«ТО БУЛО СПРАВЖНЄ ПЕКЛО...»
Кілька років тому в Києві відбувалася конференція Всеукраїнської спілки ветеранів ядерних випробувань. Тоді я й познайомився з очевидцем подій, що сталися 55 років тому, Антоном Кухариком. Розповідь цієї людини пам’ятатиму все життя.
Про цю подію свого часу воліли не згадувати. Гриф «цілком таємно» змушував дотримуватися обітниці мовчання про все, що було з нею пов’язане. Мовчали офіційні джерела, мовчали військові чиновники, змусили мовчати невільні жертви жахливих випробувань. В Оренбурзькій області, на Уралі, 14 вересня 1954 року був здійснений ядерний експеримент.
До того випробування проводились і на Семипалатинському полігоні, і на Новій Землі, але Тоцькі військові навчання в Оренбурзькій області були найбільш багатолюдними та безжальними. Газета «Правда» написала про цю подію лише кілька рядків: мовляв, у СРСР відбулося випробування одного з видів ядерної зброї. І все. Насправді за цими словами приховано справжні страхіття.
...Уявіть гігантський табір. Багатокілометрові ряди солдатських наметів і складів. Стомливе чекання... А до райцентру Тоцького зусібіч ішли та йшли ешелони з військами. На станціях до вагонів підходили жінки (ще були живі традиції недавнього воєнного лихоліття), пригощали солдатів молоком і хлібом: «Навіщо і куди вас везуть, синочки»?
А на полігоні завершувалися підготовчі роботи.
Війська, що наступали, під час маневрів розташовувались за п’ять кілометрів від епіцентру майбутнього повітряного вибуху, що стався на висоті 350 метрів.
І ось настав час, про який навіть згадувати страшно. Тихого, погожого ранку нас розбуркали сигналом сирени. Ми одягнули захисні засоби, зайняли місця в окопах. За кілька хвилин, лежачи долілиць, крізь затулені руками затемнені окуляри протигазів відчули сліпучо-яскравий спалах. А через кілька секунд пролунав страшенний вибух. Здалося, барабанні перетинки тріснули, а голова розкололася. Вибухова хвиля зрушила все, що було на землі й у землі. З епіцентру долітали уламки бронетранспортерів, літаків, а танки, підкинуті вгору, втикалися гарматами в землю.
Отямившись, ми побачили, як розростається ядерний гриб. Почалась артпідготовка — по епіцентру била артилерія, туди ж, у вогняний смерч, ринули літаки, щоб скинути звичайні бомби. Неможливо уявити, скільки тонн радіоактивного пороху стояло навколо, коли пішли танки і бетеери. З кожним кроком усе страшніше було поглянути на видовище, що постало перед нами. Це було справжнє пекло! Усе охопив вогонь — горів ліс, техніка, горіла земля. Ось так було виконано завдання — випробування ядерної зброї.
Понад півстоліття тому ми — молоді, міцні хлопці — ще не знали, не усвідомлювали, якою ціною платитимемо за цей експеримент над нашим здоров’ям і життям. Трагедія прийшла пізніше, нікого не помилувавши. Відчували її по-різному: одні стали інвалідами, інші — танули помалу, як свічки, не виходячи з лікарень, ще інші — все життя тільки й працюють на ліки. Ця трагедія триває...
Лише 1990 року оприлюднено жахливі факти випробувань. Саме тоді зустрілись уже вимучені недугами учасники тих ядерних страхіть, у минулому молоді солдати й офіцери. А 1992 року затверджено відповідну постанову уряду. Та що вона вже могла змінити — біди та хвороби внаслідок тривалого опромінення постійно нас супроводжують. У держави немає коштів, ліків, врешті-решт, немає нічого. Інколи — навіть співчутливих слів.
Тому тепер велике значення має те, що через десятки років мовчання підневільні учасники тих страхітливих подій, які ще живуть на білому світі, об’єдналися в комітет ветеранів ядерних випробувань. Об’єдналися, аби разом, а не порізно, як це було раніше, нести свій хрест...