні ми позбулися Криму? Чи не можемо слідом за ним утратити й інші регіони? Чому Збройні Сили України виявилися недостатньо підготовленими до виконання завдань за призначенням? Що потрібно зробити найближчим часом, аби зміцнити свою обороноздатність? Хто персонально винен у нинішньому становищі армії?
На ці та інші, не менш злободенні запитання «ДУ» попросила відповісти Валентина Бадрака — директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння. 

— Щодо Криму, то Росія давно накинула на нього око, вичікуючи слушного моменту, — каже Валентин Володимирович. — Принаймні з перших днів перебування при владі Володимир Путін почав приглядатися до півострова. Із втечею Віктора Януковича та зміною влади в Україні такий момент настав. Хоча, відверто кажучи, не було б цього чинника, то був би, мабуть, інший: Путін знайшов би причину для вторгнення.


Про перші спроби Кремля «навести приціл» на Крим я написав у своїй книжці «Східна стратегія», виданій ще в 2011 році. Там чітко зазначив: план вторгнення Путіна був готовий ще восени 2009 року. Довелося написати художній роман, бо інакше за часів Януковича таку книжку не видали б.
До речі, той факт, що спецслужби РФ активно працювали в Україні з 2006-го по 2010 рр. (саме це детально описано в романі), підтвердили фахівці всіх українських профільних відомств — СЗР, ГУР МОУ та контррозвідка СБУ.
— А коли б Україна сліпо йшла у фарватері російської політики?
— Цього Путін і домагався, гаряче підтримуючи на виборах Януковича і навіть передчасно вітаючи його у 2004 році з перемогою в президентських перегонах. Неважко передбачити, що якби Янукович залишився ще й на другий термін, то здав би Україну як незалежну державу.
Путін будь-що прагне відродити імперію, правда, не радянську, а російську. Без України йому цього ніколи не зробити. Це — аксіома. І він чудово її розуміє.
Чи «відкусять» у нас інший регіон? Це залежить в основному від нас, від того, як наші політики відстоюватимуть національні інтереси. Приміром, чи станемо членами Північноатлантичного альянсу, Євросоюзу тощо.
— На силові структури, мабуть, покладатися не варто?
— Навпаки, слід покладатися насамперед на них, зокрема на армію, спецслужби — вони повинні бути здатними давати адекватні й швидкі відповіді на ті виклики, що вже постають перед Україною і поставатимуть перед нею у майбутньому. Втім, усе мусить вирішуватися комплексно, тобто силові методи не повинні відкидати політичних, дипломатичних та інших заходів.
Щодо армії, то треба сказати, що протягом кількох десятиліть українські політики, якщо бути до кінця відвертим, готували нашу армію здебільшого до проведення військових парадів на Хрещатику. Але ж будь-яке військо існує передусім для забезпечення національної безпеки, недоторканності державних кордонів: цю незаперечну істину розуміли навіть далекі предки. Наші ж горе-керманичі по-своєму дивилися на призначення війська, довівши його до жалюгідного стану.
— Однак хіба можна було передбачити, що росіяни, які клялися нам у дружбі, посміють вторгнутися у Крим? Хто міг про це подумати, пане Валентине?
— Відповім дуже просто: потрібно знати історію наших відносин із Росією. Згадайте часи Української Народної Республіки. Довго вона проіснувала? Ні. А чому? Чиї війська її знищили? Відповідаю: російські.
На жаль, слова «історія вчить тому, що нічому не вчить» стовідсотково підходять до політичного істеблішменту, який керував усі ці роки нашою країною.
У нинішньому світі ніхто і нікому, за рідким винятком, не погрожує збройним нападом. Проте кожна держава світу намагається мати якомога сильнішу армію і має її, якщо, звичайно, для цього є відповідні можливості.
Незважаючи на закінчення так званої холодної війни, ні США, ні Росія, ні Китай не дуже поспішають знищувати свої величезні військові арсенали. Коли я слухав виступи наших політиків, у тому числі президентів, де вони хизувалися такими досягненнями, як ядерне роззброєння, іншими подібними «успіхами», в мені закипала лють. Бо як у недалекому минулому людина військова, я розумів: завжди поважали, поважають і поважатимуть тих, хто здатен постояти за себе.
А перший дзвіночок про можливе загострення відносин із нашим північним сусідом пролунав 6 років тому, коли в одному зі своїх виступів пан Путін апелював до росіян, які живуть в Україні. Тоді він сказав, що їх налічується близько 20 мільйонів, погрішивши, звісно, проти істини: їх значно менше, якщо вірити останньому перепису населення.
А потім були внесені зміни до військової доктрини Російської Федерації, які дозволяли РФ застосовувати військову силу для захисту інтересів російськомовного населення. Залишалося змоделювати якусь ситуацію, скажімо ігнорування інтересів росіян у тому ж Криму, що й сталося, і ввести армійські частини. Побоювань, що Україна чинитиме серйозний опір, у росіян не було: вони ж були прекрасно поінформовані про стан наших ЗС, моральний дух тих військовиків, що служили на півострові.
