Інколи можна почути, що ми надто терпляча нація, а путінські холуї-історики називають нас народом рабів. Однак згадаймо часи Хмельниччини, козацькі походи на «чайках» до турецьких фортець, коли «раби», демонструючи мужність, неабияку винахідливість, не лише визволяли невільників, а й поверталися додому з багатими трофеями.
Згадаймо Петра Сагайдачного й Івана Богуна, багатьох інших козацьких ватажків, які піднімали народ на боротьбу за волю, а також героїв Крут і повстанців Холодного Яру, котрі, розуміючи свою приреченість, чинили ворогам відчайдушний опір.
— Волелюбність — одна з ключових ментальних рис українців, — вважає голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Особливо ці прагнення загострилися у ХХ ст., яке стало століттям українського визвольного руху.
Потім був революційний 1917-й, коли почалася українська революція, вилившись у створення Української Народної Республіки. 1918-го постала Західно-Українська Народна Республіка, згодом відбувся Акт злуки цих двох держав. На жаль, у тих геополітичних умовах державність довго не протрималася.
Так, серед тодішніх українських політиків існували певні розбіжності щодо розбудови молодої держави, вистачало і недругів у неї. Але нашу незалежність втопили в крові, насамперед, російські більшовики: вони, як і ненависний їм російський царат, теж не мислили існування Російської імперії без України.
З ліквідацією УНР почалася чорна смуга в українській історії — смуга довжиною понад 70 років. Але й тоді українці не змирилися зі своїм тяжким становищем. Зокрема, вірні сини України на чолі з Євгеном Коновальцем створили українську військову організацію, яка згодом трансформувалася в Організацію українських націоналістів (ОУН).
Саме під її егідою і утворилася Українська повстанська армія (УПА), вояки якої воювали на два фронти: і проти комуністичного режиму, і проти нацистського. Після того, як гітлерівська Німеччина була розгромлена, вони продовжували боротися з радянською владою аж до 60-х років...
Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, за спогадами сучасників, незадовго до своєї загибелі сказав:
— Нам не судилося пожити у власній вільній державі, а ось наші онуки, а можливо і діти, її матимуть. Обов’язково. Заради цього і життя не шкода.
Що ж, слова головного провідника повстанців виявилися пророчими: його син Юрій не лише дочекався проголошення Української держави, а й засідає нині у її парламенті.
Хтось мусив зупинити цю орду...
Через 73 роки після того, як російські більшовики втопили в крові Українську Народну Республіку, на політичній карті світу знову постала незалежна Українська держава. Але онукам і правнукам тих, хто знищив УНР, вона теж муляла очі. Цілих 23 роки. І навесні 2014-го вони пішли на нас війною — підлою і цинічною, скориставшись внутрішніми труднощами.
У Кремлі сподівалися на швидке просування «руського миру». Але вже за кілька місяців його рух загальмувався, а незабаром і взагалі зупинився: щоб захистити свою рідну землю, за зброю взялися нащадки козаків Богуна і Сагайдачного, холодноярців і вояків УПА.
Це, здебільшого, пересічні українські хлопці. Більшість із них не вважають себе героями. Навіть ті, хто самостійно, не чекаючи повістки, прийшов до військового комісаріату і попросив призвати до армії.
— Треба ж комусь було зупинити Путіна і його орду, допоки вони не прийшли у кожне українське місто і село, — кажуть вони, наче йдеться про поїздку на відпочинок.
Богдан Уляновський — один із них. Пройшовши перепідготовку на одному з військових полігонів, був призначений командиром інженерного взводу.
— Наш підрозділ брав участь у знищенні мін та снарядів, що не вибухнули, знищували так звані розтяжки, — розповідає він. — Точної кількості не знаю, але рахунок іде на тисячі. Споруджували і об’єкти 2-ї лінії оборони, зокрема бліндажі, інші укриття для особового складу і техніки. А також ставили мінні загородження на танконебезпечних напрямках. Траплялося, нас накривали і «градами».
Там, на війні, Богдан зустрів справжніх друзів — легенів зі всіх куточків України, з якими виконував пліч-о-пліч небезпечну роботу: Олександра Баймиструка з Волині, молодших сержантів Миколу Бучка і Віталія Лесюка зі Львівщини та багатьох інших.
Богдан повернувся з війни без нагород, але не переймається цим. Йому і без орденів не соромно дивитися в очі людям: на його рахунку 26 знищених мін, 8 фугасів, 13 артилерійських снарядів, які не вибухнули.
На запитання, чи готовий знову повернутися на Донбас, Богдан каже:
— Звісно, так. Не чекати ж, коли ці покидьки прийдуть на мою Галичину.
Кілька років тому мало хто міг би повірити, що коли над Україною нависне загроза, її захищатимуть і ті українці, які стали успішними людьми на Заході. Марко Паславський — один із них. Він народився в США, в сім’ї українських емігрантів. Навчався у престижній військовій академії Вест-Пойнт і дослужився до майора американської армії. На початку 90-х переїхав на землю пращурів, де займався бізнесом. Коли розпочалася Революція Гідності, був активним її учасником.
З початком неоголошеної проти України війни, незважаючи на свій 56-річний вік, теж пішов воювати. А ще — прийняв українське громадянство і взяв позивний «Франко» — на честь поета Івана Франка. Спільно з бойовими побратимами влітку 2014-го звільняв міста і села Донбасу від проросійських бойовиків, мріючи, за спогадами товаришів, про те, коли закінчиться ця війна.
