«ВІДКРИТИЙ ПОГЛЯД» ПРАГНЕ ВИПРАВИТИ СВІТ
Суспільство розвивається, допоки народжує дітей. Культура розвивається, допоки продукує мистецькі явища і народжує нових творців. Культура — душа і серце народу, її кровоносна система. Щоправда, ці банальні речі наша держава (тобто чиновництво) вперто призабуває, та слава Богові, сонце сходить, птахи співають, трава навесні зеленіє. Всупереч суворій дійсності народжуються творці й творчі колективи, які пробивають асфальт байдужості.
Саме ці думки передовсім викликали у мене обдаровані, завзяті, сліпучо молоді упертюхи, котрі називають себе: Театр «Відкритий погляд».
Нині нечасто згадують фразу: «Талантам треба допомагати, бездарі проб'ються самі», зазвичай вчергове підносять чи піарять «зірок». Тим часом невідома і незнана молодь торує свій надскладний шлях. Так завжди було, і, звісно, так буде, але добре слово і кішці приємне, тож скажемо слово про молодий київський Театр «Відкритий погляд», який декларує відкритість різних думок, зокрема критики й глядачів.
Незважаючи на молодість, яка схильна до експериментів і зневаги до авторитетів, фундатори новоствореного колективу стверджують, що головним критерієм для них є глядач, тому виявлятимуть себе як театр, а не мистецька лабораторія, отже, не планують здійснювати жодних театральних реформ. Глядачі мають бачити на сцені себе та своє життя — справжнє, без пафосу й спецефектів, щоб потім замислюватись над своїми вчинками. «Ми за мистецтво, яке творить, а не руйнує. Чимало театральних колективів нині відходять від класичних традицій театру, пропонуючи глядачеві ефектні форми та ідеї, забуваючи іноді про головне — про людську душу, котра прагне вдосконалюватися»,— кажуть засновники театру і посилаються на Костянтина Станіславського: «Якщо б смисл театру був тільки в розважальному видовищі, може, й не варто було б вкладати в нього стільки праці. Але театр є мистецтво відображати життя».
Певно, днем народження «Відкритого погляду» можна вважати 26 вересня 2008 року, коли в люди вийшла перша прем'єра — пластично-поетична мелодрама «ЛЮДИ?!:)» за творами С. Єсеніна, І. Франка, В. Шекспіра, Ліни Костенко, Роберта Рождественського, Анни Ахматової... Хто ще, як не молоді актори могли ризикнути подати зі сцени не якусь комерційно успішну авантюрну комедію, а високу поезію, на яку нібито минула мода.
Другим кроком була вистава «Гра в життя» за В. Тендряковим, у якій герої — випускники коледжу — вирішили пограти в цікаву гру, коли кожен говорить правду один про одного. Уявляєте, що з цього вийшло?..
Третій крок — вистава «Одруження» за мотивами М. Гоголя, історія про наших сучасників, для яких любов і одруження вельми різні речі.
Актори завзято й щиросердно міркують над насущними питаннями: «Ким бути?», «Як бути справжнім?», «Що таке правда?», «У чому сенс життя?», «Як не опинитись в полоні зрадливості й підлості?», «Що таке кохання?».
Молоді лицедії ще не здатні абстрагуватись чи дистанціюватись від пристрастей життя, їм усе боляче, вони в цьому вирі живуть, і це відчувають глядачі, бо переймаються тим самим, що й ровесники на сцені: це ніби вже і не гра, все якось по-справжньому...
Творча юнь на чолі з «отаманшею»-режисеркою з ніжним прізвищем Ромашенко має певну перевагу перед сивими колегами в інших театрах: вони наївно романтичні, розігрують те, що їм подобається, і, звісно, новорічні дитячі вистави, які теж лягають на серце, бо в них можна побешкетувати і розширити свою палітру.
