СТОЛИЧНА ОПЕРЕТА СТАЛА НАЦІОНАЛЬНОЮ
Життя вкотре переконало: якщо не просто щиро плекати мрію, а й послідовно робити все можливе й неможливе задля її втілення, вона обов’язково стане реальністю. Саме так чинив художній керівник і директор столичного театру оперети Богдан Струтинський. Він вірив, що очолюваний ним театр неодмінно отримає давно заслужений статус національного. І ось — сталося!
На урочистостях з нагоди 75-річчя Київського академічного театру оперети разом з вітаннями Президента України цьому мистецькому колективу віце-прем’єр-міністр Іван Васюник зачитав Указ глави держави про надання театрові-ювіляру довгоочікуваного статусу. Зал зустрів цю звістку стоячи, оваціями.
Як годиться на ювілей, працівникам колективу вручали почесні нагороди. Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня нагороджено одного з ветеранів театру — народного артиста України, режисера-постановника Сергія Сміяна та художнього керівника — Богдана Струтинського. Кавалером ордена княгині Ольги ІІ ступеня стала народна артистка України, артистка й режисер Тамара Тимошко-Горюшко. Побільшало в трупі народних артистів України. Це звання отримали солісти Тамара Головчанська, Валентин Рожков, Сергій Наумов. Серед нагороджених грамотами Кабінету Міністрів, відзнаками Київського патріархату Української православної церкви — ще чимало творчих та технічних працівників театру.
Жанр оперети — особливий, вирізняється він не тільки тим, що вимагає від усіх, хто прагне працювати в ньому, дивовижного синтезу талантів — високої майстерності акторської гри, співу, пластики. Опереті завжди, навіть у часи, коли на наших теренах можливим було існування єдиної — пролетарської — культури і такого ж безконкурентного творчого методу — соціалістичного реалізму, її величності Опереті все ж дозволяли бути аристократкою. Пригадую розповідь народних артистів України Людмили Маковецької та Олександра Трофимчука про те, як їх, молодих солістів, що поповнили трупу столичної оперети у 1960-х роках, режисер Лев Пресман навчав, окрім інших професійних навичок, шляхетних манер. І це зрозуміло, адже їхні герої — графи й графині, герцоги й герцогині — мали і ходити, і усміхатися, і знімати рукавички не так, як їхня челядь.
Київській опереті є про що згадати. Її шлях був нелегким, але прекрасним. Найголовніше, чим може пишатися театр,— люди, які в різні роки тут натхненно творили, незалежно від того, працювали вони на сцені чи в якомусь, здавалося б, суто технічному цеху. Творчість у цьому приміщенні панувала скрізь. А хіба може бути інакше? Адже будинок на Великій Васильківській пам’ятає вистави за участі корифеїв українського театру — Садовського, Саксаганського, Заньковецької, легендарні постановки Курбаса.
Відеофільм «Сторінки історії», показаний на святковому вечорі, допоміг воскресити миті найбільш пам’ятних подій у житті театру. На екрані промайнули кадри фрагментів вистав, що ставали знаковими, таких, зокрема, як «Весілля в Малинівці» (за диригентським пультом — автор, композитор Олексій Рябов, який упродовж 16 років був головним диригентом Київської оперети), «Три мушкетери» М. Дунаєвського — у 1970-х наявністю зайвих квиточків на цей спектакль цікавилися ще біля виходу зі станції метро «Республіканський стадіон».
Пам’ятаючи славне минуле, колектив столичного, відтепер національного, театру оперети, в якому останніми роками з’явилося багато талановитої молоді, дивиться в майбутнє з вірою у власні сили, плекає амбітні плани. Митців підтримали найкращими побажаннями їхні колеги. На святковий вечір завітали представники більшості київських театрів, адміністративно-творчі делегації з Каунаського державного музичного театру, Бухарестської оперети. І, звісно, з двох українських театрів музичної комедії — Одеського та Харківського. Вони, щиро радіючи за колег, висловлювали надію: тепер, мовляв, з’явився прецедент, що й театрові «легкого» жанру можуть надати високий статус.