Незважаючи на прохання нічого не нести, вона все ж пообіцяла приготувати їм чогось смачненького.
— Годують бійців непогано, але ж ми розуміємо, що інколи їм хочеться чогось домашнього, — ділився зі мною пан Валерій, коли ми вийшли на вулицю. — У більшості тих, хто тут лікується, родичі проживають за кілька сотень кілометрів і не можуть часто їх провідувати. А Олена у мене кулінар ще той!
Із початком неоголошеної війни проти України всі військово-медичні заклади нашої країни виявилися заповненими пораненими бійцями. Міністерство оборони вживало екстрених заходів, щоб налагодити їхнє лікування. І в цій складній ситуації руку допомоги нашим захисниками протягли десятки, якщо не сотні тисяч, звичайних громадян.
— До нас приходили з пропозиціями надати допомогу бізнесмени міста, представники влади і державних підприємств, — розповідав мені начальник ВМКЦ Центрального регіону полковник медичної служби Сергій Петрук. — А також прості пенсіонери, які отримують мізерні пенсії. Хто не міг поділитися копійкою, той приносив різні смаколики, випічку.
Утім, люди допомагають не лише у лікуванні тих, хто дістав на полі бою ушкодження і перебуває на лікуванні в тилу. Наприклад, столичний юрист Іван Звягін їздить безпосередньо в розташування частин і підрозділів нашого війська. На придбання ліків, а згодом і військової амуніції витрачає частину власних коштів.
Допомагають грошима і небайдужі українці, в тому числі ті, які живуть в інших країнах. За волонтерську роботу Президент України нагородив Івана Звягіна орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.
У район АТО — на інвалідному візку...
Серед волонтерів, які допомагають нашим бійцям, можна зустріти і людей, які самі потребують допомоги. Житель Херсона Григорій Янченко — один із них.
У 1968 році він проходив службу в Радянській армії десантником. Під час придушення «антикомуністичного заколоту» у Чехословаччині отримав поранення. Через багато років воно дало про себе знати і довелося ампутувати ноги. Обидві. Вітчизняні протези йому не підходять, а на імпортні немає коштів. Тож пересувається на інвалідному візку. З початком бойових дій на сході країни він цілі дні проводить біля міського торгово-розважального центру: збирає пожертвування для захисників України.
За словами пана Григорія, волонтерствувати він почав ще у квітні 2014-го — після того, як «зелені чоловічки» окупували Крим. Спочатку він зі своїми колегами-однодумцями передавав військовикам 79-ї і 25-ї аеромобільних бригад продукти харчування. А коли стало зрозуміло, що вони потребують не лише цього, почав їздити на візку по ринках міста. Згодом йому стали допомагати колишні учасники Майдану, зокрема Сергій Обидець та Андрій Коваленко.
— Хоча й рідко, але буваю серед хлопців, які воюють на сході, — говорить Григорій Миколайович. — Спілкування з ними додає мені сил, оптимізму і віри в нашу спільну перемогу.
Жителька міста Старокостянтинова, що на Хмельниччині, Оксана Радушиньска — інвалід з дитинства. Проте молода жінка намагається жити повноцінним життям: навчається в університеті, де здобуває фах магістра, як журналіст готує репортажі про життя міста, пише пости в соціальні мережі. А з початком російської агресії, навесні 2014 року, вона спільно зі своїми однодумцями створила самодіяльний колектив, який почав давати у місті та області благодійні концерти. Тоді, влітку 2014-го, бійцям бракувало найнеобхіднішого: бронежилетів, захисних шоломів, обмундирування та багато чого іншого.
Тож за кошти, зібрані під час виступів, Оксана і її однодумці все це купували і відправляли в район бойових дій. І хтозна, скільком нашим хлопцям їхні «броники» чи шоломи врятували життя?.. Лише протягом минулого року вони доставили в район бойових дій понад 20 тонн гуманітарних вантажів — починаючи від засобів особистої гігієни і закінчуючи маскувальними сітками та грубками-буржуйками. У цій благородній справі Оксані допомагають і найрідніші люди — батьки.
Олена Мокренчук народилася в Донецькій області. Вчителювала, згодом перекваліфікувалася в журналіста і останнім часом — до подій на Майдані — очолювала інформаційний відділ Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів, а також факультет журналістики Київського християнського університету.
— З початком бойових дій на Донбасі почала розвозити бійцям 72-ї механізованої бригади благодійну допомогу, — розповідає жінка. — А восени 2015-го створила групу «Солдатська пошта», до якої увійшли небайдужі до проблем оборонців України люди. Разом із ними розвозимо продукти харчування, предмети першої необхідності, інші речі, які рідні передають своїм чоловікам та синам.
Цю жінку знають навіть у тих підрозділах, які дислокуються у найгарячіших точках Донбасу: незважаючи на високу ймовірність потрапити під мінометні обстріли чи навіть «Гради», вона доставляє нашим хлопцям продукти харчування, теплі речі взимку. При цьому «Солдатська пошта» допомагає також і жителям тих населених пунктів, які перебувають неподалік лінії розмежування і фактично відрізані від цивілізованого світу, не маючи змоги і хліба купити.