Гадаю, якби Україна не роззброювалася семимильними кроками весь цей час, то росіяни не були б такими нахабними. До того ж свою зловісну роль зіграв і той факт, що останніми роками Міністерство оборони перебувало під контролем етнічних росіян, які, мабуть, невипадково опинилися на цій посаді.
Я не можу збагнути, як могло так статися, що навіть після літа 2008 року, коли російська війська вторглися в Грузію, не було зроблено бодай якихось адекватних висновків! Таку байдужість інакше, як злочинною стосовно своєї країни, народу, язик не повертається назвати. Тим більше що разом із колишнім секретарем РНБОУ Володимиром Горбуліним ми відверто написали про підготовлену агресію восени 2009 року в тижневику «Дзеркало тижня».
— Чи могла Україна, на Ваш погляд, утримати Крим у своєму складі?
— А чому б і ні? Для цього потрібно було локалізувати провокації «зелених чоловічків», як тільки-но вони з’явилися на вулицях Сімферополя та Севастополя. Розумію, що в Криму завжди вистачало сепаратистських настроїв, проте є ж відповідні спецслужби, які мають їм протидіяти. Однак треба було активно діяти десь до 27–28 лютого, пізніше вже була б війна.
Утім, із цього приводу можна довго розмірковувати, але слід розуміти, що співвідношення сил так чи інакше було не на нашу користь.
— Роззброюючись, наша країна здобула авторитет на міжнародній арені, довівши свою миролюбність...
— Ніякого авторитету вона не здобула! Інакше б ті ж самі Сполучені Штати, які чи не найбільше були зацікавлені у здачі нашої ядерної зброї, у сьогоднішній ситуації не обмежувались би погрозами введення третьої хвилі санкцій, а давно вже ввели б їх проти Росії. Це — як мінімум. А максимум — допомогли б сучасним озброєнням, якого нам так бракує.
— До речі, про озброєння. Ми ж на початку 90-х успадкували цілу купу танків, літаків, зенітно-ракетних комплексів. Де вони?
— Усі види озброєнь, військової техніки морально і фізично застаріли, оскільки експлуатуються 25–30 років! Ми ж не спромоглися за всю історію Збройних Сил незалежної України придбати хоча б один новий танк чи літак останнього покоління. Найбільші наші досягнення на ринку озброєнь — їх модернізація. Але ж скільки не модернізуй «Запорожця», він за своїми технічними характеристиками все одно не дотягне до того ж «Мерседеса» чи БМВ. Такий факт: близько 40% літаків наших Повітряних сил літають понад 30 років, і їх ресурс вичерпаний або ж на межі.
— Однак багато розмов точилося навколо розробки і запуску в серійне виробництво новітніх озброєнь, зокрема ракетного комплексу «Сапсан»...
— Проте далі розмов справа не рушила. З різних причин. Хочу нагадати, що Україна успадкувала як десятки тисяч одиниць техніки і озброєння, так і величезний оборонно-промисловий комплекс, де працювали високопрофесійні фахівці, здатні створювати озброєння і техніку, які за своїми тактико-технічними характеристиками перевищували зарубіжні аналоги. Але за все ті ж кілька десятиліть ми угробили і його, перепрофілювавши високотехнологічні підприємства, що спеціалізувалися на випуску тих же засобів зв’язку, на, скажімо, виробництво скороварок!
Утім, навіть за таких умов чимало підприємств наперекір новоявленим реформаторам зуміли не лише вижити, а й мають певні напрацювання. Наприклад, конструкторське бюро «Луч», що у Києві, запустило у виробництво цілу серію високоточної зброї. Де вона? А пішла, як мовиться, з молотка за кордон. На експорт.
Україна, між іншим, є досить серйозним гравцем на ринку продажу зброї, посідаючи у міжнародному рейтингу одне з провідних місць, а ось свою армію оснащати нею не бажає. Я не знаю країни у світі, яка б заробляла на торгівлі зброєю мільярди, але при цьому власна армія залишалась би голою та босою. Бюджети Міністерства оборони завжди становили приблизно стільки, скільки держава отримувала від реалізації продукції військового спрямування.
— Пане Валентине, не можу оминути такого питання, як відновлення призову на строкову військову службу. Це рішення викликало неоднозначну реакцію у суспільстві...
— Воно прийнято, як кажуть у таких випадках, не від доброго життя. Неважко зрозуміти, якими мотивами керувався виконувач обов’язків Президента України — Верховного головнокомандувача Олександр Турчинов, знаючи, у якому стані ЗС і що на підступах до державного кордону перебуває військове угруповання сусідньої держави.
Поновлення строкової служби автоматично суттєво не підвищить боєздатності українського війська: часи, коли кількісні показники відігрівали велику роль, у минулому. Нам потрібна нечисленна, компактна і боєздатна армія. А досягти цього можна лише за умови її професіоналізації, тобто комплектування частин і підрозділів військовиками-контрактниками. Але одного цього теж замало: у нас і сьогодні армія на 50% укомплектована ними. Правда, толку з того небагато, як ми переконалися.
