НА СЦЕНІ — НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРЕТА
Довгоочікувана прем'єра вистави «Сорочинський ярмарок» у Київському академічному театрі оперети нарешті відбулася. Нині народження будь-якого спектаклю є, без перебільшення, непересічною подією, надто коли йдеться про постановку української національної оперети, адже в афіші подібні назви є поодинокими.
Музику до вистави написав Олексій Рябов, композитор, якого називають українським Оффенбахом, Кальманом і Легаром в одній особі. Понад 30 років самовіддано служив Олексій Пантелеймонович мистецтву оперети. Його музика несе в собі радісні почуття і веселий настрій. Олексій Рябов — автор таких зразків національної оперети, як «Сорочинський ярмарок», «Весілля в Малинівці», «Майська ніч», «Шельменко-денщик», «Шумить Дніпро». Розквіт таланту композитора припав на той час, коли він працював головним диригентом Київського театру оперети.
Перша прем'єра постановки «Сорочинського ярмарку» на столичній сцені відбулася 1936 року. Відтоді ця вистава стала знаковою для театру, і хоч періодично вона сходила зі сцени, за певний час з'являлася її нова версія. Тому закономірно, що після успішних постановок оперети, здійснених режисерами Ізакіном Гріншпуном, Віктором Шулаковим, Олексієм Лісовцем, та 15-річної перерви вистава знову відродилася на сцені столичної оперети.
Робота над новою постановкою була складною і тривалою. «Я вперше в житті ставлю українську оперету, а отже, складаю відповідальний іспит»,— зізнався художній керівник Київського театру оперети Богдан Струтинський.
Режисер задумав виставу як велике колоритне полотно. Його синтетичне музичне наповнення складається з партитури Олексія Рябова, цитат класика Модеста Мусоргського і вкраплень синкопованої музики сучасного композитора Богдана Кривопуста. Звучить також багато знаних фольклорних творів, зокрема хорового мелосу. За основу текстового матеріалу взяли лібрето М. Аваха і Л. Юхвіда, написане за мотивами однойменного твору М. Гоголя. До створення нового лібрето долучився і Богдан Струтинський. І взагалі, про четверту постановку «Сорочинського ярмарку» можна сказати, що вона йде у сценічній редакції театру.
Побувавши на прем'єрному показі, можу засвідчити появу в репертуарі колективу великої синтетичної музичної вистави з яскраво вираженим національним колоритом. Герої гоголівської повісті зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» на сцені заговорили справжньою живою українською мовою. Вона для них — набагато природніша, ніж та, що в першоджерелі — штучна російська з «малоросійськими» вкрапленнями. Крім того, автори лібрето значно збагатили й характери героїв, рельєфніше їх виписавши. Посприяла цьому й гра акторів.
Ті, хто бачив попередні сценічні втілення «Сорочинського ярмарку», звісно ж, пам'ятають яскраві образи, створені народними артистами України Тамарою Тимошко, Дмитром Шевцовим, Людмилою Маковецькою, Олександром Трофимчуком. У нинішній постановці свої таланти виявляють представники середнього й молодшого поколінь театральної трупи. На зустрічі з журналістами Богдан Струтинський говорив про певні акторські штампи у втіленні українських персонажів. «Існує генетична пам'ять актора, який «знає», як виконувати українську класику, і кожного якоюсь мірою тягне «дражнити хохла»,— констатує режисер.— Я намагався постійно збивати ці нашарування, але вони вилазили знов і знов на репетиціях та прогоні. У роботі над постановкою є й момент виховання актора — спонукання грати в певній стилістиці. Наприклад, мені здається, Людмила Бєльська (виконавиця ролі Хіврі) пішла за мною, їй вдалося позбутися багатьох штампів, актриса дуже цікаво себе проявила».
До слів Богдана Струтинського хочу додати й власні враження. Окрім Людмили Бєльської, напрочуд органічними на сцені були й Валентина Донченко-Бутковська (Мокрина), Роман Мороз (Гриць Голопупенко), а чи не найбільше вразив Микола Бутковський у ролі поповича Афанасія Івановича. Актор зіграв свого героя доволі нетрадиційно, побачивши в ньому не лише боягузтво і зловживання латиною, а й такі риси вдачі, як наполегливість і бажання кохати — хоч таємно, та палко.
Що ж до музичного матеріалу вистави, то він справді надзвичайно різноманітний. Проте, як на мене, постановча група трохи перестаралася. Складається враження нерозбірливості й бажання максимально зібрати докупи все найкраще, що є в нашій музичній культурі. Чуємо безліч народних пісень, хорів, танців і навіть арію з «Наталки-Полтавки» М. Лисенка. Однак і хорошого буває забагато. Та й потреби в такій кількості музичних номерів, здається, немає. Адже хто захоче, той зможе багато з виконаних творів почути, скажімо, на концертах Черкаського народного хору або Національного ансамлю танцю імені П. Вірського.
А от декорація вистави заслуговує на схвальні слова. Бачимо прадавні символи — півколо, сферичність, Сонце, мереживо української вишивки. Як завжди, зразком майстерності є балетні номери (українські і циганські) в постановці неперевершеного майстра, ветерана театру Олександра Сегаля.
Загалом нова постановка «Сорочинського ярмарку» в Київському академічному театрі оперети цінна найперше тим, що повертає сучасників до багатющих традицій українського народу, нагадує про ті часи, коли наші люди славились не тільки вмінням заробляти гроші, а й радіти, кохати, веселитися, співати...