АКЦЕНТУЙОВАНІ ПІДЛІТКИ
Відразу скажу: акцентуйовані — це нормальні діти, але з незвично загостреними особливостями поведінки. Дорослішати можна бурхливо, «кризово», а можна й досить спокійно. Спокійні підлітки здатні активно і свідомо формувати себе, долаючи зусиллям волі тривоги і кризи, бо вони успішно пройшли попередні вікові етапи в родині.
Дітей «кризового» віку більшає (їм менше поталанило з батьками). Учені визначають їх як чутливі типи акцентуації характеру. Акцентус (від лат. — наголос) у психологів трактується як варіант норми, що межує з психопатією. Однак акцентуація — не психічна хвороба, а радше особливий стан.
Батьки й педагоги знають: є діти надто сором'язливі, вразливі, тривожні, емоційно розгальмовані, агресивні, ті, яких принижують (ізгої), імпульсивні, істеричні, злісно-забиті, ті, які хочуть бути особливо помітними. Кожен тип акцентуації можна визначити ще в першому класі. Корекція характеру після статевого дозрівання є малоефективною. У цивілізованому світі цим займаються батьки під керівництвом учителя, психолога, психіатра, лікаря. Результати — обнадійливі. Чим менше акцентуйованих дітей, тим менше дорослих, у яких такий стан дедалі поглиблюється, стає незворотним. Це біда і для людини, і для суспільства.
Людей з крайніми варіантами норми у світі не так уже й мало. На початку ХХ ст. у Європі їх було близько 40 відсотків, а наприкінці — близько 50%. У 80-х роках серед радянських людей відсоток таких осіб був досить високий — приблизно 70. А ось в Японії — 36 (за деякими відомостями — 32). Є над чим замислитися.
І все тому, що в 20-х роках у нас настирливо насаджувалася думка, що інститут сім'ї має відмерти як буржуазний пережиток. Мати повинна працювати й брати активну участь у громадській роботі. І це щойно після народження дитини! Вихованням малечі мали цілодобово опікуватися дитячі заклади — садки, будинки, комуни, інтернати, групи продовженого дня. На щастя, ця вивихнута педагогіка скінчилася з розпадом Союзу.
Ми поговоримо, як зарадити акцентуації. А зарадити треба, бо в дітей в «кризовому віці» можуть виникнути дивацтва, і з ними вони підуть у доросле життя. Які дивацтва? Скажімо, патологічні хобі, або ні з того ні з сього вони втрачають друзів, з'являється стриманість у ставленні до близьких аж до жорстокості, але вибірково до когось одного з батьків; невмотивована озлобленість і пліткарство (у дівчат). А ще — невпевненість у собі (самоповага на нулі). У дітей-невдах може розвинутись неймовірна вразливість, потаємна агресивність тощо. Досвід підказує: хоч би від яких розладів нервово-психічної сфери не страждала дитина (заїкання, енурез, смоктання пальця тощо), для неї це травматичний фактор, що призводить до важких переживань, вторинних нашарувань.
А тепер докладніше про деякі типи акцентуації характеру дітей та підлітків.
Сором'язливі,
вразливі, тривожні Такі говорять неголосно, свої проблеми переживають тихо, боячись привернути до себе увагу, беззаперечно виконують усі вказівки. У класі не підносять руку. Вони — непомітні. Для батьків і деяких учителів такі діти є «зручними». Насправді треба бити на сполох. Діти постійно напружені, бо бояться всього — нових людей, ситуацій, завдань, галасливого оточення, не вірять у свої сили.
Можливо, першопричиною такої поведінки є якась подія. Нерідко такі діти дуже відрізняються від решти. Тоді вони стають ізгоями в класі, товаристві. А це вже подвійний гніт.
Вихователі мають підвищувати самооцінку таких дітей, але робити це делікатно, бо дитина спершу в неї не віритиме.