Перші вистави були відіграні у Палаці культури «Дарниця», який гостинно приймав і приймає у своїх стінах Театр «Відкритий погляд». Із березня 2009-го колектив базується у Театральному центрі Національного університету Києво-Могилянської академії. Отже, свого приміщення немає, майбутнє — в «тумані», а їсти хочеться щодня. Та треба вижити, стати на ноги, перебороти труднощі, перемогти себе й обставини, іншого шляху немає, бо хто має рідний виплеканий театр, той має родину, долю і славу.
Наші співрозмовники — художній керівник колективу Ксенія Ромашенко і актор Станіслав Жирков (до речі, подружжя) — намагаються зрежисирувати і зіграти не тільки виставу під назвою «Театр «Відкритий погляд», а й власне подальше життя.
— Із чого розпочався Театр «Відкритий погляд»?
Станіслав Жирков: Історія його створення розпочалась, певно, на першому курсі Національного університету культури і мистецтв. Активно відвідуючи вистави, ми (більшість — приїжджі з різних міст України) дізнались про різні столичні театри. Розпочались перші розмови на тему «Хто де хоче грати?». Кожен називав театр, який йому найбільше подобався, я, приміром, сказав, що хотів би грати у театрі імені Франка, там величезна сцена, там працює режисером-постановником наш учитель Петро Ільченко, заслужений діяч мистецтв України. А от Ксенія Ромашенко зауважила: «А я хочу свій колектив створити». Тоді всі іронізували: «Ну, Оксано, розкатала губу. Який свій колектив? Треба йти кудись у великий театр, добиватися місця там, виборювати, ліктями розпихати немолодих акторів».
На другому курсі вона висловила цю думку знову. З третього курсу я почав її розуміти, міркуючи про те, що людині обов'язково потрібно щось аж таке для повного щастя. Гроші в українському театрі заробити практично неможливо, це абсурд, зазвичай всі актори працюють ще десь — на телебаченні, в кіно, на радіо, корпоративних вечорах, але найголовніше для актора — рідний колектив, комфортність існування в ньому. Я збагнув, що теж хочу творити свій колектив, перша спроба була на четвертому курсі, коли Ксенія Ромашенко поставила виставу Алесандро Касона «Дерева помирають стоячи», це була наша дипломна робота. Зазначу, що на встановлення декорації, реквізиту і перевдягання ми витрачали по півтори години до і після кожної репетиції, в підсумку три години. Це була величезна робота, результат вийшов гідний. Виставу побачив директор Білоцерківського професійного театру імені Саксаганського, він сказав: «Я хочу мати у своєму репертуарі саме таку постановку без будь-яких змін». Режисери київських театрів теж констатували гарний рівень, хтось висловив пропозицію: «З цією виставою треба поїхати по містах Київської області й показати її». Нам навіть пропонували в Білій Церкві роботу, деякі наші одногрупники тепер там працюють, грають в цій виставі, яку, певна річ, поставила Ксенія Ромашенко.
У той період ми також грали казки, відбулося певне формування колективу. Потім був складний процес добору людей, назви колективу, пошуку приміщення тощо.
Виживання театру — це величезна робота, постійне прагнення до вдосконалення. Та без меценатства і державної підтримки ситуація набуває ознак пекельності. Держава поки що ніяк не реагує. Дивно, але більшість керівників міськрайонних відділів культури в театрах буває двічі-тричі на рік. У кожного свій смак, мистецтво розподіляють на російськомовне і україномовне, тобто на правильне і неправильне, або на таке, що прославляє Україну і не прославляє, чи в українському творі немає європейської лінії. Тобто є чимало причин не вкладати грошей в культуру, театр, особливо в молодий.
— Тож як молодіжний театр виживає у столиці?