19 серпня 2014 року Марко загинув при звільненні Іловайська. Його поховали, як Героїв Крут у 1919 році, на Аскольдовій могилі.
Василь Сліпак. Вихідець із Галичини. Закінчивши Київську консерваторію, майже 20 років прожив у Франції. Там він виступав у національній французькій опері. З початком путінської агресії не міг залишатися стороннім спостерігачем, вважаючи, що його місце там, де вирішується доля України.
Спочатку допомагав нашим воякам як волонтер, а згодом вирішив разом із ними воювати проти ворога і вступив до підрозділу Правого сектора. Разом із бойовими побратимами ризикував життям, виконуючи відповідальні завдання. Його життя не раз, як згадують однополчани, висіло на волосині, але Бог і доля завжди були до нього прихильними. Та все ж куля снайпера-покидька обірвала життя Василя Сліпака. Ось що написав у Фейсбуці про свого товариша міністр інфраструктури України Володимир Омелян:
«Він був наповнений енергією, оптимізмом. Він жив тим, що робив. Не просто співав, а був героєм сцени. Так і воював, не розповідаючи про війну. Давав відсіч ворогам України, жив Україною».
Серед захисників рідної землі можна зустріти і офіцерів, які давно зняли погони, але зараз знову в строю. Наприклад, Ігор Бизган. Знімаючи в середині 2000-х військовий однострій, не сподівався, що доведеться одягати його ще раз. Та коли над країною нависла смертельна небезпека, вирішив, що його досвід знадобиться, і добровольцем пішов до війська.
Сформував спільно з іншими такими ж офіцерами-добровольцями батальйон територіальної оборони Чернігівської області. Пройшовши пришвидчений вишкіл на полігоні, відбув на Донбас. Там разом зі своїми бойовими побратимами виконував важливі завдання: несли службу на блокпостах, знешкоджували диверсійно-розвідувальні групи тощо.
— Нас «пригощали» снарядами як бойовики «місцевого розливу», так і «брати-росіяни», причому зі своєї території, — говорить підполковник Ігор Бизган. — Особливо у серпні 2014-го, коли на нашу територію вторглися кілька батальйонно-тактичних груп російської армії. Тоді лише протягом одного дня 17 бійців дістали поранення, а двоє загинули.
Серед захисників України можна зустріти чимало представниць прекрасної половини людства. Приміром, молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко побувала у справжньому пеклі, потрапивши зі своїми бойовими побратимами в оточення. Але у протистоянні з добре озброєним ворогом, який до того ж переважав їх і за кількісними показниками, наші солдати — бойові побратими Тані — зуміли вирватися з оточення з мінімальними втратами.
А ця мужня жінка-санінструктор урятувала життя майже 20 нашим воякам, зазнавши двох контузій. І зараз, навчаючись в Українській військово-медичній академії, Тетяна теж готова — по завершенні навчання — відбути на схід, уже як офіцер-лікар.
Україну захищають і західняки, і східняки
Ще у 2003 році — під час подій навколо острова Тузла, коли росіяни намагалися його захопити,— їхня преса здійняла істерику. В яких лише гріхах не звинувачували російські політики — вустами журналістів — Україну! При цьому запевняли, що «в разі виникнення конфлікту жителі східних регіонів ніколи й нізащо не захищатимуть своєї країни». Та мине 10 років, і вони переконаються у зворотному.
— У нашому підрозділі воювали вихідці як із Галичини, Поділля, так і Слобожанщини, Миколаївщини і навіть Донбасу, — розповідав мені Микола Попюк. — Словом, по особовому складу можна було вивчати географію країни. Абсолютна більшість до війська прийшла свідомо, а не за страх бути покараними за ухилення. З відвертих розмов з тими ж донеччанами знаю, що вони, маючи родичів на окупованих територіях, могли і в них сховатись, однак не зробили цього!..
Господар Кремля та його оточення не мислять майбутнього Росії без України. Тому, зрозумівши після Революції Гідності, що вона все далі віддаляється від її «берегів», пішли на нас війною. До речі, ще задовго до розв’язаної ним агресії, завуальовано натякав на її можливість, у досить оригінальний спосіб.
— Почитайте щоденники генерала Денікіна! Там у нього є міркування про велику та малу Росію, Україну. Він каже, що нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами. Це завжди було справою самої Росії. І я впевнений, що наші народи завжди будуть разом, розлучити їх — це вчинити великий злочин...
А під час зустрічі з американським президентом Джорджем Бушем заявив, що Росія свого часу подарувала Україні значну частину своєї території!
Якщо хтось комусь і допоміг «прирости територіями», то це українці, котрі впродовж століть змушені були воювати за інтереси Російської імперії. Лише під час Другої світової війни наші батьки й діди посприяли тому, щоб до Росії відійшли німецький Кенігсберг, Японські острови, через що, до речі, між Росією і Японією й досі немає мирного договору. Вони зробили величезний внесок у розгром нацистської Німеччини, в результаті чого ці території відійшли СРСР, спадкоємцем якого є Російська Федерація.
У народі кажуть: «Не рий сусідові яму, а то він використає її як окоп». Російські можновладці дуже довго рили для українців яму. Протягом століть. А тепер вона перетворилася в один великий окоп, де тримають оборону тисячі наших вояків, які відстоюють незалежність України, право бути господарями у власній хаті.
Сергій ЗЯТЄВ
