ХРИСТИЯНСЬКИЙ ХРАМ
КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Й ВІЗАНТІЇ: ІДЕЇ ТА ФОРМИ
Тема фінансового стимулювання радянських воїнів у роки Великої Вітчизняної війни практично не висвітлювалась у художній літературі й ЗМІ. Вважалось непатріотично, подвиг і гроші — поняття, мовляв, несумісні. Проте уряд для піднесення бойового духу учасників війни використовував не тільки ордени, медалі, а й банкноти.
У мирний час До війни система грошового забезпечення виглядала так: рядові строковики першого року служби щомісяця отримували лише 8,5 крб, котрих ледь вистачало на кілька кухлів пива. Якщо служивому вдавалось добитись старшинських личок, то він отримував півтораста карбованців. Надстроковики мали тарифну сітку з 11 розрядів. Мінімальна зарплата в піхоти (перший розряд) становила 140 крб, максимальна — триста. В артилерії й танкових військах до цієї суми приплюсовували ще 25 крб. Із 1939 року мінімальний місячний оклад командира взводу був 625 крб, роти — 750, батальйону — 850, полку — 1200, дивізії — 1600, корпусу — 2000 крб. Вищий командний склад не скаржився на оплату, тим більше, що товари й продукти були дешевими (приміром, півлітрова пляшка горілки тоді коштувала 3,4 крб). Крім зарплати, солдати й офіцери отримували підйомні, табірні, територіальні надбавки, за стрибки з парашутом, водолазні роботи...
У дні грізні З початком Великої Вітчизняної війни до попередніх окладів додали «польові». Рядові отримували 100-відсоткову надбавку до окладу. Командир взводу на фронті мав на чверть більшу грошову ставку. «Польові» платили лише частинам і з'єднанням, що входили до складу діючої армії. У скрутний період кликали на поміч ополченців, із яких у Московській області сформували 12 дивізій, у Харкові — дев'ять. Згідно з постановою Держкомітету оборони від 10 червня 1941 р. ополченці продовжували одержувати середню платню, як і в мирний час (їм надавали ще «польові» від 12 до 75 крб, залежно від посади до війни).
Й про партизанів подбали, особливо про командний склад. Командир партизанського загону та його комісар отримували відповідно по 750 крб щомісяця, керівникам взводів, рот, самостійно діючих груп давали по 500. На окупованих фашистами територіях радянські карбованці не ходили. Зароблені народними месниками кошти одержували їхні родичі в тилу. Якщо таких не було, гроші партизани отримували після повернення із загону, видавали їх тільки учасникам народного опору, які значились у спеціальних списках Центрального штабу партизанського руху.
Премії за ратну роботу Цю проблему теж обійшли гласністю. Очевидно, керівники держави остерігались, аби в народі не склалась думка, що ратні подвиги вояки звершували, керуючись меркантильними інтересами. Вперше премії за результатами бойових дій впроваджено у ВПС (1941 р.). За збитий ворожий літак льотчик-винищувач отримував 1000 крб. А ще премії виплачували «за успішні штурмові дії по військах ворога» (від 1500 до 5000 крб залежно від кількості вильотів), «за знищення літаків супротивника на летовищах» — від 1500 до 5000 крб, екіпажам дальнобомбардувальної авіації «за знищення воєнних і промислових об'єктів ворога» — по 500 крб кожному членові екіпажу. Якщо вдавалось скидати бомби на Берлін (льотчики полку В. Гризодубової такі рейди робили), то виплата збільшувалася учетверо.
Премії виправдали себе. Тому в 1942 р. почали їх виплачувати артилеристам за підбиті танки.
Напередодні Курської битви (1943 р.), коли особливо загострилась боротьба з ворожою бронетехнікою, «танкову» премію видавали усім без винятку воїнам Червоної армії. Розміри її різні. Так, якщо танк знищували із протитанкової гвинтівки, то наводчикові давали 500 крб, помічникові — 200. Якщо бронемашину підбивали танкісти, то командирові й механіку-водію платили по 500 крб, решті екіпажу по 200. За такою схемою заохочували артилеристів: по 500 крб наводчику і командиру, гарматному складові — по 200. Герою, котрий особисто підірвав танк гранатою, належало 1000 крб. Якщо танк закидали гранатами кілька бійців, то сума зростала до 1,5 тис. крб, її ділили між ними порівну. Траплялось, підбили один танк чи кілька, а визначити автора непросто: вогонь вели кілька гармат. Командири окремих частин своєчасно не оформляли акти знищення ворожої техніки. Фронтовики скаржились. Спеціальна комісія з'ясувала, що в 2-му гвардійському Миколаївському корпусі не оформили премій на 18 підбитих танків, у 62-й гвардійській стрілецькій дивізії — на 25, у 36-й танковій бригаді аж 115 танків. Недогляд усунуто, звитяжці отримали належне.
Існували грошові винагороди за евакуацію з поля бою підбитої нашої бронетехніки: за танк КВ — 5000 крб, Т-34 — 2000, Т-60 і Т-70 — по 500. Солідна премія належала за швидкий і якісний ремонт пошкоджених машин.
І моряків теж заохочували. Екіпажі кораблів преміювали залежно від класу потоплених суден ворога.
Поет Олексій Сурков, який у роки війни працював кореспондентом газети «Красная звезда», у матеріалі «Лісова кузня» прославив ремонтно-польову бригаду, сформовану з робітників Харківського турбогенераторного заводу (вони пішли добровольцями на фронт із колоною танків, виготовлених на гроші працівників підприємства). До кінця війни відновили близько двох тисяч бойових бронемашин. У 1942 р. посланці ХТГЗ після важкого бою швидко і якісно полагодили десять пошкоджених наших танків на передовій.
Грошові заохочення фронтовиків за ратні подвиги наближали Перемогу. Премійовані, в свою чергу, матеріально підтримували в тилу своїх рідних, родичів, близьких, що теж сприяло пришвидшенню розгрому фашистів.