Ксенія Ромашенко: Передовсім завдяки ентузіазму, фанатизму, бажанню ствердитися. Молоді актори розуміють, що в своєму колективі в них є максимальна можливість вдосконалюватися, розвиватись, а не зображувати «сьомий гриб у п'ятому ряду» і чекати щомісяця зарплатню в півтори тисячі гривень. Кожен з нас розуміє, що тут ми здобуваємо головне — практику, і за рахунок цього є можливість утримувати колектив. Це неймовірно складно, кожен з характером, амбіціями, до того ж усі індивідуально виживають — десь на стороні заробляють гроші. На планірках кажу: «Розносьте свої фотографії по всіх студіях, прослуховуйтеся в інших театрах, ворушіться. Та насамперед працюйте, тоді ви будете кориснішими для рідного театру. Завжди пам'ятайте, де ваш дім, де на вас чекають, де з вами готові далі разом йти і працювати». На жаль, є такі колективи, де актори перед виставою вживають алкогольні напої, на репетиціях матюкаються, де творчий процес складається за принципом: «Проти кого ми сьогодні товаришуємо і кого треба підставити або підсидіти».
Засновуючи театр, ми склали внутрішній статут. Велосипед не винаходили, більшість правил узято «З етики та дисципліни актора» Костянтина Станіславського, приміром, за нетверезий стан накладається штраф. Адже всі викладаються задля результату, а хтось не здатний на це, значить, партнери даремно витрачають свій час. У театрі неприпустимі брутальні слова, чорнуха, вважаю, це руйнує колектив, а не об'єднує чи робить людей близькими.
Ми сповідуємо людське ставлення один до одного, а не панібратство. Якщо бачу, що в актора кепське самопочуття, не тисну на нього, нехай завтра себе покаже. Коли ж зловживає поблажками, починаємо жорстку розмову. Будь-які питання, суперечки за кулісами виносимо на колектив — розбираємо за «круглим столом». Після закінчення сезону аналізуємо всі проблеми і конфлікти, а їх виникає чимало.
Кожна вистава — чергова сходинка на шляху вдосконалення, ми або щиро одне одного вітаємо і радіємо, або зауважуємо і сваримо. Немає такого, що хтось не може підійти до колеги і сказати: «Слухай, спробуймо цю сцену зробити інакше. Ти зачекай — дай мені відіграти». Це не сприймається як намагання перетягнути ковдру на себе, всі прагнуть кращого результату. Вільні актори, які із зали дивляться на сцену, де працюють їхні колеги, не переймаються думками: «Ач, які гади, невже вони краще за мене грають?..». Мета одна — підтримати колег, допомогти їм зробити виставу кращою. Ми прагнемо цю атмосферу зберегти. Завдяки взаємній довірі, порозумінню і тримається колектив. Звісно, у нас був період, коли всі думали: «От зараз держава нам допоможе, ми документи підготували, на нас звернуть увагу». Цього не сталося, я, природно, переживала, що колектив розбіжиться. Справді, третина пішла, але кістяк лишився. Актори сказали: «Ми маємо працювати далі». Це мені надало сили і віри в те, що будь-яка робота, що виконується сумлінно, гідна уваги глядачів, громадськості. Чому ми займаємося цією професією? Тому що шукаємо відповіді на запитання, які нас хвилюють, і хочемо донести це до глядача.
— Чи отримують актори винагороду за свою роботу?
— Одержують з продажу квитків. Цього фактично вистачає, щоб оплатити дорогу до театру. Тепер дозволяємо собі одразу сплачувати гонорар за кожну зіграну виставу. Але про те, щоб оплачувати репетиції, поки можна мріяти.
Не компенсуються витрати на костюми, реквізит, поліграфію — на це ми зі Станіславом заробляємо на інших роботах і несемо до театру, аби створити виставу. Я дотримуюсь політики, що актори не повинні вкладати свої гроші, хіба що можуть додати якийсь елемент до костюма.
