«Українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії». Тому, йшлося у його розпорядженні, «ЦК РКП (б) зобов’язує усіх членів партії усіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до розвитку української мови і культури».
Втім, окупантам було байдуже, якою мовою спілкуватимуться на Полтавщині чи Вінниччині. Для компартійної верхівки головним було те, щоб і там, і там сліпо виконували їх волю.
Але цього не сталося: після революційного заколоту Україною прокотилася хвиля антибільшовицьких повстань, почалися «бродіння щодо мовного питання» і серед української інтелігенції. І у 1933 році — у самий розпал голоду — з’явилося розпорядження Сталіна про «припинення українізації».
А у 1938-му з’явилася постанова уряду про обов’язкове вивчення російської мови в школах усіх національних республік. До речі, коли Євген Тимченко виготовив Історичний словник української мови, то влада не дозволила вченому подавати матеріали, які стосувалися її розвитку до ХІІІ століття: виходило, що вона з’явилася лише після цього.
Герой п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас говорить такі слова:
«Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...» Але в кінці п’єси він каже:
«Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?»
Слова ці виявилися пророчими: у 1932–1933 роках Голодомор, влаштований більшовицьким режимом, перетворив це припущення на жорстоку реальність. Господарям Кремля потрібно було, щоб українці боялися їх, вірили кожному їхньому слову і не були здатні на спротив. А досягти цього без «вирішення мовного питання» було складно. Тому підійшли до цієї проблеми «комплексно»: згортанням так званої українізації і фізичним знищенням мільйонів людей.
— Саме після Голодомору національно-визвольний рух в Україні пішов на спад, — говорить Роман Круцик — голова київського «Меморіалу».
«Ðîñ³éñüêà ìîâà ïðèíèæóºòüñÿ...»
Такими «одкровеннями» рясніють чимало російських друкованих видань. Особливо сьогодні, коли проти нас ведеться справжня війна, у полум’ї якої гинуть тисячі українців. Звісно, що будь-яка людина, котра політично незаангажована і не є, вибачте, олігофреном, ніколи й нізащо не повірить у подібні маразматичні твердження. Адже кількість російськомовних газет у нас становить, за інформацією МЗС, майже 1200. Натомість у Росії — жодної україномовної.
Щодо радіомовлення, то у РФ існує одна-єдина радіопередача, яка ведеться українською, а в Україні понад близько 50% російськомовного радіоконтенту. І це при тому, що українська діаспора Російської Федерації налічує кілька мільйонів осіб: є регіони, де компактно проживають десятки, а то й сотні тисяч етнічних українців. Наприклад, у Тюменській області.
— Мати надсилає мені з України газети і журнали, — говорить Тамара Петровська — медсестра із Сургута. — Вони не дають втрачати зв’язок з великою землею, як ми називаємо свою історичну Батьківщину. Раніше я передплачувала українські видання, але з літа 2014-го вони чомусь перестали надходити...
Чи не тому, що з їхніх шпальт можна дістати правдиву інформацію про те, що відбувається як в Україні, так і на Донбасі? Адже з початком агресії проти України «старший брат» оголосив війну всьому, що так чи інакше нагадує про Україну. Серед його мішеней опинилася навіть... українська бібліотека у Москві, працівників якої спецслужби звинувачують ледь не у підготовці державного заколоту. За словами працівниці цього закладу Ганни Павлюкової, всі обвинувачення шиті білими нитками. Проте директор бібліотеки Наталя Шоріна потрапила під домашній арешт...
Óêðà¿íñüêà ìîâà ñüîãîäí³
Нині, які свідчать соціологічні опитування, найбільш поважають рідну мову жителі сіл і провінційних міст, у тому числі тих, які перебувають у традиційно російськомовних регіонах.
Якщо говорити про друк українських книг, то їх сумарний тираж, виданий у 2014 році, становив 55% від загальної кількості надрукованої в Україні літератури. Це трохи більше 30 мільйонів. Для порівняння: у 2013-му мовою Тараса Шевченка і Лесі Українки видали майже 38 мільйонів книг.
Щодо друкованих видань, то україномовні пасуть задніх. Щоб у цьому переконатися, достатньо підійти до будь-якого газетного кіоску, де абсолютна більшість є російськомовними. Натомість — за результатами соціологічних опитувань — останнім часом побільшало українців, які віддають перевагу «Україні молодій», «Українському тижню», «Високому замку» — виданням, які є не тільки україномовними, а й українськими за духом.
Тому на 26-му році нашої незалежності маємо зрозуміти, що українську мову треба воскрешати, виводити «у світ широкий». Щоб не жити нам, як і раніше, «на нашій, не своїй землі»...
Сергій ЗЯТЬЄВ