ТЕАТР — ЦЕ РЕКЛАМА ВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ
Народна артистка України Тетяна Стебловська «виткана» з ностальгії й молодості, оптимізму й суму, наївності і гумору, музики і величезного життєвого досвіду. Напевно, тому вона дуже близька людям старшого віку й молоді. Для одних вона добра мудра бабуся (Няня в «Дяді Вані» або ж Памела у виставі «Моя дорога Памела»), для других — сучасна астропсихолог Софія в «Спалюємо сміття» («Emty trash»), для третіх — зворушлива Свиня-Ангел у «Звичайній історії»...
Тетяна Стебловська у своїй професії вміє практично все: грати гострохарактерні ролі (комедійні, драматичні й трагедійні), співати: (о, як щиросердно в її виконанні звучать старовинні романси!), а колись вона у Київському театрі естради грала в мюзиклах «Шахрай мимоволі», «Серенада Сонячної долини», «Кіт Леопольд», «Відьомські жарти», виконувала монологи гумористів і сатириків.
Тетяна Володимирівна виступає з концертними номерами на радіо й телебаченні. Знімається в українських, російських кінофільмах і телесеріалах. Співпрацює з різними столичними театрами, та рідним для неї є київський академічний Молодий театр, це той стрижень, навколо якого концентрується її акторське життя, котре, за словами артистки, повністю заповнило її долю-буття.
— Тетяно Володимирівно, Ви з діда-прадіда актриса, виросли в артистичному середовищі, інтелігент не в першому поколінні, Бог Вам дарував чарівність (харизму), темперамент (енергетику), голос. Хотілося б довідатися, наскільки зовнішнє (учителя, події) вплинуло на Ваше внутрішнє, успадковане.
— Оскільки я народилася в акторській родині, в акторській династії (мама, Ольга Юровська, — примадонна київської оперети, тато, Володимир Стебловський, — директор театру імені Франка, потім театру імені Лесі Українки, бабуся, Катерина Юровська, — відома виконавиця старовинних російських і циганських романсів, тітка Ганна Юровська, мамина рідна сестра,— солістка Львівської і Новосибірської опер), то долею було визначене моє місце в житті. Я змалечку була закулісною дитиною, в опереті мене передавали з рук до рук, тому спектаклі за участі мами я з дитячих років знала, наспівувала, таким чином у мене розвивалися слух і музикальність. Втім, освіта все ж необхідна. Ще навчаючись у школі, я відвідувала народний театр у Жовтневому палаці (до речі, це був приголомшливий самодіяльний колектив, на жаль, ми нині розгубили скарбницю самодіяльності), там я грала, приміром, з Іриною Дукою і Давидом Бабаєвим, нині народними артистами, у «Колегах» Василя Аксьонова, «У дорозі» Віктора Розова. Виходити, починаючи з шкільних років, на велику сцену Жовтневого палацу — це важко переоцінити.
Потім я потрапила до першого набору російського відділення акторського факультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого, яким керував народний артист України професор Микола Рушковський, другим педагогом був народний артист України Сергій Филимонов.
По закінченні інституту мені захотілося, незважаючи на те, що батьки були людьми авторитетними, зі зв'язками, самостійності. На запрошення я їздила в різні міста, наприклад, до Миколаєва, Дніпропетровська. Після того як у журналі «Театр» була надрукована моя велика фотографія і стаття про мене, я одержала із Самарканда запрошення зіграти Вальку в «Іркутській історії», я дуже любила цю роль. Згодом зіграла молодих героїнь у спектаклях «А зорі тут тихі» (Борис Васильєв) — Женю Комелькову, «Крадіжка» Джека Лондона — Маргарет, «Тіль Уленшпигель» (за романом Шарля де Костера) — Нелі, «Клоп» (Володимир Маяковський) — Ельзевіру Ренесанс, «Любов під в'язами» (Юджин О'Ніл) — Аббі, «День чудесних обманів» (за п'єсою «Дуенья» Роберта Шеридана) — Луїсу, у трагедії Шекспіра — леді Макбет. Як бачите, багато ролей набирається.