Не критикуйте за сором'язливість, не стимулюйте сміливості. Час не можна випередити. Якщо дитині важко привітатись з чужими людьми, не лайте, не акцентуйте на цьому уваги оточення. Сором'язливі не витримують надмірної уваги до себе, але свій страх заперечують.
Замисліться, чи хвалили ви сьогодні свою дитину хоча б 5–6 разів (це лише необхідний мінімум). А скільки критикували, висловлювали зауважень?
Знайдіть контакт з учителем, щоб він підтверджував успіхи вашої дитини. Частіше бувайте в школі, якщо син не хоче туди ходити (дехто втікає з дому — це небезпечно). І винні в цьому насамперед батьки.
Агресивна поведінка Агресія — це психічна нестійкість, коли емоції переважають над розсудливістю. Основне у вихованні — ласка, це одна з біологічних потреб організму. Найсильніше потерпають без неї діти, чиї батьки працюють від ранку до вечора. Коли мати інстинктивно гладить дитину по голівці, усміхається (а ще раніше брала на руки), вона навіть не усвідомлює значущості своїх дій (назвемо їх лікувально-профілактичними процедурами). А ось і підтвердження. На Заході перший спалах жорстокості збігся з тим періодом, коли виросло покоління дітей, на яких поширилась мода не годувати малюка груддю.
Для тих, хто в дитинстві був обділений любов'ю та ніжністю, є два шляхи. Перший — сховатися під маскою агресивності. Другий — прагнути компенсувати нестачу ласки все життя. Така людина ненаситна, як Дон Жуан, і так само нещаслива.
Як проявляється агресія в школі? Хлопчаки влаштовують бійки, дівчата злість демонструють вербально. Старшокласники агресію виражають через негативізм, пасивно або активно чинять опір нормам і правилам. А ще захоплюються агресивними іграми на комп'ютері, зухвалими танцями, татуюванням, графіті на стінах, демонстративністю у зовнішньому вигляді.
Моделлю агресивної поведінки є батьки — їхні окрики, заборони, накази, обмеження, контроль, фізичні покарання. Діти це переносять на стосунки з оточенням. І хоча не всяка агресивність є поганою (часом допомагає відстояти себе, захистити, перебороти труднощі), все ж вона є виявом внутрішнього дискомфорту, болю і невміння адекватно реагувати.
Щодо вияву внутрішнього дискомфорту. Показовим є таке свідчення психіатрів. Усі маніяки, які проходили експертизи, зізнавалися, що в дитинстві вони були непотрібні своїм матерям. Маніяк жорстокий, бо не знає нічого іншого. У нього стерта межа між добрим і поганим. Він соціально небезпечний страждалець. І все тому, що в дитинстві його не пестили.
Замкнений тип
акцентуації
характеру Проявляється в ранньому віці. Нарівні зі спадковою схильністю відіграє роль авторитарний стиль виховання. Більшість страхів згодом зникає, але іноді вони залишаються в підсвідомості (це коли хлопчик чи дівчинка приховують свій страх, бо над ними насміхаються). Лякливість породжують конфлікти і напруженість у родині, надмірна тривожність батьків або народження іншої дитини і пов'язане з цим почуття непотрібності. Такі діти — гіпертрофовано боязкі і сором'язливі. Ніколи не розповідають, що в них на душі. Мало тягнуться до однолітків, надають перевагу товариству дорослих. Підлітковий вік для них — неймовірно складний період. Зазнають глузувань і навіть жорстокого переслідування з боку інших. Соромляться відверто виявити свої емоції, проблеми переживають мовчки, бояться привернути до себе увагу, ніколи не скаржаться, беззастережно виконують вказівки, бо всього бояться. У таких дітей дуже низька самооцінка. Тому й батьки, й учителі мають підвищувати їхню самооцінку, але робити це слід делікатно, не брати штурмом.
