ТАРИФНА СТАВКА — ДВІ...КОПІЙКИ?
Якщо в житті настає темна смуга, то готуйся до найгіршого. У тому, що це справді так, моїй знайомій, Тетяні, довелося пережити на власному досвіді. Одного дня, коли вона з гарним настроєм прийшла на роботу, її викликав до себе директор: повідомив, що змушений розпрощатися з Тетяною. Хоча вона і добрий працівник, і зауважень до неї немає... Але, знічено зауважив він, надворі — криза... Хоча, додав заспокійливо, сподіваємося, що коли всі неприємності минуть, Тетяна — кваліфікований редактор одного зі столичних видавництв — знову повернеться до своєї діяльності.
Сказати, що жінка розгубилася,— не сказати нічого. Якоїсь миті вона відчула, як земля вислизає з-під ніг. В очах потемніло, а серце відчайдушно закалатало. Усе, чим вона жила, раптом розбилося на друзки. Стало непотрібним нікому, бо в людей немає грошей, щоб купувати потрібні і розумні книжки, що їх випускало їхнє видавництво. Хоча, із сумом подумала Тетяна, до цього слід було готуватися. Он нещодавно до їхнього видавництва приходив автор, відомий письменник. Усе життя розробляв історичну тему, «рив» і «видобував» дивовижні факти. Та якщо раніше не міг публікувати історичні романи з ідеологічних причин, то нині на заваді — фінансові негаразди. «Сьогодні невигідно бути письменником,— зітхнув літератор.— Адже написати гарну книжку — півсправи, потрібно її видати і продати. Упродовж років у нашій країні так і не з'явилася професія літературного агента, який би взяв на себе просування книжки на ринку: домовлявся б з видавництвами, мережами магазинів, бібліотеками, організовував читацькі конференції... Дехто з письменників може собі дозволити таку підмогу, але далеко не всі. Тож автор мусить всю цю роботу виконувати сам».
«Що ж,— сумно говорила мені Тетяна,— коли нікому не потрібні редактори зі своїми книжками, доведеться перекваліфікуватися. До речі, чула по радіо передачу, у якій переконували: змінити професію ніколи не пізно». Звісно, поради давати кожен може, а що робити людині, яка опинилася без засобів до існування?
Спочатку Тетяна і справді була налаштована оптимістично. Озброївшись стосом спеціалізованих видань, розпочала пошук роботи. Спочатку їй наче щастило. У деяких видавництвах були потрібні редактори. Тетяна навіть їздила на співбесіди, у подробицях розповідала про свій «життєвий шлях» і власні професійні здобутки. Її слухали, обіцяли повідомити, і... Ніхто жодного разу їй так і не зателефонував, а коли вона сама насмілилася потурбувати потенційних роботодавців, їй відповідали, що «питання розглядається».
«Тільки тепер я зрозуміла нещасних самотніх людей, які годинами просиджують біля телефона, чекаючи на жаданий дзвінок,— зізнавалася Тетяна.— Дивно, але раніше я про це навіть не замислювалася. Усе бігом, ніколи навіть було вгору глянути. Телефон мене дратував, я часто його вимикала. Тепер очікувала від нього дива. Але нічого в моєму житті не відбувалося. Якось з рекламного оголошення дізналася, що є вакансія на посаду держслужбовця. Здивувалася: невже хтось нехтує такою роботою? Лише побувавши у тій організації, зрозуміла, чому не знайшлося охочих заробляти стаж державної служби. «У відділі кадрів у мене поцікавилися, чи маю я родину, яка б... мені допомагала,— гірко посміхається Тетяна.— На моє здивоване запитання, яке це має значення, мені пояснили, що зарплата настільки маленька, що без сторонньої допомоги я навряд чи протримаюсь. Навіть з усіма можливими надбавками «чистими» не виходило навіть 800 гривень! А мені ж іще треба було доїхати на роботу кількома видами транспорту. До того ж, попередили мене, робочий день у тій конторі ненормований, часто доводиться затримуватися...А грошової компенсації не передбачено: криза...».
