ЯК ДЕМИДЕНКО ЗІ СТАРІСТЮ РОЗМИНУВСЯ...
Насолоджуючись переглядом балетних вистав, глядачі не уявляють, яких зусиль, енергії, творчого натхнення потребує сценічне втілення цих творів.
Розбіг Невисокий, ще міцної статури чоловік. Розумні, уважні, трохи втомлені очі. Та коли почав розповідати про свою справу, професійні захоплення, очі загорілися молодечим вогнем.
Його життєва дорога непроста. Олексій Демиденко народився на Київщині. Малям потрапив до дитбудинку, що в Пущі-Водиці. Коли наблизився фронт, дитбудинок евакуювали. Закінчивши сім класів, Олексій вступив до Ташкентського ремісничого училища зв’язку. Там грав у духовому оркестрі, який часто виступав по госпіталях. Зустрічі, розмови з воїнами... Це визначило долю юнака.
Слюсарна група проходила практику на авіаційному заводі. Отоді й зародився потяг до авіації. Записався в парашутно-планерський клуб. Перші стрибки з У-2 на висоті 600–800 м — напружені нерви аж до втрати свідомості. Потім учився літати на планері. За успішне закінчення навчальної програми отримав грамоту.
Полковник Гаранов відбирав кандидатів до льотної ескадрильї у Самарканді. А Олексію лише 15,5 року. «Ну куди ти, замалий?». — «Та в мене ж грамота, дивіться!» — Полковник погодився. А Олексій, щоб швидше зміцніти, почав посилено займатися спортом.
Випуск перед ними поїхав на фронт, а їх вирішили зберегти. У червні 1945-го — гайда до Москви на розподіл по округах, де на той час потрібні були льотчики. Демиденко потрапив до Німеччини. У льотній ескадрильї тренував нічний та сліпий політ, вимушену посадку тощо. Якось зі штурманом вилетіли, аби пройти складний маршрут, а тут дощ, горизонтальна видимість упала до 200 м, хмари на висоті 15–20 м, однак уже ні назад повернутись, ні вперед... Так усліпу над самими вершечками дерев і йшли. Коли нарешті сіли, штурман сказав: «Думав, не повернемось».
Полк виконував завдання військового часу, і коли гинули люди й літаки, то це були справді учасники бойових дій. Одного разу мешканці німецького містечка Варен попросили зіграти з їхньою командою у футбол, і ескадрилья погодилася. Олексій ніколи у футбол не грав, проте його взяли в команду, бо був фізично здоровий. Під час того матчу хлопець травмував ногу, і це зробило поворот у його військовій долі.
Був госпіталь, а потім демобілізація. А куди їхати? Добре, що у вечірній школі отримав документ за 9–10-ті класи.
Таємниці хімії Повернувся до Києва. Влаштувався на роботу й готувався до вступу в університет. На загальних підставах склав іспити на хімфак. Провчився півтора року, а тут комісія з Москви: увесь курс зібрали, чотири години з пам’яті заповнювали різні анкети. Через місяць Олексієві повідомили: «Комісія відібрала вас». Так він потрапив у 1952 р. до Ленінградського держуніверситету. А там своя програма, підвищені вимоги до знання фізики. Напрям — атомна енергія. Солідна стипендія. Проте треба було доскласти різницю в предметах. Він це зробив, але на десять днів пізніше, ніж дозволяв наказ ректора. З Олексія зняли стипендію. А як йому, сироті, прожити? В хлопця зрив нервів — і заява на звільнення: «У зв’язку з тяжким матеріальним становищем...» — «У нас немає тяжкого матеріального становища. Пишіть «за власним бажанням». Написав. Здав у ломбард за безцінь останній свій скарб — золотий годинник, аби мати гроші на дорогу...
Проте в Києві ректор сказав: «Вакансії відсутні». Олексій півроку не міг ні відновитись в університеті, ні знайти хоч якусь роботу. Звідчаєний, звернувся в ті органи, що запрошували на навчання. Його послали викладати фізику й хімію в сільську школу на Жашківщині. Працював там два роки. Школа просила, щоб ішов заочно у педінститут і лишався в них. Та в нього була мрія — університет і хімія.