Від боязких, замкнених дітей відходять друзі, а нових вони не заводять. Спершу з'являться патологічні хобі, потім холодність до близьких, рідних. Може проявитись не тільки черствість, а й жорстокість, вибірково спрямована на когось з батьків. Юнак дорослішає, а порушений контакт з рідними не відновлюється. Озлобленість заважає роботі, відбирає сон, здоров'я. Сексуальна активність у підлітків з крайньою акцентуацією зазвичай обмежується інтенсивним онанізмом. Це треба передбачити і порадитись з лікарем.
Маленькі пліткарі Окремі ознаки в невеличких групах (переважно дівочих) можна помітити в 3–4 класі. Далі — гірше. Відомий німецький учений Карл Леонгард у книзі «Акцентуйовані особистості» попереджає, що в дорослому житті це небезпечні люди, якщо в підлітковому віці залишаться без педагогічної уваги.
«Вони вміють пристосовуватись, швидко знаходять друзів, бо контактні. Готові до послуг, але тоді, коли їм це вигідно. На конкурентів завжди нападають, однак завуальовано. Нерідко істеричні, коли їм у чомусь відмовляють або вказують на якийсь негідний учинок (наклеп, неправдиві домисли тощо). Дорослі пліткарі завжди непрогнозовані, ніхто не знає, чого від них можна чекати. До того ж істерики здатні брехати, того не усвідомлюючи. І це в них не симуляція».
Гіперактивні діти Непосидючість таких дітей відразу впадає в око, їхня увага може затриматись на чомусь лише на мить. У гіперактивних винні всі, крім них. Настрій перемінний — від щонайкращого до найгіршого. Найменша дрібничка здатна викликати агресію. У дитячих закладах їм неймовірно важко: вони завжди в центрі сварок, бійок, з великими труднощами і ненадовго засвоюють «правила життя». Але що цікаво, можуть за мить зробити стільки, скільки багатьом не вдається зробити й за день. З ними важко всім. Довгі роки, навіть десятиліття, у нас вважали: поганий учитель, який не знайшов підходу до такого учня. (Не забуваймо, що гіперактивні схильні й до асоціальних дій). А це ж не просто непосидючі чи діти із затримкою розвитку.
І ось, нарешті, вчені-медики оголосили вердикт: асоціальність і некерованість «важких дітей» — це захворювання, яке проявляється вже першого року життя. Таких дітей — 5–7 відсотків загальної кількості новонароджених. А правда така: вони мали б навчатися в спеціальних школах.
Гіперактивні в більшості випадків не здатні адаптуватися в суспільстві. Є такі нові дані в РФ (по Україні не зустрічала) — 80–90 відсотків тих, хто опиняється в колоніях для неповнолітніх, становлять підлітки з ознаками гіперактивності.
Інфантильність
На психічний інфантилізм (від лат. — дитячий, той, хто відзначається недорозвиненістю), страждають лише особи чоловічої статі. Немає більше міфу про чоловічу могутність. І не тільки в нашій країні. Причин декілька. Одна з них — почастішали розлучення, дітей виховують переважно жінки. Друга — фемінізація суспільства. Простіше — відсутність чоловіків там, де їм належить бути (серед учителів, вихователів, директорів шкіл). Психологи стверджують: юнак, який затримався в емоційному розвитку, довго залишатиметься легковажним, пустотливим, несамостійним у стосунках з дружиною.
Відомо, що хлопчики, у яких були батьки, самі хочуть стати батьками. Тих, кого виховували в неповній сім'ї, лякає батьківство. Вони схильні до соромливості, не наважуються на серйозний крок. Отже, відсутність батька в сім'ї породжує синів-невдах. А це й «круті хлопці», які поповнюють контингент в'язниць, і бізнесмени, що не спроможні створити родину, а свою самооцінку підвищують грошима, алкоголем, азартними іграми... А ще вони розбивають жіночі серця... І все тому, що втрачений колись батько не став для сина «рольовою моделлю», не передав у спадок цілісного навколишнього світу.