У Олени Мокренчук — четверо дітей, троє онуків, які теж потребують її уваги і опіки. Вона не раз потрапляла в ситуації, коли її життя висіло на волосині. Але ця мужня жінка вважає, що допоки на нашій землі перебувають непрохані гості, потрібно боротись за її звільнення.
Нашим солдатам допомагають і діти. Наприклад, учасники дитячого гуртка авіамоделювання, що у Львові, виготовили для ЗС 15 безпілотних літальних апаратів. Діти, за словами керівника гуртка, працюють у майстерні цілими днями. Їм, звісно, допомагають і дорослі львів’яни. Безпілотники вони передають на Донбас через волонтерів.
Господар Кремля, плануючи вторгнення в Крим, а потім і на материкову Україну, знав, у якому стані перебуває українське військо. Тож сподівався на швидку перемогу, малюючи у своїй хворобливій уяві так звану Новоросію. Та бліцкригу, як ми знаємо, не вийшло. Адже зіп’ятись нашій армії на ноги і дати ворогу гідну відсіч допомогли усі небайдужі українці.
«Допомагатиму бойовим побратимам брата завжди...»
Знаю цілі колективи, які надають допомогу нашим бійцям із самого початку неоголошеної війни. Колектив Бобринецької автомобільної школи — один із них. Її працівники разом з іншими жителями Бобринця час від часу відправляють у район АТО продукти харчування, ремонтують техніку для військових частин. Зокрема, 3-го окремого полку спеціального призначення, який дислокується у Кіровограді.
— Я підтримую зв’язок з окремими офіцерами цієї частини і тому знаю про ті проблеми, які дошкуляють нашим землякам, — говорить директор автошколи Володимир Волкотруб. — Ми, звичайно, не чарівники, щоб одним рухом вирішувати їх. Але дещо можемо зробити. Наприклад, відремонтувати автомобіль, передати ту чи іншу запчастину, якої хлопці не можуть знайти на місці.
Особовий склад підрозділу, яким командує капітан Максим Брянчиков, мабуть, не раз добрим словом згадував пана Володимира та його колег. Дружні стосунки склалися і з особовим складом Криворізького батальйону територіальної оборони, який теж перебуває в зоні антитерористичної операції.
Налагоджена співпраця і з Бобринецьким районним військкоматом, у якого під час проведення так званих мобілізаційних хвиль виникає чимало проблем. Одна з них — транспортна. Справа у тому, що після усіх «реформ», проведених у попередні роки, вони залишилися, як мовиться, босими і голими. Тож за відсутності автомобіля не спроможні навіть відправляти мобілізованих на полігон, де вони, перед тим як відправитись у район АТО, проходять перепідготовку.
— Не було випадку, коли б ми звернулися до Володимира Юрійовича по допомогу, а він нам відмовив, — каже військовий комісар району підполковник Микола Капітоненко. — І це при тому, що пальне сьогодні є надто дорогим, я вже не кажу про амортизаційні витрати. Проте на військовий полігон Широкий Лан, що у сусідній Миколаївській області, ми доставляємо хлопців вчасно.
Автошкола надає офіцерам РВК приміщення, де вони організовують і проводять військово-патріотичні заходи, зокрема зустрічі місцевої молоді з вояками, котрі повернулися з району бойових дій. Налагоджена співпраця і з громадською організацією «Ветерани-прикордонники». Працівники школи допомагають у створенні музею при місцевій школі, підтримують громадську організацію «Адреналін» — молодіжний клуб, члени якого займаються мотокросом. Зокрема, надали їм приміщення для зберігання їхнього обладнання безкоштовно.
Влітку 2014 року у родину Волкотрубів прийшло страшне горе — загинув Віталій, молодший брат Володимира. Він, солдат уже згадуваного 3-го полку спецпризначення, разом з іншими бойовими побратимами перебував на Донбасі, де виконував відповідальні завдання: у 2014-му звільняв від бойовиків міста і села Донеччини, обороняв Луганський аеропорт.
Під Іловайськом разом зі своїм підрозділом потрапив у так званий котел, влаштований російськими військовослужбовцями. При виході з нього був смертельно поранений ворожим снайпером. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.
— Пам’ять про брата зобов’язує мене особисто і моїх друзів допомагати нашим захисникам, — каже Володимир Юрійович.
Третій рік поспіль триває неоголошена Україні війна. Третій рік поспіль наші солдати стримують знахабнілого ворога. Люди, про яких ми розповіли, не несуть служби на блокпостах, не знищують диверсантів. Але й вони роблять значний внесок у зміцнення нашої обороноздатності. І серед них — подружжя Варлампачуків, яке підбадьорює бійців, демонструючи їм повагу усього українського суспільства.
Сергій ЗЯТЬЄВ
