У заяві також зазначається, що «парламент України заявляє: необхідно з належною повагою і рівною турботою вшановувати пам’ять усіх жертв на території обох держав»...
У 1943 році українські та польські партизани вели на Волині війну, яка призвела до значних жертв серед мирного населення. Тоді були такі складні часи, коли людське життя мало що значило. На превеликий жаль... У 90-х роках минулого століття (та, власне, й до недавнього часу) Польща послідовно підтримувала боротьбу України за побудову власної держави, за інтеграцію у європейський суспільний, політичний, інформаційний простір. Саме тому липневе рішення польських колег викликало, м’яко кажучи, нерозуміння в українському суспільстві.
Коротко нагадаємо: 22 липня Сейм Польщі проголосував за резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». Те рішення було ухвалено з шокуючою одностайністю. За резолюцію проголосували 432 депутати, нуль — проти і лише десятеро депутатів утрималися. Основою резолюції став проект правлячої партії «Право і справедливість». Особливо варто зазначити, що у резолюції польського парламенту усе ж таки було наголошено: «Єдиною дорогою до істини є шлях до примирення».
Загалом Волинська трагедія належить до надзвичайно суперечливих сторінок Другої світової війни. У політичних дискусіях та науковій літературі Волинською трагедією називають обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені УПА та польською Армією Крайовою у 1943 році на Волині.
Українські науковці нагадують, що Волинська трагедія у ширшому контексті була складовою тривалого українсько-польського протистояння на Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні та Лемківщині. Метою жорстких дій українських та польських партизанів на Волині було серед іншого бажання перешкодити майбутнім претензіям сторін на ці землі після завершення Другої світової війни.
До того ж нелояльне населення ставало потенційною опорою для Німеччини та Радянського Союзу і це враховували як в УПА, так і в Армії Крайовій.
Так склалося, що саме на Волині сили ворогуючих сторін були не зовсім рівними. Влітку 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8–12 тисяч.
Натомість польські партизани на Волині налічували лише 1300 бійців і ще близько 3,5 тисячі належали до загонів так званої сільської самооборони. Польська шуц-поліція становила в той час більше двох тисяч осіб. Таким чином, українці мали на Волині чисельну перевагу і це вплинуло на перебіг тих трагічних подій.
У тих складних умовах було важко порахувати жертв протистояння Української Повстанської Армії та Армії Крайової. Оцінки загибелі партизанів та мирних мешканців носять приблизний характер. Це той випадок, коли статистикою можуть маніпулювати з політичною метою.
В будь-якому разі йдеться про десятки тисяч жертв. За різними даними, з польського боку загинуло від 35–40 до 60 тисяч людей, з українського — від 15 до 25 тисяч. Польські праві радикали стверджують про 100 тисяч загиблих, але українські історики вказують на перебільшення оцінок у цьому випадку. Звісно, не применшуючи загальної канви трагедії.
Показово, що історична та політична офіційна оцінка Волинської трагедії була дана на українсько-польському рівні ще у 2003-му. В часи президентства Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського було проведено величезну роботу — в часи 60-х роковин трагедії.
Головним результатом цієї роботи стала декларація президентів України та Польщі. Витримана у компромісно-скорботному стилі, ця декларація розставила всі крапки над «і» в темі політичних оцінок Волинської трагедії.
У декларації, зокрема, було сказано, що «президенти віддають найглибшу шану жертвам кривавих братовбивчих конфліктів, а також висловлюють співчуття їхнім родинам, поділяючи біль родин жертв, вважають за необхідне продовжити спільний пошук історичної істини про трагедію на Волині і здійснення публічного морального засудження виконавців злочинів, вчинених проти українського та польського народів».
Президенти у своєму зверненні засудили дії, які призвели до вбивств і вигнання українського і польського цивільного населення під час Другої світової війни. В той же час було наголошено, що йдеться про спільну (!) трагедію двох народів. І саме в цьому полягає головна відмінність декларації Кучми — Кваснєвського від недавньої резолюції польського парламенту. В 2003 році сторони намагалися почути одна одну, а не звинувачувати в усіх смертних гріхах.