Тож знову Київ, якісь підробітки, і нарешті дозвіл ректора на відновлення на той самий третій курс. Закінчив університет у 1959 році за спеціальністю «Хімія».
Коли державна комісія розподіляла на роботу, МВС забронювало одного спеціаліста, й Олексія направили до Донецька: дослужився до молодшого наукового співробітника, отримав квартиру, у Всесоюзному НДІ гірсько-рятувальної справи (єдиному в СРСР такому закладі) серед тем оборонного (секретного) значення займався вогнегасними порошками. За винаходи отримав Державну премію.
Універсальний порошок Рішенням уряду СРСР у Києві було створено науково-дослідну спецлабораторію, а майорові Демиденку доручено очолити в ній наукову роботу з винайдення багатоцільового вогнегасного порошку «Пірант-А» (грецькою «пір» означає «вогонь», «ант» — «геть»). Щороку на лабораторію виділяли величезні кошти — 2,5 млн руб., тож роботу було успішно завершено: «Пірант-А» гасить гази, рідини, тверді речовини і навіть метал.
Дослідно-промислова партія витримала випробування, комісія із тодішніх наукових світил оцінила порошок за вищою категорією й рекомендувала його для серійного виробництва. За результатами міжвідомчих випробувань під керівництвом О. Демиденка була розроблена проектна документація. Усе ішло гарно, злагоджено працював колектив однодумців. Однак потім почалось: змінився характер роботи, науку згорнули. У чорнобильський рік Олексій Григорович пішов на пенсію.
На зустрічах, присвячених Дню Перемоги, які влаштовує інститут, він завжди розповідає про свою військову діяльність — і такі знаходить слова, що заслуховуються. Бо ж таки є про що розповісти. Однак він шкодує, що інститут утратив науковий статус. Йому це болить. «Відновлюйте його,— закликає,— ставте питання перед урядом! Воно не приватне, а державної ваги... Адже були такі великі й потрібні напрацювання. Може, хтось ними сьогодні та й зацікавиться. І згодом використає...»
Є технічна документація на цех потужністю п’ять тисяч тонн порошку в рік. Проте, на жаль, керівництво пожежної охорони, маючи унікальну розробку, не пішло на широке впровадження винаходу (як би він знадобився нині, коли гострі проблеми зі складами старих боєприпасів, що горять, чи, скажімо, на газоперекачувальних станціях). Білоруси мають порошок, Росія будує свій цех, а ми тим часом купуємо його в Китаї, який встиг «перейняти» його у Гомеля!
...Ветерана не бере старість. Бо має безліч справ і задумів — просто не вистачає часу, щоб усе зробити.
Аби підтримувати свій науковий потенціал (та й цікаво ж!), займається винаходами. Має цілу теку авторських свідоцтв. Його вогнегасник (кращого досі немає), порошок (пролежав 22 роки, а коли випробували, він немов свіжий!) — справді безцінні розробки. Всі свої знання, досвід Олексій Григорович використав, щоб довести справу до логічного завершення.
Єдиний екземпляр порошкового вогнегасника «ОП-8» залишився в нього — тепер просять у музей. Чекають втілення в життя його нові ідеї — їх, на щастя, багато, унікальних і потрібних державі, проте немає умов для роботи.
Інтерес — рушій усього. «Пізнати всього не можна,— каже,— проте цей інтерес має бути — так уже ми влаштовані в цьому світі. Одні вдаються до алкоголю, інші ще до чогось, а я — людина науки. Це мій стимул. Тож цілеспрямовано працюю. Якщо вичерпується одна ідея, з’являється інша...»
Лише турбує травмована нога — мусить щороку «бавити» її в Криму. А потім знову до роботи, бо ще є чимало ідей. Самородок, випробувач-дослідник за своєю суттю, демобілізований полковник МНС України, пенсіонер, Олексій Григорович цікавиться хорошою музикою, часто слухає її на своїй «Ямасі», живе насичено.