За три тижні, а саме з 1 січня 2010 року, наберуть чинності антикорупційні закони, ухвалені Верховною Радою ще цього червня. Основною причиною їхнього ухвалення була ратифікація Україною у жовтні 2006-го Конвенції ООН проти корупції, а також низки аналогічних конвенцій Ради Європи. Згадані документи зобов’язували нашу державу уніфікувати своє законодавство відповідно до вимог цих міжнародних організацій, і парламентарі протягом трьох років нарешті спромоглися виконати взяті на себе зобов’язання. В ухвалених ними нормативних актах чимало нового й корисного, але найцікавішою частиною є, безперечно, запровадження кримінальної відповідальності за корупцію у недержавному секторі, тобто у приватних підприємствах, організаціях і установах.
Із великої хмари — малий дощ Почнемо з другорядного. Від початку 1960-х і до середини 1990 років в Україні існувало два каральні закони: Кримінальний кодекс УРСР та Кодекс УРСР про адміністративні правопорушення. Усі інші закони давали визначення, які саме діяння слід вважати злочином чи правопорушенням, а потім посилались на те, що відповідальність за них установлюється чинним законодавством. А вже названі нами кодекси визначали, за що саме можна обмежитись накладенням штрафу, за що позбавити волі, а за що засудити до смертної кари.
Цю багатолітню традицію було порушено у 1995-му, коли Верховна Рада ухвалила Закон «Про боротьбу з корупцією». Факт його ухвалення зовсім не означає, що до того корупція в Україні була безкарною. Були статті й за одержання хабара, і за привласнення державного чи колективного майна шляхом зловживання службовим становищем, і за перевищення влади. Причому за ці злочини винних засуджували до чималих строків ув’язнення, а іноді й вищої міри покарання.
Проте після розпаду Союзу багатьом політикам не давало спокою те, що в Україні немає законодавчо визначеного терміну корупції. Як, мовляв, можна боротися з корупцією, коли в жодному законі не написано, що це таке?
Аби їх заспокоїти, закон ухвалили, визначення дали. Відтоді корупцією почали вважати діяльність посадових осіб держави, спрямовану на протиправне використання службових повноважень для одержання матеріальних благ.
Тут народні обранці зіткнулися з цікавим моментом. Зазвичай, коли ухвалюють закон, вносять відповідні поправки до Кримінального кодексу, де йдеться про відповідальність за його порушення. А що тут було вносити, як за чинним кодексом за хабарництво чи казнокрадство і так можна отримати до 15 років позбавлення волі. Більше не придумаєш! Проте депутати знайшли вихід і запровадили за корупційні діяння не лише кримінальну, а й адміністративну відповідальність. Причому парламентарям закортіло «пооригінальничати»: замість того щоб за усталеною практикою додати до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП) п’ять відповідних статей, вони вписали їх у текст придуманого ними закону.
У результаті вийшло, що, згідно з Кримінальним кодексом, за отримання хабара у будь-якому вигляді маєш як мінімум п’ять років колонії. А відповідно до Закону «Про боротьбу з корупцією» за одержання матеріальних благ, послуг, пільг, подарунків і винагород — максимум 850 гривень штрафу.
Таким чином, із великої хмари вийшов малий дощ. Думали створити грізний закон, а вийшло щось на кшталт лазівки для хабарників, адже, приміром, сто доларів США можна кваліфікувати і як хабар, і як подарунок. Щодо цифрових показників, то зазначимо, що протягом останніх років правоохоронні органи в середньому щороку викривали три тисячі фактів хабарництва і шість тисяч адміністративних порушень антикорупційного закону.
З 1 січня наступного року цей порядок змінюється. Старий закон іде в історію, замість нього набирає чинності новий — «Про засади запобігання та протидії корупції». В ньому є визначення, що таке корупція, хто може бути її суб’єктом, а що — об’єктом. Каральних статей у законі немає — вони знайшли своє місце там, де їм належить бути,— в КУАП. Наприклад, ст. 212-21 «Одержання неправомірної вигоди». Якщо вигода не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 85 гривень, значить за це штраф від 850 до 1700 гривень. А коли перевищує, тоді це вже хабарництво, за яке передбачено кримінальну відповідальність. Аналогічно ст. 212-22 «Підкуп», 212-23 «Незаконне сприяння фізичним або юридичним особам». Усього 13 статей, об’єднаних у главі «Корупційні адміністративні правопорушення».
Як порахувати корупцію Від наших політиків часто можна почути, що, за даними міжнародних рейтингів, Україна ледь не найкорумпованіша у світі держава. Проте подібні «рейтинги» ґрунтуються на анонімних опитуваннях підприємців середньої руки, які не можуть бути об’єктивними: з погляду мишки, найсильніший звір — кішка.
На жаль, вітчизняна правоохоронна наука також не має методики, як порівнювати нас з іншими країнами. Та й що про це казати, коли вона досі не може дати однозначну і обґрунтовану відповідь на запитання, в який бік еволюціонує корупція в нашій країні: збільшується вона чи зменшується?
На початку 1980 років в Україні викривали близько тисячі фактів хабарництва, а наприкінці 2000-х — майже три тисячі. То хіба з цього випливає, що хабарів почали брати утричі більше? Ні. Ловити стали утричі більше. Бо в цьому разі офіційна статистика свідчить, як говорив Гліб Жеглов, не про кількість плутяг, а про вміння влади їх знешкоджувати.
Утім, про масштаби корупції в пізньорадянську добу можемо судити з високим ступенем точності завдяки цікавому історичному епізодові. Юрій Андропов, котрий прийшов до влади у 1982 році й круто взявся боротися з корупцією, особисто контролював слідство з багатьох резонансних махінацій. Проте тільки у республіках, де збирався поміняти керівництво. А там, де не мав наміру, як, наприклад, в Україні, довірив це місцевій владі. Москва лише спустила рознарядку: в кожній галузі народного господарства розслідувати зразково-показову розстрільну справу про розкрадачів соціалістичної власності.