Час, природно, бере своє, тепер у київському Молодому театрі я граю Дуенью у виставі за згаданою п'єсою Шеридана. У Самарканді в спектаклі «Дядя Ваня» грала красуню Олену Андріївну, тепер — Няню. Це закономірно, актриса повинна переходити на характерні вікові ролі. Мені пощастило в житті на режисерів, які мене, молоду акторку, перелаштовували, доручали грати характерне, я, наприклад, у Миколаївському драмтеатрі зіграла сорокап'ятирічну Махору в «Любові Яровій», яка була старша за мене мінімум удвічі (я «товщинки» надягала), за що вдячна режисерові Вадимові Юровському, однофамільцеві моєї мами. Такі ролі дають актрисі можливість шукати себе в різних жанрах, бо якщо вона консервується в амплуа молодої героїні, спізнілий перехід на характерні ролі відбувається дуже складно.
Моя мама грала в опереті композитора Олексія Рябова «За двома зайцями» Секлиту, я з дитинства це пам'ятаю, через багато років я теж зіграла Секлиту, власне кажучи, цією роллю дебютувала в Молодому театрі, де працюю 14 років.
Акторська професія найбільш залежна, зіграти хочеться багато чого, іноді розумієш, що можеш, адже актора формують ролі, тому мені й захотілося поїхати на самостійний хліб, домогтися чогось, а не «просидіти», як мої молоді колеги в столичних театрах по 7–10 років із фразою «Їсти подано». До Києва я повернулася вже сформованою акторкою, з пристойним репертуарним багажем. Хоча немає такого артиста, який би не страждав від нереалізованих цікавих ролей.
Недавно мені випало щастя отримати роль Памели в спектаклі «Моя дорога Памела» Джона Патрика. Прем'єра відбулася в кризовий час, коли культура залишилась без грошей, у театрів немає фінансування, зупиняються проекти. Ми випустили цю виставу фактично самотужки, я, зокрема, за свої гроші купувала костюми, реквізит, керівник театру Станіслав Анатолійович Мойсеєв... привіз з дачі власний буфет. Спектакль має успіх, зачіпає струни серця, що для мене дуже важливо. Театральне мистецтво не повинно бути умоглядним, його не можна дивитися з «холодним носом», буває, бачиш незвичайні рішення: цікаві мізансцени, сценографію, але дійство не торкається душі, а глядач має сміятися, плакати, міркувати, тоді театр виконує свою основну функцію — виховну, просвітню, творчу. Коли після цієї вистави виходять 11–15-річні діти заплакані (як мені кажуть наші гардеробниці), я це сприймаю з душевним трепетом.
Я дуже люблю і ціную в спектаклі партнера, для мене це — вісімдесят відсотків успіху моєї ролі, тому що партнер може допомогти, тебе «відіграти», а може і згубити. Я працюю з прекрасними партнерами в цьому спектаклі: з народним артистом України Олександром Безсмертним, з Ігорем Портянко, Ігорем Щербаком, Борисом Георгіївським, з молодою акторкою Наталею Філіпович (це фактично її перша роль після театрального інституту). Добре, коли вистава створюється на якомусь єдиному подихові на репетиціях, це потім переходить на сцену, переливається до глядацького залу.
— Віддамо належне, режисер Микола Яремків знайшов теплі барви, художник Олексій Гавриш зробив вдале оформлення-декорацію, воно грає на ідею спектаклю, є відчуття, що ця постановка буде довгожителем.
— Якось прийшли мої колеги з іншого театру, подивилися «Мою дорогу Памелу», кажуть: «Ну, Тетяно, ми сподіваємося, що на цьому ти крапку не поставиш», а я відповіла: «Ще не вечір». Театр заповнює всю мою сутність, сподіваюся, що в мене попереду цікаве творче життя. До речі, мій син актор Володимир Бегма працює в московському «Театрі Луни» в Сергія Проханова. Я віддалена від нього, від невістки, від онучки Танечки, вона музикою займається, голос є, дівчинка — імпульсивна, гадаю, вона продовжить нашу акторську династію.
— А що у Вас було до Молодого театру?
