НА ЩЕМЛИВІЙ НОТІ
Постановку п'єси Миколи Гоголя «Одруження» в Національному академічному драматичному театрі імені І. Франка аж ніяк не можна назвати «датською», тобто приуроченою до певної дати виставою. Хоч, звісно, 200-річчя Миколи Васильовича певною мірою зумовило її появу. Однак у репертуарі цього театру твори Гоголя були завжди. І нинішня прем'єра є чотирнадцятим зверненням до літературної спадщини великого письменника.
Режисер-постановник вистави Валентин Козьменко-Делінде сказав, що на всі запитання про причини, що спонукали до постановки «Одруження», міг би відповісти коротко: «Тому що Гоголь — це для мене все», однак вважає подібну відповідь надто банальною. Утім, вона недалека від істини, адже слово неперевершеного й загадкового прозаїка ввійшло в душу Валентина Микитовича ще з дитячих років. «Скільки себе пам'ятаю, у моєї бабусі було три настільних книги — Біблія, «Кобзар» і «Вечори на хуторі поблизу Диканьки,— згадує режисер.— Я читав гоголівські твори як казки, часто ховався, уявляючи в темряві щойно прочитане. Ми з сестрою лякали одне одного персонажами цих повістей».
А коли Валентин Козьменко-Делінде став режисером, доля знову звела його з творчістю улюбленого письменника. Однією з перших пропозицій, що надійшли йому, коли приїхав працювати до Словаччини, стало запрошення поставити «Вія». Потім у його режисерській практиці були інсценівки фрагментів «Мертвих душ», «Записок божевільного», «Петербурзьких повістей». Гадаю, у багатьох київських театралів залишилася в пам'яті вистава «Брате Чичиков» у досить оригінальній постановці Козьменка-Делінде. Загалом режисер втілив на сцені три чверті творів Миколи Гоголя. А як казав герой однієї з українських класичних п'єс, досвід — то велика річ.
Тому до нової постановки Валентин Микитович взявся впевнено й оптимістично. Він каже, що був окрилений, зокрема, взаємністю бажань: його — ставити, а акторів — грати обрану п'єсу. Ці творчі прагнення є цілком зрозумілими, якщо зважити на іскрометний гумор, вічну актуальність і надзвичайну сценічність «Одруження». До того ж у п'єсі є чимало колоритних ролей (особливо чоловічих), кожна з яких, хай навіть не першого плану, може стати акторським щастям.
Вистава «Одруження» вже народилася і робить перші сценічні кроки. Іще відчутною є певна уповільненість, проте спектакль досить швидко набуває динамізму. На мою думку, невдовзі він стане одним з франківських сценічних бестселерів. Вистава здобуде популярність завдяки притаманним п'єсі комізмові й фантасмагорійності ситуацій.
Франківське «Одруження» має й свої «родзинки». Сюрпризом для багатьох є поява на сцені в кількох ролях студента Національного університету театру, кіно і телебачення Дмитра Ступки. Юний представник театральної родини грає Степана, слугу Подкольосіна, компаньйона гостинодворця Старикова, візника і навіть...Дуняшку, служницю в домі нареченої. Несподіваний постановчий прийом Валентин Козьменко-Делінде пояснив нелюбов'ю (і своєю, і акторською) до малесеньких епізодичних ролей. Тому режисер вирішив ці міні-образи об'єднати й таким чином зробити сценічну працю Дмитра Ступки більш цікавою та вдячною.
Вразив постановник і вибором актриси на роль Орини Пантелеймонівни, тітки нареченої. Її зіграла молода актриса Анжеліка Савченко (аби читачі зрозуміли, що вжите тут слово «молода» не є компліментом, зазначу, що Анжеліка грає шекспірівську Джульєтту). І хоч на прес-конференції керівники театру запевняли, що тітка може бути набагато молодшою за племінницю і немає, мовляв, тут нічого неприродного, мене не переконала «тьотя», сповнена юнацького максималізму, а поруч з нею — її зріла родичка, якій належить вийти заміж.
Тепер — про тих, хто утворив основний акторський ансамбль. А насамперед — про блискучий дует Подкольосіна та його невтомного друга Кочкарьова. У їхніх ролях бачимо зірок франківської сцени — народних артистів України Олексія Богдановича та Богдана Бенюка. Ці герої — антиподи за всіма параметрами, може, тому й товаришують, доповнюючи один одного. Означену автором єдність та боротьбу протилежностей актори розігрують навдивовижу виразно. Важливими стають найменші деталі їхнього потрактування образів. Наприклад, чудовою характеристикою рішучого й авантюристичного Кочкарьова є його перша поява на сцені: спочатку несподівано з'являється його рука, що стукає в двері... зсередини. Для надміру делікатного і несміливого Подкольосіна Олексій Богданович теж знаходить характерний штрих до портрета: у фінальній сцені він спочатку пошепки, а згодом голосніше радиться із залом — спробувати вистрибнути з вікна, чи ні.
Лірична й закохана Агафія Тихонівна у виконанні Ірини Дорошенко викликає глядацьке співчуття й захоплення. Ну, а ролі претендентів на її руку й серце (їх майстерно втілюють Лесь Сердюк, Василь Мазур, Олександр Логінов) навіть язик не повертається назвати другорядними. Кожен з виконавців грає не епізод, а характер, долю...
Музичне оформлення вистави здійснив актор Олександр Логінов. Російські романси у виконанні знаного актора-емігранта Юл Брінера утворюють емоційне тло вистави, лейтмотивом якої звучать слова: «Окончен путь, остыла грудь...» А далі лунають співи про мрії, які теж зникли невідомо куди.
«Щем аж до сліз — така струна дзвенить у цій виставі»,— сказав художній керівник франківської трупи Богдан Ступка. Він привітав режисера й акторів зі знайденою нефальшивою нотою.