А Збройні Сили, які на той час перебували у глибокому занепаді, почали воскресати — насамперед, завдяки молодим людям, які поповнили їх лави. Там, під «градами», вони швидко дорослішали, опановували зброю і вчилися бити ворога.
— Під час мобілізації хлопців до війська я не бачив у їхніх очах страху, — сказав військовий комісар Новоселицького району, що у Чернівецькій області, підполковник Олексій Дишкант. — І це при тому, що люди знають про ту небезпеку, яка підстерігає їх на Донбасі!
Особливо мене вразив такий випадок. Минулого року до нас прийшов житель одного із віддалених сіл і попросив призвати його до високомобільних десантних військ. На запитання, чому саме до ВДВ, відповів:
— Знаю, що їх підрозділи перебувають там, де найважче, де найнебезпечніше. Отже, і я не відсиджуватимуся десь у тилу.
І додав:
— Нам жити в цій країні і нам її захищати...
Нині тисячі солдатів, офіцерів Збройних Сил України — учасників АТО — удостоєні високих державних нагород. Приміром, в одній із частин гарнізону Києва орденами Богдана Хмельницького і «За мужність» нагороджено 18 осіб. Із них 11 — посмертно.
Зокрема, старший лейтенант Ро­ман Ти­мо­шен­ко, молодші сержанти Мак­сим Оше­ка, Ва­силь За­ко­нов, старші солдати Вла­ди­слав Ку­че­рен­ко, Ан­дрій Доб­рань, Олек­сандр Кло­чан, Ана­то­лій Го­лик, Ми­хай­ло Іва­нич­ко, Дмит­ро Бар­він. На момент загибелі їм не виповнилося і тридцяти...

«Це ж на­ша зем­ля, бать­ку...»
До недавнього часу ми дещо скептично ставилися до нашої молоді, вважаючи, що якась вона «не така, як треба». Та путінська агресія проти України переконливо довела: абсолютна більшість молодих українців є справжніми патріотами України і готові, залишивши свій дім, рідних і близьких, захищати її.
Гри­го­рій Ма­тяш був відомим ковалемреконструктором, роботи майстра експонувалися не лише в Україні, а й за кордоном. Коли восени 2013го «беркутівці» жорстоко побили студентівпротестувальників, він наступного дня вже був у Києві. На барикадах Гриша провів кілька місяців, не полишаючи їх навіть у дні найбільшого протистояння. А під час розстрілу людей врятував дівчинустудентку. З початком неоголошеної війни пішов захищати рідну землю. Добровольцем.
На прохання рідних добре подумати, чи варто йти на війну, Григорій відповів:
— А хто ж воюватиме тоді? Невже чекатимемо, допоки «старші брати» прийдуть до нашої хати?..
Вік­тор Лав­рен­чук служив у підрозділі Державної прикордонної служби, охороняючи українськоросійський кордон. Восени 2014го, перебуваючи у відпустці, дізнався, що його побратимів «перекидають» у район Донецького аеропорту, і відразу ж облишив усі справи та повернувся в частину.
Сер­гій Без­губ­чен­ко працював у рідному селі. З початком російської агресії його викликали до військкомату. Зважаючи на сімейні обставини, хлопець мав право на відстрочку, а то й узагалі міг уникнути мобілізації. Але про них він нікому не сказав і був призваний до війська. Зі своєю ротою звільняв міста і села Донбасу, допомагав місцевим жителям у налагодженні мирного життя.
Вік­тор Ко­ва­люк із дитинства мріяв стати офіцером. І мрія здійснилася: хлопець закінчив Національну академію Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. І відразу відбув у район бойових дій. Там командував взводом 80ї окремої аеромобільної бригади.
Усі вони були різними за характерами, політичними і релігійними поглядами, порізному бачили своє майбутнє і йшли до нього різними шляхами. Але цих хлопців об’єднувала любов до рідного краю, бажання жити у вільній і заможній країні, почуватися господарями на своїй землі. Та не судилося: всі вони загинули зі зброєю в руках...
Нинішні події на сході багато в чому нагадують події 1918 року. Тоді, нагадаю, була проголошена Українська Народна Республіка. Але тодішня більшовицька Росія, як і тепер путінська, не бажала миритися з цим фактом. І кинула на неї до зубів озброєне військо. Шляхом підкупів, шантажу, брехні і лицемірства вербувала серед місцевого населення «ополченців», готових їй служити. Цим же шляхом пішов і Путін.
Тоді, у 1918му, шлях російськобільшовицькій орді перепинили під Крутами кілька сотень юнаків. Молоді і необстріляні, більшість з яких і зброї ніколи не тримала в руках, хлопці не злякалися банди Муравйова. На жаль, тоді вони програли бій. Їхні нащадки — солдати й офіцери українського війська — не мають на це права.
Можна навести десятки подібних прикладів, коли військовики, побувавши в руках бандитів, повертаються до своїх підрозділів і продовжують воювати.

Ук­ра­їн­ська мо­лодь гар­тує­ть­ся в бо­ях
— Знаєте, раніше, до подій на Донбасі, я дещо інакше ставився до наших військовослужбовців, — зазначив Герой України, полковник Ігор Гор­дій­чук, який улітку 2014го з десятком бійців захищав Савурмогилу від ворога, що за чисельністю перевищував у десятки разів. — А побувавши в бойовій обстановці, побачивши, як мужньо, професійно діють наші солдати, які раніше не нюхали, як мовиться, й пороху, змінив свою думку. Вони — герої, справжні чоловіки і громадяни України.
