Чимало експертів схильні вважати: навіть попри те, що поліцейський миротворчий контингент ЄС може бути направлений в Україну без відповідного мандата Ради Безпеки ООН, з погляду європейців, саме такий мандат був би доречним. Мовляв, це посилює правові підстави для перебування миротворчого контингенту в зоні конфлікту.
Утім, прецеденти, вигідні Україні, є. Так, ЄС, щонайменше двічі, ухвалював рішення щодо направлення своєї миротворчої місії без мандата ООН: у 2003 році — до Македонії та у 2011-му — до Лівії.
Утім, можна не сумніватися, що схожому вердикту, котрий стосуватиметься нашої держави, ще неабияк протидіятиме офіційний Кремль. Російські дипломати ще місяць тому (тобто після рішення РНБО запросити миротворців) заявляли, що плани офіційного Києва запросити на схід миротворців, їх потенційне розміщення на українсько-російському кордоні ставить під сумнів намір української влади виконувати Мінські домовленості.
Схоже, що у президентській адміністрації такі заяви врахували. Принаймні, питання про запрошення миротворців розглядалося в парламенті тоді ж, коли й питання, пов’язані з подальшим існуванням окупованих територій, проведенням на них виборів тощо. Вочевидь, цим було продемонстровано, що відмовлятися від багатостраждальних Мінських домовленостей у Києві не мають наміру.
Але навіть за таких умов очевидно, що в Москві намагатимуться використати весь арсенал засобів у роботі зі своїми традиційними союзниками в Європі, щоб заблокувати можливе рішення Ради ЄС про миротворчу місію Євросоюзу в Україні. Та й нині, спостерігаючи за тим, як несміливо європейці реагують на нові й нові заяви російської влади, подекуди, навіть важко повірити, що тамтешні поліцейські вирушать на Схід України. У всякому разі доти, доки там триває вельми гаряча фаза бойових дій, попри всі запевнення у поступовій деескалації напруженості.
Справді, миротворча місія, зазвичай, з’являється тоді, коли вже припинено бойові дії, і всі сторони ухвалили рішення про політичне врегулювання кризи. У ситуації ж на Донбасі таке рішення наполегливо просуває лише український Президент за підтримки західних партнерів. Про «миролюбність» так званих ополченців, не кажучи вже про російських окупантів, годі й згадувати.
З іншого боку, не варто забувати, що європейські контингенти перебувають у Сомалі, в Центрально-Африканській Республіці, Малі... За всієї поваги до цих держав, важко повірити, що вони є ближчими для керманичів Старого світу, ніж Україна. Втім, відповідь на це запитання ми, вочевидь, отримаємо уже незабаром. І від цієї відповіді, можливо, справді залежатиме не лише українське майбутнє...
Руслан ІВАНІВ