— Після приїзду з Самарканда я сімнадцять років працювала в Театрі естради, яким спочатку керував Віталій Малахов, потім він очолив Театр на Подолі. На чолі колективу став Ігор Афанасьєв, теж був цікавий період, на жаль, нетривалий, Ігор у лиховісні дев'яності виїхав до США, театр припинив своє існування.
Коли мені запропонували роботу кілька київських театрів, я вибрала саме Молодий театр, оскільки знала, що його за місяць-два мав очолити Станіслав Мойсеєв, я бачила його спектаклі в київських театрах імені Лесі Українки й імені Івана Франка, у ТЮГу, мені цікавий цей режисер, хотілося з ним попрацювати, тим паче, що коли режисер приходить до колективу, для нього все починається ніби з білого аркуша, всі рівні, хоча він когось знає ліпше, когось менше, але немає шлейфа взаємин. Це дуже важливо, стосунки будуються в роботі. У Мойсеєва я зайнята, на жаль, тільки у двох виставах, у невеликих ролях, у «РехуВІлійЗОР»і та «Дяді Вані». Сподіваюся, щось ще відбудеться і я зможу попрацювати і з Мойсеєвим. Загалом у Молодому театрі я ролями не обділена, доволі багато зіграла. Дуже люблю виставу «Одруження» Гоголя, у якій я сваху граю, режисура Тараса Криворученка, з ним у мене найбільше спектаклів у цьому театрі, він поставив і «Звичайну історію» Марії Ладо, мені дісталася зворушлива роль Свині (вона ж Ангел). Під певною призмою розглядається життя тварин і людей, показано, наскільки чистіше тварини сприймають життєві проблеми: вагітна корова не уявляє собі, як можна вбити дитину, у той час як хазяї примушують дочку, яка завагітніла, зробити аборт,— звірів це жахає. Мій партнер Олександр Безсмертний грає п'яничку-гультіпаку, який у душі — дуже чиста людина, він своє життя віддає заради того, щоб дитина народилася, теж стає ангелом-охоронцем своєї майбутньої внучки.
— Акторська професія захищає чи виснажує?
— Ви знаєте, я щаслива, що обрала цей шлях, бо професія захищає мене від багатьох катаклізмів, що відбуваються в житті. Коли ми репетирували «Моя дорога Памела», прийшли журналісти, поцікавилися: «У країні бедлам, особливо у верхніх ешелонах влади. Як це позначається на вас, акторах? Як вам працюється, як ви створюєте вистави?». Я відповіла: «Річ у тім, що я вже два місяці живу в Америці і погано знаю, що відбувається тут, чую краєм вуха». Вони це сприйняли за чисту монету, запитали: «Ви недавно приїхали з Америки?» — «Ні, я і тепер перебуваю там, тому що репетирую п'єсу Джона Патрика, живу в Америці, у старому будинку, у мене зовсім інший світогляд». Дійсно, я живу в особливому середовищі, котре захищає мене від стресів, які люди одержують через наш уряд, парламент, через всесвітню кризу.
— Маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері захищав свою троянду скляним ковпаком...
— Так, під своєрідним ковпаком і ми перебуваємо, особливо, коли працюємо над п'єсою. Репетиція — любов моя, це не пишномовні слова, це справді так. Коли приходжу додому, багато речей роблю машинально, скажімо, варю борщ, а думки крутяться навколо ролі, у мене акторська робота не може обмежитися 7-9 годинами, буває, уночі прокидаюся, хапаю п'єсу, щось народилося — я повинна це записати і потім на репетиції перевірити. Побут іде ніби паралельно, занурюєшся в роль, яку репетируєш, або у виставу, яку потрібно зіграти ввечері.
— Ви знаєте радянського і теперішнього глядача. Нині лунають думки, що глядач трансформується в гірший бік, деградує. Чи так це?
— Я не вважаю, що глядач деградує, він стає більш вимогливим, це ми відчуваємо. Я не впевнена, що вистави радянського часу, серед них і такі хіти, як приміром, «Фараони» в театрі імені Франка, тепер сприймалися б з великою цікавістю. Був інший час й інше глядацьке сприйняття. Нині внаслідок розвитку інформаційних засобів, прискорення темпів життя в глядачів з'явилося кліпове мислення, вистав на три з половиною години люди не витримують, їх потрібно компактніше робити.
