— Насамперед хочу нагадати, що протягом десятиліть на теренах України дислокувалася 43-я ракетна армія, що була складовою частиною ракетних військ стратегічного призначення колишнього Союзу, — говорить пан Вадим. — До її складу входили 10 дивізій, з яких 8 були розташовані в Хмельницькій, Волинській, Житомирській, Миколаївській областях.
Із розпадом Радянського Союзу Україна успадкувала 46 ракет шахтного базування СС-24, які здатні були нести 460 ядерних боєголовок. 130 ракет СС-19 із 780 ядерними боєзарядами. Всього — 1240 ядерних боєголовок, здатними стерти з лиця Землі не те що цілі міста, а цілі країни.
Щоб багато не говорити про міць ядерного потенціалу, який був у нас, скажу так: за цим показником він поступався лише США, Великобританії і Російській Федерації. Ракети, що окопалися на українській території, здатні були досягати практично будь-якої точки земної кулі, у тому числі в Сполучених Штатів Америки, не кажучи вже про країни Європи.
— Зважаючи на сказане Вами, навіщо було позбуватися цієї зброї? Як на мене, то це було, м’яко кажучи, не зовсім далекоглядним рішенням...
— Рішення про це ухвалювалося при ейфорії, викликаної важливою в історії України подією — здобуттям незалежності. Тодішні депутати, мабуть, вважали, що приклад молодої держави наслідують й інші країни світу. Але, як мовиться в таких випадках, не так сталося, як гадалося: ніхто і пальцем не поворухнув у цьому напрямку.
На той час від дня Чорнобильської катастрофи минуло лише 5 років і більшість людей, у тому числі і парламентарів, були налякані її наслідками. В кулуарах парламенту розповсюджувалася інформація про медико-біологічні наслідки катастрофи, робилися невтішні прогнози на майбутнє. Всі прекрасно розуміли, що в разі подібної НП на шахтно-пусковій установці наслідки будуть значно серйозніші.
Територія України зі зрозумілих причин постійно перебувала під прицілом американських ракет: усі ракетні точки були нанесені на військових картах американців. І в разі найменшої загрози США по них, тобто по Україні, були б завдані могутні ракетно-ядерні удари. Можливо, там би теж отримали достойну відповідь, але для нас це був би справжній жах. Скажу так: наслідки такого удару у сотні, якщо не в тисячі разів перевищили б наслідки Чорнобильської катастрофи. Йшлося б загалом про існування України як такої...
Розробляючи Декларацію про суверенітет України, депутати, які представляли націонал-демократичні сили, вважали цей документ таким собі стартовим майданчиком для проголошення у недалекому майбутнього повної незалежності. А оскільки Україна мала на своїй території ядерну зброю, то вони думали, що, проголосивши без’ядерний статус, цим самим спростять шлях до своєї заповітної мрії, бо у такому разі міжнародна спільнота повинна була бути більш прихильною до їх бажань.
Окрім цього, державний секретар США Джеймс Бейкер заявив, що його держава, визнаючи ту чи іншу країну, що з’являтимуться на політичній карті світу, керуватиметься кількома важливими критеріями. Неволодіння ядерною зброєю був головним...
Проте в цій історії є й інший бік. Річ у тім, що, як не парадоксально це може здатись, але Україна ніколи не володіла ядерною зброєю.
— Поясніть...
— В Україні перебували ракети, розміщені в підземних шахтах, а ось ключі для їх запуску були в Москві. Ви ж знаєте, що самостійно запустити будь-яку з них не могли не лише рядові офіцери, які несли цілодобове чергування, а й навіть сам командувач армії, що носив як мінімум генерал-лейтенантські погони. Для цього за часів Радянського Союзу потрібна була санкція як мінімум міністра оборони чи начальника Генерального штабу, а то й самого генерального секретаря партії.
Хто б і що сьогодні не говорив про країну, у якій багато хто з нас устиг пожити, а безпеці ядерної зброї тоді приділялося дуже багато уваги. Всі, хто був причетний до неї, розуміли, що одного необдуманого рішення достатньо, щоб спопелити половину планети, якщо взагалі не знищити на ній життя.
— А чи не могло так бути, що пан Бейкер вільно чи невільно провокував Україну до такого доленосного і неоднозначного рішення?
— Хтозна. Але й такої гіпотези я би не став відкидати. Американці, як відомо, люди практичні і нічого просто так не роблять. Не забувайте, що США, підштовхуючи нас до ядерного роззброєння, зекономили мільярди доларів.
— А відвертого тиску з боку провідних країн світу не було? Ніхто нас не шантажував, мовляв, відмовтеся від грізної зброй і швидше поповните клуб незалежних держав?
— Подібні запитання потрібно ставити людям, які на той час були першими особами України, хоча навіть якщо і такий тиск був, то навряд чи вони тепер у цьому зізнаються.
— Чому? Боятимуться, що за балакучість доведеться відповісти?
— Ні, ніякої відповідальності вони не бояться сьогодні, бо надто багато води спливло в Дніпрі. А ось звинувачень у відсутності українського патріотизму побоюються. Це — факт незаперечний. Адже в такому випадку їм можна закидати, що, мовляв, коли б не ви, то ми мали б сьогодні ядерну зброю, яка б унеможливила події на сході країни.
Утім, усім відомо, що в ті часи воду каламутила Росія, всіляко провокуючи українську владу на гальмування ядерного роззброєння. В Москві добре розуміли, що це викликатиме негативну реакцію на Заході. Наприклад, висувалися різні претензії до нас, зокрема і територіальні: російська влада звикла робити подібні речі. Цей стиль «співпраці» вона успадкувала від Радянського Союзу, який теж викидав коники на міжнародній арені, таким чином відстоюючи власні інтереси.