Попри все, необхідно було триматися, жити далі. Що ж, заспокоювала себе, шукатиму будь-яку роботу, навіть некваліфіковану. «Потрібні кур'єри»,— прочитала в одному з оголошень.
«Район і вулицю обираєте самостійно,— завчено пояснили на іншому кінці дроту.— При собі мати паспорт, ідентифікаційний код і 20 гривень».
«А гроші навіщо?» — не зрозуміла Тетяна. «Такий у нас порядок»,— відповіли. Це при тому, що в службах зайнятості не втомлюються застерігати: якщо у вас наперед вимагають гроші, тікайте звідти чимдуж! Сума — двадцять гривень — виявилася ще дитячою забавкою. Коли Тетяна зателефонувала за іншим номером, її ошелешили тим, що за працевлаштування кур'єром належить заплатити... 200 гривень.
«Але ж я навіть не почала працювати,— обурилася Тетяна.— Як же я можу дати наперед завдаток, якщо не впевнена в тому, що ви мене візьмете?» Очевидно, її співрозмовниці не сподобалася така реакція, бо та лише вигукнула: «До побачення!»
«Це якийсь «лохотрон»,— не стримала емоцій Тетяна.— Користуються тим, що в людей безвихідна ситуація».
Тут уже в мене, зізнаюсь, прокинулася професійна журналістська цікавість, і я вирішила сама пересвідчитися, чи реально знайти нині роботу. Так, щоб тебе не ошукали, щоб усе було «чесно і прозоро».
...«Шукаю роботу кур'єра»,— телефоную за вказаним номером.
«Усі довідки можна одержати за адресою...Записуєте?» Схоже, ніхто не збирається витрачати час на телефонні розмови. Що ж, зрештою, робота потрібна мені. Тож наступного дня вирушаю за названою адресою.
«Бігаєте швидко? — з порога ошелешує мене запитанням жінка.
«А що, треба бігати на швидкість?» — намагаюся жартувати.
«Принаймні не плентатися,— змірює мене з ніг до голови співрозмовниця і зауважує: — На таких підборах швидко не побігаєте».
«Я буду бігати в кросівках»,— обіцяю я. Сувора начальниця простягає мені аркуш. У ньому безліч запитань. Треба зазначити навіть своїх найближчих родичів. Навіщо це все, якщо головне для кур'єра — швидкі ноги, незрозуміло. «Після того як ваші анкетні відомості перевірять, вам зателефонують»,— аркуш з моєю анкетою зникає десь у нетрях шухляди. Вилітаю з офісу. «Це ж куди я потрапила? — запитую в себе.— Навіщо перевіряти мене до сьомого коліна? А може, це якась секретна служба?»
Аби не гаяти часу, з мобільного телефоную ще за одним номером. «Вам потрібні розповсюджувачі реклами?» — «Потрібні,— проспівав жіночий голос.— Одна реклама коштує дві копійки...» — «Скільки-скільки?» — перепитую.— «Дві копійки,— пояснює мені незнайомка.— Порядок роботи такий: розносите рекламні оголошення до поштових скриньок, потім телефонуєте нам. Ми перевіряємо, тоді з вами розплачуємося...» «Це ж скільки треба обійти будинків, щоб заробити бодай дві гривні?» — цікавлюся я в співрозмовниці. «Ви візьмете стільки реклами, скільки зможете донести»,— заспокоює вона мене.
...Поки дійшла до тролейбусної зупинки, знайшла на землі стільки двокопієчних монет, що ладна була поділитися зі своєю благодійницею. Винятково із міркувань милосердя... Потім я «влаштовувалася» на роботу оператором Call-центру, мийницею посуду, прибиральницею і навіть... репетитором. В одному з агентств домашнього персоналу мені запропонували заповнити анкету і... заплатити двадцять гривень. Після чого я остаточно переконалася, що увесь цей «лохотрон» розрахований на те, щоб одурити довірливу людину, виманити з неї останню копійку і виштовхати на вулицю.