— Динаміку, динаміку давай...
— Авжеж, у спектаклях усе повинно відбуватися динамічно. У цьому сенсі дуже цікавою є постановка режисера Юрія Одинокого «Спалюємо сміття» київського драматурга Тетяни Іващенко (вона колись написала спеціально для мене п'єсу «Замовляю любов», яку поставили в Малому українському драматичному театрі, там же йде спектакль за її п'єсою «Втеча з реальності» про наркоманію, про те, як молодь «сідає на голку» і до чого це призводить). Вистава «Спалюємо сміття» виникла з актуальних проблем: через швидкий розвиток цивілізації людей не встигають перебудовуватися в житті, й у них виникають комплекси. П'єса про те, як до психотерапевта приходять пацієнти й за допомогою рольових ігор, які тут же складаються і виконуються, рятуються від своїх комплексів.
Сучасні драматурги, порушуючи нагальні проблеми сьогодення, водночас зачіпають вічні теми: кохання, вірність, зрадництво... І тут дуже важливо розуміти, як драматургія це відбиває і як глядач сприймає, для цього, безумовно, потрібні сучасні засоби режисури, акторська подача, тобто має бути дещо інша форма існування на сцені і спілкування з глядачем. Театр змінюється разом із життям.
— Для Вас чотирнадцять років у Молодому театрі, напевно, на вагу золота. У 17–18 років життя здається нескінченним, і ми міркуємо: «Я все зможу, все встигну, я підкорю вершини». Чи були у Вас прохідні ролі, чи всі вони стали ключовими, відклалися в долі золотими вкрапленнями?
— У театрі не може бути такого, щоб актор увесь час був задоволений, насичений великими ролями. Акторів багато, в одному спектаклі може бути головна роль, в іншому — допоміжна, епізод навіть. Але я не можу сказати, що в мене є ролі, яких я б не любила (дякую гарним педагогам, вихованню). У тому же «Дяді Вані» я граю скромну роль Няні, дуже її люблю, тому що це — втілення доброти, яка огортає родину, це серце дому, вона і Соню виховала, і стала невід'ємною частиною всіх персонажів.
Природно, мені цікавіше грати Памелу, це велика роль, є розвиток, актриса може реалізувати всі свої можливості. Але я, поклавши руку на серце, скажу вам, що завжди до роботи ставлюся дуже тремтливо, не можу собі дозволити відмахнутися від якоїсь ролі, будь-що повинна осягнути психологію іншої людини, її мислення, ходу, погляд, жести, манеру говорити, мислити, це все дуже цікаво. При тому, природно, завжди хочеться гарного репертуару, чудової драматургії і великої ролі.
— Скажіть, на кого тепер більше ходять: на акторів чи на п'єсу?
— Тепер, на мій погляд, менше стали ходити на акторів, раніше більше ходили. У пору мого дитинства в театрі Російської драми імені Лесі Українки сяяв-вражав Михайло Романов, він грав у виставах «Машенька» Афіногенова, «Живий труп» Толстого, «Діти сонця» Горького... Багато театралів ходили на Гната Юру, на Миколу Яковченка. Але нині глядач переважно хоче одержати (крім цінителів «вузького профілю», котрим цікаво простежити, якими барвами грає актор) враження цілком від спектаклю, у якому є цікава тема, режисерські знахідки, оригінальні декорації, яскраві актори. Тому театр орієнтується, принаймні наш, на ансамблевість вистав.
Я вважаю, що Молодий театр Станіслава Мойсеєва дуже піднявся — рівнем культури, рівнем спектаклів, не зважаючи на складнощі з фінансуванням, відсутність гастрольної сітки. Ми все-таки їздимо з виставами і за кордон на фестивалі — до Польщі, Німеччини, виборюємо дипломи. У нашому театрі з'явився, я б сказала, європейський інтелектуальний рівень.