ПАН ЖУРДЕН — ГЕРОЙ
НЕ ЛИШЕ ФРАНЦУЗЬКИЙ
Пригадуєте слова з пісні Карася, героя опери «Запорожець за Дунаєм»:
Тепер я турок, не козак,
Здається, добре одягнувся,
І як воно зробилось так, що в турка я перевернувся?
Щось подібне відбулося і з персонажем комедії Жана-Батиста Мольєра «Міщанин у дворянстві» — паном Журденом. Заради того, аби стати вельможною людиною і породичатися з турецьким султаном, він ладен був і турецькою заговорити, і мусульманство прийняти. Нещодавно на сцені Національного драматичного театру імені І. Франка кияни побачили нову постановку безсмертної п'єси, здійснену російським режисером Олександром Вількіним, який зібрав у антрепризному проекті мистецької агенції «Преміум С» акторів київських і харківських театрів.
Уперше комедія-балет Жана-Батиста Мольєра «Міщанин у дворянстві» була зіграна 14 жовтня 1670-го перед публікою у замку Шамбор у присутності короля Людовіка ХІV. А 28 листопада того ж року вистава, у якій в ролі Журдена виступив автор п'єси (до речі, Мольєр починав саме як актор), відбулася у театрі Пале-Рояль.
Уже перші мізансцени нової постановки свідчили про те, що у виборі твору режисер не помилився, бо хоч нині не ХVІІ, а ХХІ ст., норови лишились ті самі. Тому головний герой (його роль виконує заслужений артист України Лев Сомов), із його нестримним бажанням з міщан вийти у дворяни й усіма наслідками цього наміру, викликає не меншу кількість усмішок і асоціацій. Тут на думку спадають і Проня Прокопівна, і, звичайно, Мартин Боруля, і безліч наших сучасників — «нових українців», котрі страх як хочуть сховати грубі манери за зовнішнім лоском. Одне слово, пан Журден — типовий не лише французький, а й український образ. Лев Сомов виразно й переконливо втілює невідповідність Журдена реального (невихованого, брутального з власними дружиною, дочкою) Журденові удаваному — такому, що з усіх сил гризе граніт наук.
Він і музику опановує, і танці, й фехтування, і філософію. Згодом ще й наважується вивчати правила літературної вимови, старанно повторюючи голосні й приголосні звуки, з'ясовує нарешті, чим вірші відрізняються від прози. Але — о диво! — хоч і не можна назвати зовсім даремною копітку працю вчителів, все ж мужлан залишається мужланом, і навіть пошитий найкращим кравцем шляхетний одяг йому не личить. Та Журден не замислюється над тим, щоб водночас із манерами облагородити ще й душу, яку, певно, вважає дрібницею або й не здогадується про її існування.
До честі творців нової вистави зазначу, що вони майже не змінювали класичного тексту й не осучаснювали костюмів. Хоча деякі натяки на сьогодення тут є. На мою думку, майже всі вони не надали виставі комізму й дотепності, тому що змагатися в цих чеснотах з Мольєром — марна справа. Перед глядачами постали скупі, але образні декорації: велика, оздоблена бароковим орнаментом рамка уявної картини, з якої виходять герої, а вглибині її — дерево з райськими яблуками. Певні сценографічні образи — людей минулих поколінь, душі яких переселилися в сучасників, а також нашого вічного неусвідомлення того, що перебуваємо в раю, і намагань утекти звідси.
Що не кажіть, а антреприза є антрепризою. Не скажу, що цю театральну форму завжди треба ототожнювати з халтурою, але щось поверхневе в ній таки є. У цьому переконали вже багато подібних проектів за участі навіть зірок сцени й кіно першої величини. Те саме, на жаль, можна сказати й про виставу «Міщанин у дворянстві». Певна річ, у ній є вдалі акторські роботи: маю на увазі названого Льва Сомова, його колег з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра — заслужену артистку України Світлану Золотько, Олесю Жураковську. Але загалом не можу сказати, що у виставі склався гармонійний акторський ансамбль.
Однією з сильних рис цього спектаклю є його музичне оформлення (композитор-аранжувальник А. Корш, диригент — Г. Постой). Оркестр «Либідь» виконує оригінальну музику, об'єднуючи елементи класичного театру Мольєра і сучасні ритми, що перетворюють деякі номери на хіти.
Одне слово, театральне видовище у стилі комедії дель-арте вийшло, проте до першокласного воно не дотягує...