— А Ви особисто вірите в те, що коли б ми не позбулися цієї зброї, то теперішніх подій на Сході України не було б?
— Зважаючи на непередбачуваність російських політиків, яку вони яскраво нам продемонстрували, загалом їхню ницість, то від них можна було б чого завгодно очікувати. Можливо, вони спробували б захопити якусь шахтно-пускову установку чи інший вкрай небезпечний об’єкт і шантажувати вже не лише Україну, а й увесь світ. А потім, «звільнивши» її від терористів, ввести війська, мовляв, українська держава не в змозі забезпечити безпеку ядерної зброї і тому цим питанням займемося ми, росіяни. Можливі різні сценарії: такий уже наш сусід...
— Екс-президент України Леонід Кравчук, який зіграв першу скрипку у нашому ядерному роззброєні, не перестає стверджувати, що Україна, відмовившись від цієї зброї, вчинила дуже і дуже мудро...
— Із ним можна погодитись. Я вже казав, що Україна мала лише ракети, а ось ключі, умовно кажучи, були в Москві. Ви вірите, що Росія віддала б їх нам? Особисто я ніколи не повірю: вони навіть Чорноморський флот ділили, інше військове майно всілякими правдами і неправдами намагалися вивезти.
Коротше кажучи, залишивши ракети, ми мали б величезний головний біль. Гадаєте, західний світ залишив би нас у спокої? Ніколи. Ми б відчували великий політичний, а то й економічний тиск із боку провідних країн світу, насамперед США. Цілком можливо, що ми опинились би в цілковитій міжнародній ізоляції, як Північна Корея. Через ці та інші чинники ми могли б втратити свій суверенітет ще в 90-х роках. Тоді, можливо, США знайшли б в особі Російської Федерації надійного союзника в боротьбі з Україною.
Ракети мають свої терміни перебування на бойовому чергуванні. Скажіть, що ми робили б із ними по закінченні цих термінів?
Пам’ятаєте вибухи на артилерійських складах у Новобогданівці, Артемівську? Так ось, якщо ми не зуміли забезпечити надійну безпеку звичайним боєприпасам, то що вже говорити про ядерні? Адже процес цей значно дорожчий.
Ви бачите, у якому стані нині перебуває Україна: не вистачає на найнеобхідніше. А чи нашкребли б ми мільярди доларів для підтримання ракетно-ядерного щита у безпеці? Сумніваюсь.
Ядерних країн, як ви знаєте, не так уже й багато. Решта ж забезпечує свою національну безпеку дипломатичними, політичними важелями і військовими. Так, Німеччина, Італія та інші держави акцент роблять на сучасних видах озброєння. Та основний чинник їх безпеки — входження до колективних сил НАТО. Ядерна зброя — це зброя стримування: за понад 60 років вона жодного разу не була застосована.
— Добре, а як нам тоді забезпечити національну безпеку, маючи такого сусіда? Оскільки інші країни, як ми переконались, не здатні нам її гарантувати, навіть узявши на себе відповідні міжнародні зобов’язання. Може, не потрібно було позбуватись і тактичної ядерної зброї, яку ми хоч і небезкоштовно, але віддали Росії?
— Гадаєте, її утримування, обслуговування не відрізняється від утримання, приміром, самохідно-артилерійських установок? Це теж непростий процес. Але, як на мене, цей варіант забезпечення національної безпеки здається більш реалістичним.
— Проте за потужністю ядерних боєзарядів, які спроможні нести «стратеги» і «тактики», їх не порівняєш?
— Так, не порівняєш. Але не слід забувати, що і «тактики» можуть доставляти ці заряди за сотні кілометрів. Уявімо на мить наслідки потрапляння ядерної боєголовки навіть незначної потужності у ту ж атомну електростанцію чи інший об’єкт підвищеної техногенної небезпеки.
— Але ж і їх віддали...
— На превеликий жаль, так. Хто б і що не казав зараз про нашу країну, але вона до останньої коми, крапки виконувала взяті на себе зобов’язання, чого не зробили інші країни, яких ми вважали та і сьогодні вважаємо, за винятком Росії, своїми стратегічними союзниками. Але, вибачте, так справжні союзники не вчиняють, як вчинили з нами, не заступившись за нас, коли йшла анексія Криму.
Знаєте, щодо дотримання нашими партнерами-союзниками взятих на себе зобов’язань я вперше насторожився ще у 2003 році, коли виникла загрозлива ситуація навколо Тузли. Тоді ледь-ледь не дійшло до збройного конфлікту. Нас урятував, мабуть, лише той факт, що Путін на той час ще не почувався так упевнено, як зараз. До того ж в Україні не відбувалися ті події, що сталися у нас узимку і могли б послужити для нього ширмою.
— Так усе ж таки де вихід із нинішньої ситуації? Те, що повернення до клубу ядерних країн неможливе, усім зрозуміло...
— Щоб мати класну оборону, необов’язково мати ядерну зброю: нею офіційно володіють близько десяти країн світу. Її не мають навіть такі економічно розвинені країни, як Німеччина та Японія. Але ж ніхто не запідозрить німців у слабкості: вони мають надсучасні зразки озброєнь, які теж відбивають у охочих спробувати їх на міць бажання це робити.
На мій погляд, Україні достатньо обзавестися сучасною авіацією, ракетними комплексами, здатними завдавати ударів високоточною зброєю у глибокому тилу ймовірного противника. Втім, тепер уже можна з цілковитою впевненістю називати нашого противника, який ще довго намагатиметься попити з українців крові. Тим паче що у нас є відповідні науково-конструкторські розробки, які здатен матеріалізувати наш вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. А це значно дешевше, аніж купувати подібну техніку за кордоном.
Ін­тер­вю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