Як вважає політолог Олексій Гарань, «Україна і Польща, влада і суспільство двох держав уже зробили кроки до примирення. Кучма і Кваснєвський спільно відкривали пам’ятник жертвам трагедії у волинському селі Павлівка. Були відповідні заяви парламентів обох країн».
На жаль, примирення, здійснене 13 років тому, не стало закінченням цих історично-політичних суперечок. Польська сторона поступово напружувала ситуацію і провідну роль у цьому грали представники нинішньої правлячої партії «Право і справедливість».
Тут можна згадати, що в часи 70-х роковин трагедії, у 2013 році, Сейм Польщі ухвалив постанову, в якій кваліфікував події на Волині як «етнічні чистки з елементами геноциду». Тоді ж ОУН та УПА були названі злочинними і відповідальними за масові вбивства поляків. Три роки тому в Україні на те рішення польського парламенту практично не звернули уваги. Воно й не дивно з огляду на те, хто на той час перебував біля керма нашої держави...
Але сьогодні на роз’ятрення старої рани звернули значно більше уваги. Бо в резолюції Сейму йдеться про 11 липня як про річницю трагічних подій. За даними польських істориків, 11 липня 1943 року підрозділами УПА були атаковані більше 100 сіл і ця акція стала апогеєм Волинської трагедії.
Як пише з цього приводу голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, саме перебільшена кількість нападів на польські села 11 липня 1943 року стала хибним висновком про масштабну антипольську операцію по всій території Волині.
На його думку, Українська Повстанська Армія не мала влітку 1943 року такої кількості підрозділів, яка б дозволила провести таку значну військово-партизанську акцію. «Було зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки», — резюмує український історик.
Додамо, що у Польщі далеко не всі суспільні діячі займають антиукраїнську позицію стосовно цього питання. У гуманітарному середовищі лунають і більш виважені, помірковані оцінки подій 1943 року на Волині.
Зокрема, польський журналіст з Гданьська Мацей Сломінський у розмові з автором цих рядків навів думку свого співвітчизника, історика Гжегожа Мотики. Він вказує на цілий комплекс причин, що спричинили до трагічних подій Волинської трагедії. Єдиної головної причини цього кровопролиття не було.
«Можна назвати кілька основних: це помилкова національна політика Другої Речі Посполитої (1920–1930 роки), інтегральний націоналізм, політика совєтів та німців, котрі намагалися посварити поляків та українців, і той приклад, який давали окупанти щодо цивільного населення, зокрема у винищенні євреїв. Німці показували, що можна вбивати цілі групи населення, і це зменшувало людський опір щодо страждань», — пояснює пан Мотика.
У резолюції польського Сейму йдеться про геноцид, вчинений підрозділами УПА у 1943 році. У міжнародному праві існують визначення геноциду, який вважається одним із найбільш тяжких злочинів проти людяності. Ще 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання і покарання за злочини геноциду, де було вперше визначено цей термін.
Так от, друга стаття цього документа визначає геноцид як «вбивство членів національної, расової чи релігійної групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; навмисне створення для групи таких умов життя, які розраховані на знищення».
Все ж, коли говорять про Голодомор, Голокост чи геноцид вірмен в Османській імперії у 1915 році, є чітко окреслена злочинна влада, яка робила масові вбивства, і є сторона жертв. У випадку українсько-польського протиборства на Волині таких двох сторін не було. До того ж у резолюції Сейму жодним чином не згадується про десятки тисяч українських жертв, які загинули від Армії Крайової та польських загонів самооборони...
Утім, нині мистецтво компромісу, вочевидь, полягає саме в тому, щоб не драматизувати з приводу рішення польського Сейму. Український парламент, схоже, відчув цю делікатну ситуацію і ухвалив цілком адекватне рішення. Залишається сподіватися, що й польські колеги тепер відреагують на нього з розумінням.
Ярослав ГАЛАТА