Не втрачаємо надії, що нами зацікавиться якийсь меценат або держава, захочуть з нами співпрацювати, безумовно, на творчих засадах. Бо іноді кажуть: «Хіба ви не знаєте як заробляти гроші? У вас є молоді актриси, то знайомте їх із заможними чоловіками». Ні, цим наш театр ніколи не займатиметься, є інші — моральні — шляхи. Чому акторки, котрі виконують виснажливу (емоційно, фізично й нервово) роботу, що нічим не відрізняється від будь-якої іншої, мають йти на якісь аморальні рандеву? Сподіваюся, ми своїм працелюбством, талантом досягнемо того, що театр буде фінансово захищений.
— Що очікує глядача у вашому театрі? На чому акцентуєте?
— Нас хвилюють проблеми молоді, тому обираємо відповідний репертуар, що стосується молодих людей, котрі опиняються в ситуаціях, які потребують рішення. Та я не стверджую, що наш театр винятково для молоді, бо є ще батьки, родичі, педагоги, які цікавляться і переймаються життям дітей, вони теж приходять на вистави і знаходять певні «підказки» для підтримки своїх чад.
Тепер хлопці-дівчата схильні до вбивання часу з пляшкою пива, а ми закликаємо їх обрати замість цього театр, кінотеатр, книжку, музей, вони вважають це несучасним і немодним, хоча все навпаки: завдяки духовним цінностям виростають гарні люди з нормальною психікою. Поки що серед молоді збільшується кількість наркоманів, алкоголіків, злочинців, до речі, чимало моїх однокласників, товаришів стали на цей шлях.
Держава не створює умов для розвитку молоді. Значить, справа спасіння потопельників у руках самих потопельників. Ми намагаємося говорити цікаво мовою своїх ровесників, щоб до театру стало ходити модно, престижно. Не в'язниці, а театри наставляють на шлях істинний.
Станіслав Жирков: Хочу акцентувати на проблемі репертуару. Бува, дітей цілими класами «заганяють» до театрів. Їм зазвичай показують класичний матеріал: «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім'я», «Назар Стодоля», щось з Гоголя, Островського, це, певно, добре, однак молоді цікавіше побачити на сцені історію про себе, а не тільки якусь людину з іншого століття, котрій до того ж сорок чи п'ятдесят років і її проблеми не дуже зрозумілі школярам чи студентам.
У десятому класі ми вивчали твір «Злочин та кара». Ну не може підліток осягнути Достоєвського! А от до нашої вистави «Гра в життя» дівчата і хлопці серцем тягнуться. А вчителі нам кажуть: «Цей твір ми не вивчаємо у школі». Певно, тому, що Тендряков — радянський письменник. Та причому тут радянський, якщо це чудовий твір, який викликає роздуми! На виставі школярі іноді плачуть, потім кажуть: «Та це ж про нас. Ми теж стоїмо на порозі життєвого вибору, вперше закохуємося, у нас такі ж проблеми».
Для сучасного театру важливо порушувати насущні питання. Як казав Чехов: «Ми просто обідаємо, а в цей час руйнується наше життя».
Молодь має бачити прототипи себе на сцені, а не тупіти від пива на вулицях.
Напевно, хтось подумає, що ми розповідаємо про якісь ідеальні речі, мовляв, це ненормальні не п'ють, не курять, не лихословлять, та нехай, ми справді хочемо ідеалізувати, точніше, виправити цей світ, і це неймовірно цікаво.
У нас демократична ціна на квитки — двадцять п'ять гривень, ми це навмисно робимо: для молоді похід до театру, який хоч і перебуває у важкому становищі, не може коштувати більше, ніж похід у кіно. Якщо це зрозуміють чиновники над культурою, то багато чого зміниться на добре. Треба впровадити правильну цінову політику: для школярів, студентів мають бути знижки на квитки до театрів. Хтось скаже, що і в театрах імені Франка чи Лесі Українки теж можна придбати квитки задешево. Але де? На якомусь ярусі, де нічого не чутно і не видно...
А в нашому залі все добре видно і чутно. Сподіваємося, що кожен знайде для себе щось важливе.