ЗРОСТАЙ, СКОВОРОДИНІВСЬКА ДІБРОВО!
«Демократична Україна» 16 жовтня поточного року опублікувала Звернення громади Чорнухинського краю до шанувальників життя і творчості Григорія Сковороди, до всіх співвітчизників «Посадимо Сковородинівські діброви!» Слово нащадків зринуло із вдячного серця: «Земляки філософа пам’ятають і бережуть місця, пов’язані з його життям, турбуються і доглядають пам’ятки, поставлені вже прийдешніми поколіннями, і продовжують творити світлу книгу пошанування поета і мислителя. Наступною її сторінкою має стати Сковородинівська діброва, в якій піднімуть крони 300 міцних дубків — за числом років, що нестимуть пам’ять про Григорія Сковороду від дня його народження в 1722 році. Громада Чорнухинського краю запрошує земляків нашого Перворозуму і його шанувальників з інших місць України приєднатися до закладання Сковородинівської діброви на батьківщині філософа, у полтавському містечку Чорнухи».
Слово і діло Ми охоче приєдналися. Суботній ранок 17 жовтня вистелився молочним туманом, у якому палали осіннім багрянцем дерева й кущі вздовж доріг, що ведуть у сотенне містечко Чорнухи. А головних доріг, як у козацьких думах, пролягло три: зі сходу — із слобідського Харкова автобусиком їхала група вчених і вчителів, очолювана Таїсією Лазарєвою, доцентом Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, з півдня — зі старовинного Переяслава однодумців супроводжував керівник Центру сковородознавства Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди професор Микола Корпанюк, нарешті, із заходу — зі столиці над Дніпром ми, письменники, культурологи, кінорежисери, журналісти, довірили свою «дорожню карту» заступникові голови Українського фонду культури Леонідові Андрієвському.
Об 11-й ранку наш транспортний десант загальмував півколом на майданчику перед Літературно-меморіальним музеєм Григорія Сковороди, у затінку кремезних дубів, посаджених у 1972 році, коли відзначалося 250-ліття від дня народження мислителя. Зустрів гостей щирим вітанням, яке так притаманне чорнушанам, голова районної ради Микола Кривчун.
Тут я не можу не зробити ліричний відступ. Ми зазнайомилися з Миколою Омеляновичем на «круглому столі» під промовистою назвою «Наш сучасник Григорій Сковорода» в Києві. Вчені, викладачі вищих навчальних закладів, сковородознавці, музейники обговорювали питання, як гідно зустріти 300-річний ювілей Сковороди, що зробити для популяризації його творчості, як практично поєднати його моральне вчення з нашим сьогоденням.
Серед численних виступів мені особливо запам’яталося слово голови Чорнухинської райради. Микола Кривчун ознайомив присутніх із проектом «Батьківщина Григорія Сковороди», переконливо виклав своє бачення рідних Чорнух як всеукраїнського духовного центру, де б розташувалися оновлена садиба козака Сави Сковороди, розширений музей філософа з науковою частиною, зелений парк «Сад божественних пісень» — і, як наслідок, до великого культурного осередку проляжуть туристичні маршрути з усіх куточків України. Сьогодні ми якраз і дісталися до Чорнух з усієї України.
Як не підставити плече такому чудовому задумові? Я й раніше неодноразово бував у колишньому сотенному містечку, а останнім часом зачастив до Чорнух. Разом із Миколою Омеляновичем, начальником відділу культури й туризму райдержадміністрації Лідією Лець і директором музею Миколою Соляником ми вкотре пройшлися дорогами і стежками Сковороди, визначили пріоритети у реконструкції музею й меморіальної садиби і, як перший крок, уречевили пропозицію активного члена правління комітету «Сковорода-300» Бориса Войцехівського закласти Сковородинівську діброву на честь майбутнього 300-ліття від дня народження Григорія Сковороди.
Я знав і цінував організаторські здібності Миколи Кривчуна і все ж подивувався, як можна за короткий термін (лише за місяць) ретельно підготувати для практичного виконання окреслене: знайти в селі Ковалі, що біля Чорнух, велику світлу галявину, шпетно розпланувати її для посадки, оконтурити ямки для дерев, завезти здоровий посадковий матеріал — тужаві червоні дубочки ще й з літнім листячком.
Згодом зрозумів, що це стало можливим через те, що свого голову підтримав увесь районний депутатський корпус, голови сільрад, чорнухинські лісничі, одне слово, вся місцева громада. Тепер я переконаний: все, що задумав Микола Омелянович із дружнім депутатським загоном, вони обов’язково зроблять, досягнуть свого, бо діють, як заповідав Сковорода: «Бери вершину — і матимеш середину». А із середини намітять нову вершину — і весь час без зупинки, без привалів далі й вище. Так діють нащадки Сковороди.
Почалася велика ранкова робота. Чорнушани та їхні гості розсипалися по плато від криниці, яку в народі називають сковородинською, і до нижньої зеленої окрайки. Працювали дружно, як на людській толоці, аж приємно було дивитись на колективний труд, від якого нас нині відучує егоїстичний ринок із його гаслом: «Моя хата скраю».
Перший, горішній ряд майбутньої діброви надали гостям — і ми старанно, любовно висаджували кожне деревце. Найпаче я упадав біля дубочка, який ми присвятили Григорію Савичу Сковороді, вибрав деревце на два міцні стовбурці. Хай росте розгонисто, пружно, як виростали дерева Сковороди, під якими він любив відпочивати й вимислювати свої вірші й трактати, по всій Україні.