Шизоїдний тип
особистості Мова про тих підлітків і юнаків, на яких свого часу не звернули уваги батьки, вихователі, лікарі. Вони важко піддаються корекції, хоча є яскравими особистостями, цікавими співрозмовниками. Слід сказати, що останнім часом психіатри і психоневрологи підтверджують таку ось думку. Шизоїдний тип особистості хлопця проявляється найчастіше тоді, коли мати жорстка, авторитарна, деспотична (хоча якісь відхилення можуть бути й успадковані). Звернімося знову до вже цитованої книги Карла Леонгарда. У дорослому житті такі люди вирізняються надзвичайною ненавистю до всього реального. Бачать тільки сувору неможливість, заплутаність, непевність. Поміркованості в судженнях інших людей не сприймають. Вони схильні до перепадів настрою (часті депресивні психози). Істина, на їхню думку, відома тільки їм. Люди мають іти: «Або сюди — в рай, або — в пекло». Їхня відчайдушність запалює багатьох. Такі, пише Леонгард, бувають героями великих епох, революцій, хоча видатного організаторського таланту не мають. Головне — «заварити». У цьому їхня драма або й трагедія».
Психоаналітик Леонгард називає таких «політиків настрою» поіменно. Серед відомих історичних особистостей із суттєвими відхиленнями в психіці (Робесп'єр, Лютер, Шіллер та ін.) згадано й «наших»: Іван Грозний, Петро І, Ленін, Сталін. До речі, авторитети злочинного світу зазвичай є психопатами.
Фактори
майбутнього
дитячого ризику Те, що, на думку професора Зоряни Шкіряк, впливає на дитину до пологів:
l Вагання майбутньої матері — залишити дитя чи позбутися, поки воно ще в її лоні (якимось чином такий малюк відчуває, що він небажаний у цьому світі, непотрібний).
l Починаючи з четвертого місяця вагітності, плід уже має свідомість.
l Уживання алкоголю й наркотиків, куріння під час вагітності. Плід зіщулюється.
l Стресові ситуації. Сварки батьків. Якщо часто повторюються, стається викидень.
l Надмірне вживання ліків під час вагітності.
l Плід чує музику, «подобаються» Бетховен, Бах, Вівальді. Чує голос матері.
Як приймати
до школи? (Радять психотерапевти) До 1-А класу приймати здорових дітей.
До 1-Б класу — тих, хто зростав без материнського молока, отже, ослаблених, бо часто хворіли.
До 1-В класу — тих, хто народився внаслідок кесаревого розтину (постраждала нервова система).
До 1-Г класу — тих, хто до п'ятьох років (коли формуються основи особистості) бачили своїх батьків у зажурі, у сварках, бійках або в напрузі. Ці діти виховувались без ласки, мати не тримала їх на руках, не співала колискових, рідко хвалила.
Батькам таких дітей психолог чи лікар має пояснити, що конфліктів у житті уникнути неможливо, а от погроз дитині не повинно бути («Якщо не зробиш, то...»), так само й узагальнень («Ти завжди...»), порівнянь: («А ось твоя сестра...»). Фахівець допоможе батькам зрозуміти, яка поведінка дорослих призводить до виникнення й поглиблення тієї чи іншої акцентуації, які потреби дитини не задоволені, які ситуації найбільше травмують. А також пояснить, як багато тепер неврозів. Від цієї недуги потерпають малюки, чиї батьки — особи авторитарні або істеричні правдолюби.
Не можна зловживати й заборонами. Якщо дитина й сприймає заперечні частки «не» і «ні», то з великими зусиллями, при цьому відбувається «викид» злості, агресії. Словесних «погладжувань» у кожній сім'ї має бути втричі більше, ніж невдоволення. А ще треба сина чи доньку гладити по голівці, пригортати до себе, класти руку на плече. І якомога частіше всміхатись. Усе це називається «любити дітей». Тоді й «кризовий вік» не страшний для родини.