Олек­сан­дру Слав­ку теж немає ще й тридцяти. Натомість є дружина Юлія, чотирирічна донька Аліса, яких він до безтями любить. А також батьки — Михайло Олексійович і Олена Миколаївна. Без них він теж не мислить свого життя. Словом, чоловіку є чим дорожити в цьому житті. Та коли отримав з військкомату «повістку на війну», не став замислюватись, чи варто йти на неї, кляту.
— Якщо мене покликали, значить, я був потрібен державі, — сказав інструктор із практичної їзди Путивльського спортивнотехнічного клубу, що в Сумській області, Олександр Славко. — Коли б я сказав, що рідні, особливо Юля, були у захваті від цього, то покривив би душею. Але я звик сам приймати рішення, особливо, якщо вони стосуються мене самого...
У березні 2014го, пройшовши на військовому полігоні у Чернігівській області перепідготовку, Сашко зі своїми земляками відбув на Донеччину. Людина він не говірка і розповідати про події, учасником яких був, не любить. Але службою своєю пишається.
Зараз старший солдат запасу Олександр Славко знову повернувся до мирної професії — він як інструктор із навчання практичній їзді вчить людей керуванню автомобілем.
А ще чоловік радить потенційним захисникам України, яких теж можуть мобілізувати до війська, не боятися йти на війну. За його словами, головне — налаштуватися морально і витримати перший обстріл. А ще — вірити в перемогу над ворогом.
Ана­то­лій Геш­ко — його бойовий побратим, щоправда, воював він у складі 3го полку спецпризначення. Бій за 32й блокпост, який оточили бойовики, і хлопцям загрожувало повне знищення, він найбільше запам’ятав.
— На допомогу їм ішов підрозділ нашої батальйоннотактичної групи, — похмурнівши, згадує Анатолій. — Точніше — хлопці проривалися, як могли, несли втрати. Наш підрозділ теж отримав наказ висунутись у бік блокпосту. Мета — відволікти на себе якомога більше ворожих сил і цим допомогти ударній групі пробитися до блокпосту, який бойовики вважали приреченим.
Звісно, ми теж потрапили під ураганний вогонь російських найманців. Мені здавалося, що під нами палала земля, їдкий дим застилав очі, заважаючи орієнтуватися. Не повірите, але ніхто не панікував: ми горіли бажанням відомстити за полеглих на наших очах хлопців.
Не переповідатиму весь хід бою. Скажу лише, що під час цієї операції, коли бойовики вбачали в нас легку здобич, яку вони осьось вполюють — вони самі перетворилися на неї. Справа в тім, що, просуваючись уперед, ми натрапили на їхні «точки», розташовані в зелених насадженнях. Ворог не сподівався, що ми його дістанемося, бо вважав, що добре замаскувався. Та ми його все ж вирахували. У цьому велика заслуга була мого земляка — снайпера Юр­ка Гри­цу­на, у якого, як він не раз жартував, нюх на сепарів.
Ми також виявили коригувальника вогню, якого Юрко «поклав» з першого пострілу. Словом, завдання своє виконали.
Сержант Гешко скромно промовчав про те, що коли на них пішли 2 танки, саме він змусив одного з них зупинитися: про це мені розповіли його однополчани.
З честю впоралися також із завданням з охорони мосту неподалік селища Гірське, розташованого так, що він мав стратегічне значення для наших військ, оскільки через нього здійснювалося забезпечення частин і підрозділів усім необхідним. Ворог це добре розумів, і його розвідувальнодиверсійні групи мало не щоночі намагалися захопити цей об’єкт.
— Вони були добре екіпіровані, мали на озброєнні новітні автомати російського виробництва, — розповів Анатолій. — Зважаючи на тактику їхніх дій, було зрозуміло, що то не шахтарі і не трактористи, а спецназівці. Але всі їх зусилля виявилися марними.
Донецький аеропорт, який наші солдати й офіцери захищали 242 дні, був для них не лише пеклом, а й справжнім полігоном, де гартувалися характери його захисників, де вони вчилися бити ворога.
— Нас штурмували як бойовики, так і підрозділи російської регулярної армії, — розповів головний старшина Ана­то­лій Сви­рид. — Вони, на відміну від своїх «колег», мали першокласну новітню зброю, зокрема снайперські гвинтівки. Я вже не кажу, що по нас гатили не лише гармати й міномети великого калібру, а й «гради». А також «урагани» і «смерчі» — надпотужна зброя, яка призводить до страшних руйнувань, а розліт осколків сягає кількох кілометрів. Більш того, цивільний аеропорт «старший брат» перетворив на такий собі полігон для випробування нових зразків зброї, зокрема артилерійськомінометної. Словом, якщо справді існує пекло, то ми вже його пройшли.
Чи було страшно? Так, звичайно: не вірте тим, хто каже, що під кулями не відчував страху. Казати так можуть лише лицеміри або, вибачте, дурні. Нам усім хотілося дуже й дуже жити, на нас чекали тата й мами, діти і дружини...
Ми розповіли лише про кількох молодих українців — простих хлопців, які боронять нашу землю. Серед оборонців України є чимало вчорашніх трактористів, агрономів, представників інших професій, далеких від армійської науки, які вперше в новітній історії Росії розвіяли міф про непереможність російських спецпризначенців.
На сьогодні Україна втратила понад 2800 своїх захисників. Переважно це — молоді люди. Усі вони хотіли жити і радіти життю, кохати і бути коханими, ростити дітей. Та коли над Україною нависла смертельна загроза, вони пішли боронити її. І не повернулися, заплативши власними життями за майбутнє своїх дітей, рідних, за усіх нас.
Сергій ЗЯТЬЄВ