«А повесні,— запевняє Микола Кривчун,— деревця першого ряду означимо іменами відомих людей, за яких ми з любов’ю посадили дубки, або вони самі попрацювали лопатою, гарно притоптали землю в ямці — швидше піднімайтеся, міцнійте, шуміть листям. Он він наш перший «іменний» ряд: починається від дороги, а далі праворуч вибігає аж на косогір, тягнеться до неба...»
Така бажана зустріч Коли сонце схилилось до горизонту, робота завершилася. Лісничі склали нашу мирну зброю — лопати — в піраміди. Всі спустилися вниз на межу території, яка стала віднині дібровою. Я подивився вгору на всю покотисту площину, засаджену трьомастами дубочками. У привечірньому сонці від них, ще тоненьких саджанців, потяглися на землі блакитні тіні, які більшали, росли слідом за зменшенням денного світла.
А разом зі спаданням униз тіней — о диво! — потяглися вгору дерева, розгорнулися гіллям у червоному листі. Ні собі, ні своїм супутникам не міг пояснити, чи то насправді, чи в моїй уяві тужаві дубки підняли крону років на десять уперед, ближче до трьохсотліття Григорія Сковороди. Я не вірив своїм очам: переді мною красувався чудовий дубовий гай.
Коли можлива така несподівана картина, то можливим стало й інше, більш мрійне видиво. Стежкою поміж молодими дубками, в напрямку до горішньої криниці піднімався чоловік у камлотовому каптані із саквами через плече. Я схвильовано вдивлявся: невже таке може бути? І здався: в моїй уяві, завжди переповненій сковородинськими мотивами, може бути. Я впізнав цю людину...
Тут проситься ще один ліричний відступ. Сковорода і українська природа — нероздільні. Він жив у природі, творив серед природи, оспівував її. Свідчив про це у листах. «На сьомому десятку літ теперішнього віку,— пише Сковорода в 1774 році з села Бабаїв «люб’язному другові» Опанасу Кіндратовичу Панкову,— усунувшись від учительської посади і усамітнившись у розпростертих коло Харкова лісах, полях, садах, селах і пасіках, навчав себе доброчинності і повчався у Біблії...»
Сковорода обожнював живу природу, її незрівнянну красу. Таким його побачив Павло Тичина в Китаївській пустині:
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить...
...і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
А вже свій «Сад божественних пісень» поет так густо перевив квітами й деревами («Стоїть явір над горою,... а вербички шумлять низько...»), що мав право сказати про себе: «Бо душа моя — верба».
Як він милувався могутніми красенями-дубами в рідному Чорнухинському краї! За легендою, при відході у вічність у Пан-Іванівці, що на Харківщині, попросив друзів привезти йому з Чорнух прощальний жмут дубового листя. Тож і зараз, простуючи дібровою, любовно посадженою його нащадками, стиха співав свою улюблену пісню: «О діброво, о зелена! Моя матінко свята!» Ось чому на запрошеннях, розісланих Чорнухинською районною радою, виписані слова Сковороди: «Усяка справа має успіх, коли їй сприяє природа». Наша сьогоднішня сковородинська справа якраз і має природний успіх.
Повертаюсь у майбутнє. На вітру діброва шумить, грає листям. Сковорода піднімається аж на гору — до альтанки з хрестом над криницею, до першого ряду струнких дубків. Просто перед його очима дубок із двома вигончастими стовбурами, заклечаними червоними листяними кучерями. Унизу, над корінням, табличка, на ній напис: «Цей дуб посаджено до 300-річчя народження Григорія Сковороди». А праворуч, у косовому сажні, красується міцний дубок, під яким зазначено: «Посаджений від поета Бориса Олійника». Під іншими деревцями ще не поставлено табличок з іменами, але я їх пам’ятаю і підказую гостеві з минувшини й водночас ювілейнику з майбутнього, де чиє деревце.
Перший дубок, що край дороги, посаджено від академіка Петра Тимофійовича Тронька, котрий вклав душу й організаторський талант у відзначення 250-ліття від дня народження Григорія Сковороди. Далі у першому ряду виструнчились дубочки Леоніда Андрієвського, народного художника України; Бориса Войцехівського, організатора зеленого проекту «Живий пам’ятник — Сковороді»; а далі, крок за кроком, деревця Людмили Рінгіс, провідниці проекту «Туристичний трикутник Сковороди»; Тетяни Сосновської, директора Музею-квартири Павла Тичини; щодалі на визначеній лінії ми посадили деревце від президента Фонду «Сковорода-300» харків’янина Івана Гришина, який не зміг приїхати через осінню недугу. А далі й вище, вже на височині, посадили свої іменні дерева головний редактор газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий, славні козаки генерал-отаман Іван Орендочка і генерал-осавул Микола Шрамко, письменник Анатолій Качан. Тож у кожного дерева є свій автор і захисник, але всіх поіменувати не зможу — у діброві піднімається вгору аж триста дубів!
...Моє уявне видиво поступово згасає разом із призахідним сонцем, а з ним розтанула у вечірньому тумані постать знайомої мені людини, яка пішла у далеку Сковородинівку.
А я, посадивши в землю дубок Сковороди, обережно, аби не пошкодити нову весняну бруньку, відломив маленький листочок і поклав його у журналістський записник. Його червоний промінчик якраз допомагає мені завершити чорнухинський ліричний репортаж.
Володимир СТАДНИЧЕНКО,
почесний громадянин
селища Чорнухи