Чому? Причина банальна: відсутність у них сучасної військової техніки і бойового вишколу. Знаєте, за часів нашої молодості мотострілецький полк практично не вилазив із полігона, а танковий — із танкових директрис. Там вони стріляли практично з усіх видів зброї, відточували водійську та вогневу майстерність тощо. А що маємо зараз? Полігони, директриси мовчать ось уже понад 20 років...
Як на мене, то військо може комплектуватись і за змішаним принципом. Кажучи іншими словами, в ньому можуть служити і вояки строкової служби, і ті ж контрактники. Це сприяло б тому, що на випадок війни чи її загрози ми мали б значно більший контингент, який би володів елементарними військовими навичками. Навіть за рік служби юнака можна багато чого навчити. За єдиної умови: хлопець має стріляти, водити танк чи бойову машину піхоти, а не підмітати плац чи марширувати на ньому, готуючись до чергового параду.
Між іншим, такий принцип комплектування існує в деяких країнах Європи, на які ми звикли рівнятись.
— Нині вже йдеться про війни так званого нового покоління. Ми, мабуть, не зовсім готові до них?
— Звісно, що ні. Адже таким війнам притаманне застосування найновіших зразків зброї, використання найсучасніших технологічних процесів: літаків-невидимок, роботів-саперів тощо. У США уже давно існує кіберкомандування. Запитайте у наших генералів, що це таке, і не дочекаєтесь від них відповіді...
Якщо влада, якими б політичними силами вона не була представлена, не змінить ставлення до війська, то воно, вибачте, не буде спроможне вести війну і 1-го покоління. Це, звичайно, жарт, але розумієте, про що я кажу.
Нині на потреби оборони виділяється в межах одного відсотка від ВВП: це найменше в Європі. Ті ж румуни, будучи членами НАТО, витрачають майже вдвічі більше. І це при тому, що Румунію при всьому бажанні не назвеш благополучною у плані економічного розвитку країною.
— Зараз на адресу військових, інших силовиків, задіяних в антитерористичній операції на сході країни, лунає багато звинувачень. Їм, зокрема, закидають млявість у діях, мовляв, подібні заходи відбуваються миттєво, і тоді успіх їх гарантовано. Ви поділяєте цю точку зору?
— Критикувати завжди легше і простіше, аніж щось робити. Мені, можливо, теж не подобається, як просувається реалізація цієї АТО: я, як і переважна більшість наших громадян, волів би бачити над усіма адміністративними будинками Луганщини і Донеччини державні прапори. Але...
Нашим солдатам і офіцерам протистоїть хоч і невелика, однак добре вишколена банда головорізів, серед яких чимало таких, що мають досвід ведення бойових дій. Так, уже доведено, що там є ті ж чеченці, які ще не так давно протистояли федеральним військам Росії, а зараз служать Путіну, який зумів їх «приручити».
Кадрові офіцери Головного розвідуправління Генштабу російської армії теж можуть мати бойовий досвід. Наші ж військовики, за рідким винятком, його не мають.
— Але ж чимало з них виконували миротворчі місії...
— Там учаться не воювати, а налагоджувати мир, хоча, безумовно, цей чинник має певне позитивне значення. Є ще, правда, афганці, але ж наймолодшим із них 43–45 років...
— За часів колишнього Союзу на теренах України дислокувалися підрозділи спецпризначення, які за вишколом могли цілком конкурувати з бійцями елітних підрозділів армії США, Франції. Де вони?
— Там, де й багато чого іншого. Більшість із них Україна як «наймиролюбніша країна світу» розформувала...
— Якось під час нашої останньої розмови Ви обмовились, що йде цілеспрямоване знищення армії, спецслужб. Що саме мали на увазі?
— А те, що силовий блок за часів пана Януковича був фактично відданий на відкуп росіянам, які керували ЗС, СБУ, зовнішньою розвідкою. Це не випадковість і не звичайний збіг обставин, а спланована акція.
— Для відновлення їх боєздатності, спроможності виконувати покладені на них завдання багато потрібно часу?
— Дивлячись, як цим структурам приділятимуть увагу. За приблизними підрахунками, для приведення в порядок ЗС потрібно щороку виділяти 600–700 мільйонів американських доларів. Це той мінімум, який дозволить за 5–7 років дещо змінити обличчя українського війська, тобто в плані озброєння.
Окрім грошей, дуже багато важать морально-професійні якості людей, які служать у силових структурах. Події на сході країни, коли на бік терористів переходили десятки силовиків, у тому числі старші офіцери, спонукають до тривожних роздумів. Ми побачили, наскільки прогнили ці органи, наскільки девальвувалася у багатьох офіцерів честь, совість.
Одне слово, проблем сила-силенна. І братися за їх вирішення потрібно вже сьогодні. Завтра може бути пізно...

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».