Українське керівництво сприйняло вказівку по-різному. Молодь рвалася у бій і жадала крові. Люди старшого віку воліли саботувати тихою сапою. Зійшлися на тому, що в кожному регіоні слід вибрати організацію, яку не шкода, і не лишити від неї каменя на камені.
У столиці вибір упав на такий собі середньої руки трест під назвою «Київавтоматторг», котрий підпорядковувався Головному управлінню торгівлі міськвиконкому і керував роботою сотні продуктових магазинів. Їхньою відмінною рисою була наявність апаратів автоматичного розливу пива. Існуюча там система зловживань особливої таємниці не становила. Продавець у змові зі слюсарем трішечки не доливали покупцеві пива, з чого мали до п’ятдесяти карбованців «лівого» доходу на місяць. З них десять давали завідуючому магазином, щоб надалі працювати на цій роботі. Завмаг віддавав частину отриманих від продавців хабарів керівникам тресту, ті, у свою чергу, Головному управлінню торгівлі. Свою частку одержував і куратор від міліції — заступник начальника ОБХСС міського управління внутрішніх справ. Усе це було викрито у 1982–1983 роках. Інші напрями роботи правоохоронних органів Києва по лінії економічної злочинності лишилися практично оголеними, зате у «Київавтоматторзі» вивели на чисту воду всіх — від малого до великого. Було порушено десятки кримінальних справ, під суд пішли сотні людей.
Тож аналізуючи ситуацію у невеликому тресті, маємо вихідні дані для того, щоб з’ясувати, як була заражена корупцією система радянської торгівлі. І не лише торгівлі, адже в інших регіонах виявили аналогічні зловживання в інших галузях. Так, водії давали хабарі начальникові автоколони, аби той посилав їх у рейси, де можна заробити «ліву» копійку. Будівельники платили прорабові за безперебійне постачання цегли, частину якої списували на бій і «штовхали наліво». У промисловості робітники скидалися на хабар головній бухгалтерші, аби та нарахувала їм премію, котру вони не заробили. І так скрізь. Переважна більшість випадків хабарництва мала, так би мовити, виробничий характер: коли менший старшому платить чи то за працевлаштування, чи то за вигідні умови роботи.
Даєш
приватний сектор! Кажуть, що боротьба з корупцією затихла тому, що Андропов захворів і помер. Це не зовсім так. Невдовзі стало зрозумілим, що можна пересадити по в’язницях безліч посадовців, але не запроториш туди весь народ, який звик жити і працювати за неписаними законами корупції. Однак через ті події зараз можемо з більш-менш приблизною точністю вирахувати, скільки, хто і за що брав у ті часи. Стосовно сьогодення можемо тільки гадати, оскільки численні викриття чиновників, про які регулярно повідомляють прес-служби правоохоронних відомств, мають «точковий» характер і не дають уявлення про загальну картину корупції.
В одному лишень можемо бути впевнені: величезний пласт виробничої корупції вийшов з-під обліку держави, бо більшість заводів і фабрик, крамниць і ресторанів перейшло до приватної власності. Але хіба від того там зникла корупція? Так, нам важко уявити, що власник приватного підприємства братиме хабар за працевлаштування чи створення вигідних умов роботи. Проте неважко уявити, що хабарі братиме його заступник, начальник зміни чи старший менеджер. І зовсім легко уявити, що менеджер потайки від власника бере хабарі за те, аби продати товар за заниженою ціною чи «відкат» за те, щоб купити за завищеною.
Про це всі знають, але держава тривалий час вважала, що корупція у приватному секторі — не її справа. Мовляв, є претензії до своїх менеджерів — звільняй на здоров’я, а правоохоронні органи у свої справи не вплутуй. Але не так вважали ООН і Рада Європи. Завдяки їхнім рекомендаціям у Кримінальному кодексі України через три тижні з’явиться ще один розділ VII-A під назвою «Злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг». Простіше кажучи, злочини, пов’язані з корупцією у приватному секторі.
П’ять статей, віднесених до нього, аналогічні статтям, що містяться у розділі XVII ККУ «Злочини у сфері службової діяльності». Приміром, ст. 235-1 «Зловживання повноваженнями» перекликається зі ст. 364 «Зловживання владою або службовим становищем». Тільки якщо у другому випадку максимальне покарання десять років позбавлення волі, то у першому — сім. Свої аналоги мають також ст. 235-2 «Перевищення повноважень» або 235-4 «Комерційний підкуп».
Серед інших статей, які поповнять Кримінальний кодекс, варто відзначити одну — 369-1 під назвою «Зловживання впливом». Її тлумачення спочатку важко зрозуміти. На думку авторів закону, зловживання впливом — це «пропозиція або надання неправомірної вигоди особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за такі вигоди вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави». Лише досвідчений фахівець зрозуміє, що за цим плутаним формулюванням стоїть ні що інше, як звичайнісіньке посередництво у хабарництві. До речі, ще в радянській редакції Кримінального кодексу зразка 1960 року така стаття була, і вона вважалася «живою»: за нею щороку засуджували якщо не сотні, то принаймні десятки осіб на рік. Із незрозумілих причин у 2001-му її до нового кодексу не внесли і ось тепер, прислухавшись до рекомендацій Ради Європи, повернули.
Нині важко судити, наскільки дієвими й затребуваними виявляться новоспечені статті обох кодексів і наскільки від них буде користь у подоланні корупції, але вимоги авторитетних міжнародних організацій Україна врешті-решт виконала.